Едуард Маркович — відомий український режисер, засновник і художній керівник одного з кращих театрів України — Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра, наставник цілої плеяди молодих і талановитих режисерів. А ще Митницький просто мудра людина, яка знає про природу людських почуттів і стосунків щось таке, що змушує на його виставах серце стискатися у якійсь незрозумілій тузі та співчутті до чужого болю і чужої біди.
Сьогоднішня наша розмова — про трагічність часу, в якому ми живемо, про театр, який, як і раніше, на думку Майстра, багато в чому формує внутрішній світ людини і все краще, що у ній є.
«МИ НЕ ВАРВАРИ»
— Едуарде Марковичу, почався новий театральний сезон і хотілося б говорити тільки про хороше — про театр, про мистецтво. Але час сьогодні такий, що телевізійні новини і перші сторінки газет стали зведеннями з фронту. Тому поговоримо про війну і мир. Адже ви були свідком минулої війни. Дитиною пережили евакуацію, голод, бачили зруйнований післявоєнний Київ. Напевно, ці спогади до цього часу з вами?
— Я народився у Києві і перші свої роки прожив разом із батьками в будинку на Хрещатику, 38. На цьому місці був кінотеатр «Комсомолець України» — тепер Київська адміністрація. З цього будинку ми з мамою і тіткою виїжджали в евакуацію. Пам’ятаю вантажівку у дворі, а біля неї багато людей із речами — жінки, діти і якийсь молодий чоловік серед них. Нам допомагає мій дядько, в офіцерській формі, з капітанськими петлицями — він вже був призваний в армію і чекав відправки на фронт. І він помітив уже в кузові вантажівки молодого чоловіка. На питання дядька, хто він і що робить серед жінок і дітей, чоловік щось відповідав... Дядько витягнув пістолет і сказав: «Виходь! Йди у військкомат». Я був дуже гордий вчинком дядька. Мимоволі пригадав цей випадок, коли цього літа у дворі у сусіда по дачі в Ірпені побачив здорових, міцних чоловіків, які втекли з Донбасу. А у сусіда, між іншим, син призовного віку, готовий за повісткою військкомату піти в армію.
...Пам’ятаю теплушку, в якій сім’ї військовослужбовців їхали в евакуацію. На роз’їзді Рівне, не доїжджаючи до Тихорєцька, почалося бомбардування. Наш ешелон зупинився в степу. Три «Юнкерси» відділяються від дев’ятки літаків, опускаються і летять просто на нас. Люди, висипавши з теплушок, у паніці біжать до копиць сіна, намагаючись сховатися. Голови ховають, а тіла залишаються зовні. По них, як по мішенях у тирі, били кулемети... Незабаром ці копиці стали червоними.
Потім був Сальськ. На цій вузловій станції, дорогою до Сталінграду, скупчилися десятки ешелонів. Почалося бомбардування. Люди в жаху, нічого не розуміючи, стрибали з вагонів під колеса ешелонів, що стояли поряд, намагаючись сховатися під ними. А в цей час, мабуть, машиністам було дано команду розганяти потяги, відвести їх з-під бомбардування. Вагони різко рушили, не всі встигли вискочити, і колеса пройшлися по тілах. Це була Герніка!
Евакуйовані ми були до Самарканда. Поселили нас неподалік вокзалу. Вулиця Трудова, 104. У двір одноповерхового будинку-барака з плоским дахом виходило 6 — 8 дверей. Був у нас сусід Івакін, із місцевих, напевно, із засланців. Коли випивав лишку, то кричав на увесь двір: «Сталін — віслюк!». І всі сусіди швидко ховалися за своїми дверима. Одного дня він зник. Докричався.
Потім знайшовся мій батько. Він вибрався з оточення і його направили в Управління боротьби з дитячою безпритульністю і бездоглядністю Челябінської області. Батька демобілізували 1947-го, і ми повернулися до Києва.
— І ось сьогодні нова сторінка в історії: Росія воює з Україною. Не обговорюватимемо імперську політику Кремля. Поговоримо про інше. Як сталося, що цю політику підтримує переважна більшість росіян? Ви багато працювали в Росії, ставили вистави в Рязані, Ростові, Казані, Воронежі, знаєте російського глядача. Чому ці люди стали раптом ненавидіти українців, називати нас укропами, фашистами, бандерівцями і недорасою, віртуально і не віртуально ділити наші території? Звідки це?
— При всій режисерській фантазії уявити собі такий поворот подій було неможливо. Здолавши у великій війні спільного ворога, сьогодні Україна шукає підтримку Німеччини?! Чим виправдати агресію сусідньої держави, що принесла тисячу смертей, руйнування, горе? Немає виправдань. Як пояснити агресивність росіян? Мабуть, тільки тим, що Росії свого часу довелося багато захищатися, а коли людина багато захищається, вона не стає добрішою, вона стає жорсткішою. Але проявити свою жорсткість проти Америки, Англії і всієї Європи важче, їх не дістати, Європа захищена НАТО. І виявилось, що з Україною, яка завжди була «при Росії», а тепер «щось таке надумала», легше вести розмову зброєю.
