П’єса «Жінка в стилі осінь» російського драматурга Володимира Дьяченка на кону Житомирського академічного обласного музично-драматичного театру ім. І. Кочерги змінила імідж. Тепер це пані з флером загадковості — маємо прем’єру «Жінка в style Jazz» (саме так назвала нову моновиставу режисер, художній керівник театру Наталія Тімошкіна). Визначальним, напевно, стало світосприйняття, що закладено в основу зіграної сценічної історії. Джаз як метафора — імпровізація, поліритмія, темброва своєрідність, синкопи, свінги, а відтак потужний потенціал для моделювання мотивів поведінки героїні, для глибшого аналізу людських стосунків.
Події у виставі відбуваються на межі марення й реальності. Головний і єдиний персонаж на сцені Емма Ф. (актриса Марина Іваненко) уві сні натрапляє на газетне повідомлення про катастрофу літака, на який вона має квиток. Її спроба вберегти від небезпечного рейсу інших пасажирів зазнає фіаско. Далі — вир телефонних розмов. Із них, як із окремих пазлів, складається сумна картина ще одної людської самотності, а ще нерозуміння, неуважності, нелюбові. Образи героїні на ближніх — теперішні й накопичені роками — все агресивніше фонтанують, запрошуючи всі ті персоніфіковані біди-клопоти до салону приреченого літака: чоловіка зі своєю коханкою, коханця-зрадника зі своєю «щирою» подругою (вона ж і «увела» коханця), матір, яка заповідає будинок не їй, а брату, самого брата, егоїстичного і розпещеного сина(!), недолугого його гувернера, кравчиню, перукаря і навіть кота Робіна (за те, що порвав «круті» панчохи)... Малюнок ролі Мариною Іваненко окреслений сильними мазками — різка, впевнена в собі, в міцності свого становища пані, на очах перетворюється на слабку, принижену істоту, яка жадає страшної відплати.
До ключових епізодів вистави слід віднести сцену з метеликами. Вишуканий задум режисера — чоловічий піджак і капелюх як символи можливого прихистку для героїні, махаони як втілення кохання, але одночасно й не здійснених мрій — у поєднанні з чудовою пластикою і виразною мімікою актриси дали потужний ефект: починаєш співчувати жінці, яка, можливо, і не заслуговує на це. Бо вона страждає від відсутності простого людського тепла, а тому жагуче прагне його. Перед глядачем постає непросте запитання: як поєднати співпереживання із страшним задумом героїні? При тому, що процес перетворення первинного бажання рятувати незнайомих людей у рішення груповим авіаперельотом одразу покінчити з усіма проблемними стосунками із близькими актрисою втілено динамічно, психологічно точно й емоційно. Інструментарієм стали вивіреність рухів, різноманітність інтонацій, продемонстрованих Мариною Іваненко. В калейдоскопі мізансцен ефект цілісності вистави досягнуто насамперед концентрацією в руках Наталії Тімошкіної також сценографії, музичного оформлення (у виставі використані композиції Ніно Катамадзе), дизайну костюмів.
Дійство, яке так бурхливо й яскраво розвивалося, за життєвою логікою, повинно мати виразний фінал. До речі, частина малої зали, що призначена для глядачів, вирішена в стилі салону літака з елементами театру-кафе, а команда пілотів і стюардес запрошують присутніх на... саме той рейс. І лайнер ніби справді зазнає катастрофи при посадці. Однак відразу оголошується, що це був лише сон. Справжня аварія літака, із загибеллю героїв, могла б стати свого роду катарсисом для глядачів. Залишається сподіватися, що, попри полегшену кінцівку, вистава спонукала глядачів замислитись. І найперше — чи не чатує на них така ж руйнівна драма самотності буквально за найближчим поворотом життя? Або чи мають від них достатньо тепла найближчі люди? А може, й вони планували колись своєму оточенню політ таким рейсом, або провокували своїх близьких на подібні замисли? Фінал «відкритий», і вибір за кожним із нас.
