У творчості видатного українського письменника Олеся Терентійовича Гончара роман «Собор» посідає особливе місце. Прийшовши до читачів наприкінці шістдесятих, твір одразу ж опинився у вирі пристрастей, бо саме в ньому чи не вперше у вітчизняній літературі могутньо й неприховано прозвучав заклик до духовного очищення й соборності, осуд національного безпам’ятства, звироднілого кар’єризму і браконьєрства. Офіційні кола сприйняли «Собор» різко негативно, адже роман, відкидаючи догматизм класових уявлень, утверджував загальнолюдські, гуманістичні цінності. Після організованих тоталітарним режимом лютих цькувань «Собору» твір було вилучено з бібліотек, книгарень та видавничих планів на довгі двадцять років...
Ось щоденникове свідчення письменника: «Був учора із Кобеляк самодіяльний художник Михайло Черненко, щедро обдарована людина. І різьбить, і малює, і вірші пише — душевна людина. Розповів, як під той «соборний ґвалт» приходив до нього «оперуповноважений».
— Михайле, кажуть, у тебе є «Собор»?
— Є.
— Треба здати.
— Чому?
— Таж, як критикують!..
— Мало чого! Але книжка офіційно не заборонена, з бібліотек не вилучена?!
— Коротше кажучи, треба здати.
— Не здам. Можу тільки підписку дати, що нікому читати не даватиму... На тому нібито й зійшлися». (1 жовтня 1983 р.)...
У ті роки я часто бачив Олександра Терентійовича, коли він ступав по нинішній вул. Б. Хмельницького, поринувши у глибокі думи, з таким виразом болю на обличчі, що прочитувався кожним перехожим... Мені було прикро дивитися на змученого українського Апостола, легендарного Мойсея, котрий прагнув вивести свій народ із національного і соціального рабства, що вже сотні років тяжіло над ним. У моїй уяві часто зринали паралелі — всенародна турбота, наприклад, польської громадськості на межі ХІХ—ХХ століть про письменника, великого літописця Генрика Сенкевича. Польська жертовна громадськість зібрала чимало коштів, щоб придбати для свого улюбленого художника слова маєтність із великим будинком неподалік від Варшави. Та, зрештою, галичани, коли відзначали ювілей Івана Франка, зібрали кошти, щоб міг він спорудити знану у Львові кам’яницю по тодішній вулиці Понінського, а тут визначному письменникові, воїнові, який пройшов Європейську Голгофу Другої світової, проливаючи власну кров, письменницькому таланту-новатору влаштовують такий розгром, таку ганьбу...
Згадаймо, як про цей період життя Олеся Гончара писав Віталій Коваль, автор книжки «Ніч без Олеся Гончара»: «Його ламали й скручували, пробували чинити розправи, але він ні разу не відступився і не поступився. Перед найвищими погрозами і загрозами. Всі чиновники боялися правди Олеся Гончара. І академіком, і членом ЦК і Героєм Соціалістичної Праці він ставав мимо їхньої волі...». Про жорстокість сатрапів, нелюдське ставлення до нього Олесь Терентійович занотував у щоденнику 25 січня 1968 року: «Почуваю довкола себе зграю літературного вороння (серед них і ті, хто вважався друзями). Не каркають ще, але жадібно вичікують: коли ж буде сигнал? Коли буде команда викльовувати йому очі?».
Десь через місяць із лишком після цього щоденникового запису Олеся Гончара до Києва прибув відомий чеський україніст, викладач кафедри слов’яністики у Карловому університеті (Прага), широко знаний публіцист, що присвятив українській літературі багато рецензій, критичних статей, перекладач із української, білоруської та російської мов — Вацлав Жідліцький (він майже весь березень 1968 р. провів у Києві). Ми з Вацлавом побували тоді в багатьох установах столиці, відвідали редакції окремих газет та часописів, а також Спілку письменників України. Зустріч із Вацлавом у Спілці вів Борис Олійник, на жаль, Олеся Гончара на цій зустрічі не було. Гадаю, були що такі аргументи: як можна допустити автора «Собору» до спілкування з іноземцем, а раптом цей іноземець, хоча й викладач вищого навчального закладу, винесе все це радянське сміття із «Собором» на європейські обшири? Побували ми тоді з Вацлавом і в багатьох інших культурологічних закладах.
Згадую, одного разу Вацлав Жідліцький у першій половині дня так і не прибув до Маріїнського палацу, де тоді знаходилася резиденція Українського товариства дружби та культурних зв’язків із зарубіжними країнами. Усі стали на диби! Голова президії УТДКЗ Катерина Колосова суворо запитала мене: «Де Вацлав Жідліцький?» Відповідаю, що не відаю. Майнула година. Дивлюся, коридором до відділу «Соціалістичні країни» крокує схвильований і піднесений, радісний і сяючий Вацлав Жідліцький. На мій здивований погляд відповідає:
— Я зустрічався з Олесем Гончаром. Глянь, ось подарований «Собор»! — І Вацлав зачитує щирий і дружній надпис Олеся Терентійовича на внутрішній обкладинці, даруючи свій роман. Нині, гадаю, десь у архівах Карлового університету або ж у книгосховищах Слов’янської бібліотеки в Празі можна б відшукати не одне свідчення про українсько-чеські відносини, що полишив по собі знаний чеський україніст Вацлав Жідліцький, автор кількох підручників історії української, білоруської та російської літератур чеською мовою, професор факультету слов’янської філології в Карловому університеті (Прага).
Сьогодні Валентина Данилівна Гончар, дружина письменника, немов бджілка, невтомно збирає все те Олесеве, що розкидане по Європі, по світу, те, у чому є частка енергії, розуму Гончара. Вона поставила собі за мету: віднайти в архівах, редакціях вітчизняних та зарубіжних журналів і газет, альманахах, бібліотеках Гончарові напрацювання і видати багатотомну спадщину, щоб усе це донести до громадськості, читачів, аби Україна могла пізнати до найменших подробиць багатющий набуток представника літератури XX ст.
Згадую зустріч шанувальників творчості Олеся Гончара в київській бібліотеці його імені — відзначали один із недожитих ювілеїв 1998 р. Тоді виступили лауреати Шевченківської премії Ярема Гоян і Олесь Лупій, промовляли Володимир П’янов, Орест Сливинський, автор цих рядків, а згодом говорила Валентина Данилівна. Вона повідомила, що разом із Яковом Оксютою ведуть пошуки епістолярію Олександра Терентійовича, зокрема, йшлося про листи Гончара до перекладача «Прапороносців» чеською мовою Рудольфа Гулки, що, ймовірно, зберігаються у якійсь із празьких бібліотек. Мені доводилося опрацьовувати й рецензувати науково-бібліографічний збірник «Сто п’ятдесят років чесько-українських літературних зв’язків», присвячений 150-річчю появи першого перекладу Вацлавом Ганкою української народної пісні «Ой послала мене мати зелене жито жати...» У тому ж збірнику була оприлюднена докладна інформація про український епістолярій Слов’янської бібліотеки, і я охоче передав цю джерелознавчу інформацію п. Валентині Гончар. Власне, у тому переліку епістолярію, крім багатьох українських письменників, значились і 13 листів Олеся Гончара до Рудольфа Гулки, що згодом сприяло отриманню їхніх копій редакційною колегією, яка готує повне видання спадщини письменника.