ЛЮБИТИ ТРЕБА ВМІТИ, А ЩОБ УМІТИ — ТРЕБА ВЧИТИСЯ! ЧИ ЗДАТНІ ГЕРОЇ «ТРЬОХ СЕСТЕР» ПРОЙТИ ЧЕРЕЗ РОЗЧАРУВАННЯ, КРАХ УСІХ НАДІЙ І НЕ ЗЛАМАТИСЯ — САМЕ ПРО ЦЕ ПОСТАВИВ СВОЮ ВИСТАВУ Е. МИТНИЦЬКИЙ, ЯКА ВЖЕ ЧЕТВЕРТИЙ РІК ПРОХОДИТЬ З АНШЛАГАМИ / ФОТО ЄВГЕНА ЧЕКАЛІНА
Я все життя займаюся російською культурою, російською драматургією, працював у російських театрах. Кілька років тому в Маріїнському палаці у Києві мені разом з іншими українськими діячами культури і мистецтв Путін вручив нагороду. Того дня звучали слова про дружбу двох народів, про дружбу двох великих культур. Мені здавалося, що вони щирі і відповідають дійсності. Мені дуже важко розлучатися з вірою в ті істини. Виник шлагбаум, через який тепер не переступиш.
— У горезвісному листі діячів російської культури і мистецтва, які підтримали політику Путіна й анексію Криму, ви знайшли імена своїх друзів або близьких колег?
— Але ж був і другий лист, підписаний Лією Ахеджаковою, Олегом Басілашвілі, Ельдаром Рязановим, іншими авторитетними культурними і громадськими діячами Росії. Були й одиночні заяви на підтримку України. Вчинки цих людей доводять, що не все так однозначно в російському суспільстві, як нам намагається представити кисельовська пропаганда.
У списку тих, хто підтримав московську політику, близьких мені друзів немає. Так виходило, що я завжди дружив, працював і близько спілкувався з людьми старшими за мене. Олександр Штейн, Опанас Салинський, Олексій Арбузов, Ігнатій Дворецький... Прекрасні російські драматурги, письменники, розумні, мислячі люди. Вони, на жаль, пішли з життя. Ну а до списку підписантів я ставлюся дуже диференційовано. Одні підписалися, бо боялися втратити посади, фінансування своїх творчих колективів. Інші — через свою обмеженість і, можливо, неуцтво. Треті ж, шовіністично налаштовані, зробили це з «ідейних» міркувань, вважаючи українців людьми другого сорту.
— А заходи у відповідь мають бути? Наприклад, заборони на їхні гастролі, продаж книг, на їхню творчість? Чи виправдані ці санкції?
— Якщо підходити емоційно, то людей, які пропагують заборони і розрив культурних зв’язків, я розумію. Але це емоційно. Якщо підходити до цього інтелектуально, то чим же ми тоді відрізнятимемося від тих, що напали на Україну? У цій ситуації потрібно проявити свою духовну перевагу, не відповісти тим же, не діяти тими ж методами. Ми не варвари.
З іншого боку, як прийти тепер на гастролі московського театру? Адже від зіткнення з мистецтвом глядач повинен отримувати натхнення і радість. А багатьох стримуватиме нерозуміння, образа, гнів, а далі — ненависть! Й актори за свою роботу недоотримають значну частку глядацької причетності до їхньої творчості, якщо вони — глядачі — взагалі прийдуть.
— Однак, не чекаючи офіційних санкцій, громадянське суспільство саме через соціальні мережі організовує багато акцій. Наприклад, бойкотує російські товари. Чи не думаєте ви, що цей бойкот пошириться і на російський інтелектуальний продукт? Адже була спроба не підтримувати гривнею російські фільми в українському прокаті.
— Напевно, серед театральних глядачів є люди, які поділяють такі погляди. Але товари і витвори мистецтва — речі не одного плану. Людей, які не хочуть купувати завезені з Росії товари, я зрозуміти можу. Ну чим людина може відповісти? Хоча б тим, що не підтримуватиме економіку країни, яка веде неоголошену війну з твоєю батьківщиною. І цей порив виправданий. Але позбавити суспільство Достоєвського, Чехова? А якщо завтра раптом ускладняться стосунки з Англією — ми викидатимемо з театру Шекспіра? Це не спосіб адекватних відповідей. Не будемо отупляти і примітизувати наше суспільство.
«ВАЖЛИВО РОЗІБРАТИСЯ, ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ»
— Як ви думаєте, на цьому тлі виросте інтерес до української класики?
— Напевно, глядача все ж більше цікавитиме життя сучасне. Важливо розібратися, що відбувається. Не всі готові прийняти схему — це біле, це чорне. Багато хто хоче зрозуміти, чому між Україною і Росією війна. Захочеться отримати не просто набір фактів, а дослідження мотивів, причин, що йдуть углиб часів і стосунків, у минуле, до їхніх витоків. Звідки народилося в Україні це відчуття меншовартості, яке призвело до сепаратизму і зради? І хто в цьому винен? Ось ці питання хвилюватимуть і швидше зацікавлять і театр, і глядача. Можливо, молода українська драматургія спробує відповісти на ці питання. Думаю, й українська класика виявиться в зоні пильної уваги.
