Історія Свято-Преображенської церкви в селі Сорочинці, що на Полтавщині, має багато цікавих фактів. Спорудження відбувалося на тлі значних історичних подій, які переживала Україна на початку XVIII століття. 1727 року відновлюється бодай обмежена автономія держави з гетьманським управлінням на Лівобережжі. Гетьманом стає Данило Апостол, який і задумав у своєму маєтку в Великих Сорочинцях побудувати храм, що став би родовою усипальнею. Справжньою окрасою інтер’єру став іконостас, який попри пожежі та тотальне нищення релігії на Лівобережжі чудом зберігся до наших днів. У 1987 році закінчено його відновлення, що тривало два десятиліття: зі 113-ти ікон 85 потребували реставрації в лабораторних умовах і були тимчасово перевезені до київських майстерень. Сорочинський іконостас — єдина збережена і датована мистецька пам’ятка Лівобережної України 30 х роківXVIII століття. У цій церкві хрестили Миколу Гоголя.
Про іконостас писали дуже мало, переважно невеличкі статті в енциклопедіях. Авторка книги називає його унікальним явищем, що «нагадує хоральні твори Баха». Над дослідженням Людмила Пляшко працювала 15 років, а вперше познайомилася з пам’яткою у далекому 1962-му. До речі, пані Людмила автор близько 400 праць з історії української культурної спадщини, займалася оцінкою історичної забудови міст Ніжина, Прилук, Мелітополя, автор реконструкції історичних центрів Чернігівщини, матеріали її досліджень використані при реставрації «Мазепиного будинку» у Києві тощо.
Досі про Сорочинський іконостас не було видано жодного окремого дослідження — твір є першою розвідкою в нашій мистецькій літературі з проблем рококо в Україні. Книга подає новий погляд на стилістичні ознаки пам’ятки, впроваджуючи в науковий обіг його нову стильову концепцію, розкриває вплив рококо на композицію, декор та іконопис. Окрім цього, авторка торкається й загального тла художнього життя України (Лівобережжя) тієї доби. Секрет успіху й захоплення іконостасом Людмила Пляшко бачить у прихованій посмішці Богородиці та інших персонажів — враховано традиції українського народного мистецтва, водночас не порушено усталених церковних канонів. Так, учні Христа «позбавлені офіційної урочистості, вони сповнені душевної м’якості та поетичності і трактуються ближчими до чутливості, аніж до героїзації чи зосередженої суворості».
Книга містить 65 кольорових ілюстрацій, що вкупі з чудової якості папером, пристойним дизайном та кеглем шрифту робить її справжнім надбанням, як у сенсі мистецтвознавства, так і ймовірної присутності у будь-якій бібліотеці. Щоправда, якість деяких фотографій залишає бажати кращого, однак до авторки це не має жодного стосунку. Твір поєднує два важко сумісних напрямки: «мистецтвознавчу розвідку» та легкість авторського стилю, притаманного популярним брошурам й характерного своєю доступністю широкому читацькому загалу. Таке «співжиття» трохи вивалюється з рафінованих наукових канонів, однак просто безальтернативне у наших сьогоднішніх реаліях.
— Потрібен не загальний огляд, а конкретні твори — не українська ікона, а окремі дослідження, — вважає Людмила Пляшко, вбачаючи у недоречному узагальненні аматорську поверховість та одвічні проблеми нашої мистецької літератури. Ведучий клубу Дмитро Стус зазначив, що за 10 років незалежності книг такого рівня не було, та й взагалі, існує велика проблема серйозних мистецтвознавчих досліджень. Якщо до цього додати мізерний тисячний тираж книги, половина якого роздається, та чималеньку, як для нашої свідомості й гаманців, ціну у 50 гривень — залишається тільки похнюпити носа й сприкрено гадати, хто ж її прочитає.
