Кругла дата Брюллова, якого ще з юнацьких років іменували
«великим Карлом», не відмічається навіть із половиною тієї кітчувато-рожевощокої
пишноти, якою був оповитий нещодавній ювілей його однолітка і близького
знайомця — «великого Олександра», тобто Пушкіна.
Причому ні у Росії, ні, тим більше, в Італії, де син італійських
емігрантів, які осіли у Петербурзі, знайшов свій останній притулок.
Після досить послідовних, але марних спроб радянського
мистецтвознавства у 80-х створити культ «нетрадиційного академіка», про
нього міцно забули. Оскільки блискучого малювальника, віртуозного портретиста
петербурзького вищого світу пам'ятають передусім як творця помпезного «Останнього
дня Помпеї» і чудової «Вершниці».
Карл Брюллов і сам у дні юності відчував свою винятковість:
в автопортретах «першого італійського періоду» він підкреслював свою схожість
з відомими скульптурними зображеннями Аполлона. Захоплення преси, що порівнювала
його картини з витворами Рубенса, Рембрандта і Ван Дейка, масове паломництво
«усіх російських станів» до його «Помпеї», розбещеність найдорожчими замовленнями
парадних портретів, дружба з Пушкіним, Глінкою, Жуковським — все, здавалося,
мало б підживляти непомірні претензії його «нарцисизму». Навіть така благородна
справа, як виховання молодих художників, яких він у холодній і манірній
Петербурзькій академії мистецтв опікав буквально як «батько рідний» (чого
варта історія викупу Тараса Шевченка і його життя у квартирі Брюллова,
коли, наприклад, молодого Тараса вчитель посилав відповісти самому Миколі
Першому, який приїхав на сеанс: «Карл Павлович Вас принять нє жєлаєт»!)
— усе це додавало його життю відтінків неймовірності. Однак, переступивши
рубіж 40-річчя, художник, що підірвав своє здоров'я несамовитими сеансами
біля нових полотен, відчув дивну неспроможність. Уже в «Автопортреті» 1848
року, написаному за дві години (рекорд у світовому мистецтві), видно людину
розчаровану, розбиту; людину, що жорстко бачить неминучу безвихідь. Звідки
ця жорсткість думки? Від розуміння, що вигострений, блискучий, прекрасний
академізм, орієнтований на минулу велич титанів епохи Відродження, бароко,
породив ... «брюлловщину». Як він не просив учнів: «Не мавпуйте мене!»,
як не намагався бути байронічно романтичним, яким би незалежним у способі
життя себе не відчував — своєю творчістю він продемонстрував найвищий рівень
академізму, чим забезпечив цілому живописному напрямку щедрий аванс майбутніх
захоплень (на жаль, не завжди заслужених).
Іронія долі. Тарас Шевченко, так багато чим зобов'язаний
своєму вчителеві, що писав у своєму «Щоденнику»: «Перед його (Брюллова)
чудовими творами я задумувався і плекав у своєму серці кобзаря та своїх
кровожерних гайдамаків», він, уже переживши роки вислання на острів Мангишлак,
отримав звання академіка офорта — скопіювавши брюлловську «Вірсавію» 1832
року, майже сорокарічної давності! Можливо, як пам'ять про людину, що витягла
його з неволі, що прищепила почуття «високої долі». Та академізм брюлловського
штибу виявився надзвичайно привабливим для дуже багатьох і у нашому сторіччі.
І донині красується в експозиції Київського музею Російського мистецтва
портрет князя Мещерського (1849) пензля Карла Брюллова (явно «другого»,
замовного, ешелону, з панського плеча подарований музею у 1947 році Московською
закупівельною комісією Мінкульту СРСР як своєрідне повчання. Вчіться, мовляв,
удосконалюйтеся на периферії у «високому штилі»). Парадокс же «брюлловщини»
полягає у тому, що дуже багато хто копіював творчу манеру художника, але
за ясністю академізму ніхто не розгледів значних переживань художника з
приводу трагічної неможливості передати почуття звичними методами. Надмірна,
ідеальна краса, якою наситив свої полотна Карл Брюллов, немовби поглинула
свого творця, не дала йому можливості прорватися до нової живописної мови.