— Тобто події, що відбуваються в житті суспільства, можуть дати новий імпульс для творчості сучасних драматургів?
— Не виключаю, що вони захочуть відгукнутися на ці події і принесуть дуже щирі п’єси. І заперечувати контакти з такою драматургією було б неправильно. Дуже важлива однодумність і точка відліку. Тоді смак, запах, колір — словом, дух загальної справи — перспективний і плідний. Адже вистава, яку ти робиш за обов’язком, може стати холостим пострілом і навіть працювати проти ідеї. Розжарений плотський світ художника — передумова явищ мистецтва.
Треба уникати поганих п’єс, які, як писав Карпенко-Карий, «смак псують і тільки тішаться пороком». Час осмислити минуле! Хоча б замислитися .
— Сьогодні багато наших ЗМІ перетворюються із засобів інформації на засоби пропаганди. І навіть найпрогресивніші демократи виправдовують це війною. Чи прийде пропаганда в театр? Чи це виключено?
— Ні, я не виключаю цього. Театри цю місію вже виконували за радянських часів. Тоді вони були частиною відділів пропаганди й агітації. І тому часто сценічні підмостки заповнювали п’єси-підробки. Майже ніхто з цих драматургів свій час, я не говорю — епоху, не переступив. Але якщо не переступили драматурги, не переступили театри — не переступили і глядачі. Тому до цього часу, ось уже скільки років немає радянської влади, а поняття совок все ще існує.
«ДЕРЖАВНА МАШИНА І БАТЬКІВЩИНА — ПОНЯТТЯ НЕ ОДНОГО СИНОНІМІЧНОГО РЯДУ»
— А ви ставили пропагандистські вистави?
— Ставив. Причому дуже щиро. Наприклад, «Хазяйку» за п’єсою Гораєвої.
— Це ж одна з кращих вистав Театру ім. Лесі Українки 1980-х! А яке в ній було сузір’я акторів — Ада Роговцева, Валерія Заклунна, Юрій Мажуга, Ніна Шаролапова. Я пам’ятаю глядацьке захоплення від цієї вистави. Хоча п’єса — типовий приклад соцреалізму. Якщо не помиляюся, в її основі була реальна доля робітниці київського заводу «Більшовик».
— Річ у тім, що я ставив її про свій час, про ті відчуття та емоції, які переповнювали нас у перші післявоєнні роки. Але відтоді патріотизм дещо зменшився, бо реалії останніх років — корупція, аморальність влади, просто відвертий грабунок — не вселяли оптимізму в наше життя. Нескінченно збільшувалося критичне ставлення до того, що відбувалося. Але державна машина і Батьківщина — поняття не одного синонімічного ряду. І про це теж треба пам’ятати.
— Едуарде Марковичу, ви служите театру понад 50-ти років. Перші ваші постановки на професійній сцені датовані 1960 роком. У різний час ви багато писали і роздумували про завдання театру. Чи змінилося сьогодні ваше бачення щодо його призначення? Для чого людям потрібен театр?
— Театр завжди був і залишається (сьогодні, мабуть, навіть більшою мірою) засобом тотальної дії — психічної, інтелектуальної, освітньої — на людський індивідуум. Але вистави останніх років свідчать про тенденцію деякої радикалізації пошуків сучасної режисури, яка нібито звільняє себе від якихось естетичних і етичних обмежень. Часто на підмостках — оголеність, нецензурна лексика, кров, відрубані голови, що розкочуються по планшету сцени, (слава Богу, бутафорські), трансформації первозданного авторського сенсу до його майже невпізнання (як у тому «одесизмі» — я замовляв курку, а ви мені принесли протилежне).
Інколи настирливі прямі звернення до публіки у формах, які етично не завжди припустимі, спроба нав’язати пряме спілкування розгубленому глядачеві, кокетливе саджання на коліна глядачам актрис-персонажів, аж до поцілунків. Таким чином анулюється ілюзія сценічної правди, перетворюючись на щось схоже на ток-шоу «Веселі і кмітливі».
Втрачаючи відчуття міри, забуваємо, що театральна сцена не арена для потіхи режисерського честолюбства, а духовний трамплін до кафедральності театру, літератури і мистецтва взагалі. І не треба забувати, що театр нині намагається вижити в умовах фінансової, економічної і, головне, глибокої морально-етичної кризи.
Так що ж таке театр і яка його необхідність у суспільстві? Якщо людина прожила життя, не читаючи книг — це один вид гомо-сапієнса. Якщо людина не бувала і не буває в театрі — це рівнозначна фігура. Театр — украй потрібний емоційний тренінг, що виробляє в людині потребу в ін’єкції почуттів.
Йдеться не про побутові емоції, не про катаклізми, викликані потопами, повенями, пожежами. Мова про головне — про внутрішній інтимний світ людини, який відкриває і формує її власну душу і допомагає відбивати нескінченні атаки на її життя-буття.
