Пан Роберт ЧИЖЕВСЬКИЙ — історик за фахом, був головою «Свободи і демократії», а нині очолив Польський Інститут у Києві. Він має польське і частково українське коріння, є онуком Григорія Чижевського, міністра внутрішніх справ Української Народної Республіки, полковника Армії УНР, та правнуком Павла Чижевського, міністра уряду УНР в екзилі... Наша розмова з новим керманичем Інституту про польсько-українські відносини, культуру як історичний діалог, козаків на полотнах Юзефа Брандта і поетичні алюзії Збіґнєва Герберта...
«ДУЖЕ ВАЖЛИВО СТАВИТИ ПРАВИЛЬНІ ЗАПИТАННЯ ДО ІСТОРІЇ»
— Пане Роберте, якою ви бачите діяльність Польського Інституту у Києв — що у пріоритеті?
— Насамперед варто підкреслити, що Інститут завжди займався промоцією мистецтва, у найрізноманітніших його проявах. І, безумовно, ця традиція триватиме й надалі. Особливо я хотів би звернути увагу на постать Збіґнєва Герберта — видатного польського поета, чиєї поезії, здається, нині дещо бракує. Можливо, йдеться не так про переклади (хоч і про них теж), а більше про популяризацію. На мою думку, ця поезія та її проблематика надзвичайно актуальна для сучасної України: це і спадок комунізму, і зустріч із зовнішньою потужною агресією. Зазирніть у «Рапорт з міста в облозі», «Силу смаку» чи «Послання Пана Коґіто» і ви побачите, наскільки вони відповідають духу часу.
Окрім того, хотілося б ширшого трактування культури через історичний діалог. Це дуже важливо і непросто, адже ми знаємо, скільки тут непорозумінь. Адже дуже важливо ставити правильні запитання до історії. І я волів би говорити про явища, які об’єднують українців і поляків. Повірте, «спільних» героїв у нас дуже багато. Ми плануємо торкнутися важливих «поліфонічних» тем: українські сюжети та баталії над полотнах Йозефа Брандта, Хотинська битва, Січневе повстання, подумати про вшанування пам’яті київського воєводи Адама Киселя. І це далеко не вичерпний перелік точок дотику.
— Нещодавно на Майдані Незалежності відкрилася виставка «Анна Валентинович — героїня двох народів»...
— Так, це ім’я з цієї ж сфери. Анна Валентинович — велика польська героїня, вона була однією із співзасновниць «Солідарності», або й власне, її засновницею, адже в Польщі її називають не інакше, як матір’ю «Солідарності». З історичної точки зору, саме «Солідарність» спричинила падіння комунізму. У світі таким символом часто називають відоміший Берлінський мур, але занепад комунізму почався у 1980 році, коли комуністична влада звільнила Анну Валентинович, а її колеги оголосили страйк з вимогою її повернення на роботу. Так постала «Солідарність», спілка, до якої входило понад 10 мільйонів людей. Але тут варто згадати, що Анна Валентинович, велика польська патріотка, з походження була стовідсотковою українкою. І про це ми довідалися тільки по її смерті. Анна Валентинович народилася в українській родині на передвоєнній Волині, яка тоді належала до Польщі.
Тут мова не тільки про Анну Валентинович, але швидше про місткий символ. Існує єдність між тим, що відбувалося в Польщі у 1980 році і тим, що відбувалося в Україні у 2014-му. Революція «Солідарності», Революція Гідності... У Польщі профспілка стала центром руху спротиву, а в Україні пунктом, навколо якого самоорганізувався Майдан, був Будинок Профспілок. Тому ми робили виставку спільно з Музеєм Революції Гідності та Будинком Профспілок. І дуже символічно, що у день відкриття на годиннику цього будинку, можна сказати, на головному годиннику країни, засвітився знак «Солідарності», ми щиро дякуємо за це українським партнерам. Вуличну експозицію на Майдані Незалежності, біля Будинку Профспілок, можуть оглянути усі охочі до 30 вересня, а далі вона помандрує Україною.
— На які ще важливі події ви радите звернути увагу?
— У Національному історико-меморіальному заповіднику «Биківнянські могили» відкрилася виставка «Биківня 1937/1938: польська лінія». Вона присвячена так званій «польській операції НКВС», у ході якої загинули тисячі етнічних поляків у СРСР, названі «диверсантами» та «шпигунами». Поховання у Биківні поєднують дві великі теми: цю антипольську операцію і радянські злочини часів Другої світової війни. Символом нападу Радянського Союзу на Польщу є 17 вересня 1939 року, і тому саме цей день обрали для відкриття. Але не концентруймось тільки на історії. Ось незабаром розпочнеться Одеський міжнародний кінофестиваль. Цього року, з огляду на епідемію, все буде онлайн. Та на вас, як і завжди, чекає помітна польська програма. А фільмом-закриттям стане стрічка «Шарлатан» Аґнєшки Голланд — драма про чеського цілителя Яна Міколашека. Кіно завжди було візитівкою Польського інституту, і ми спробуємо здивувати вас і на Днях польського кіно.
«УСЕ ВИРІШУЄ КУЛЬТУРНИЙ КОНТЕКСТ»
— Ви за фахом історик, занурені в історико-культурні коди ХІХ століття. Але одна з ваших теперішніх місій на чолі Польського інституту в Києві — промоція мистецтва Польщі в умовах нинішньої культурної ситуації, в умовах культурної та мистецької політики, широко кажучи, ХХ—ХХІ століть. Як ви бачите цей мозаїчний, цікавий і суперечливий світ модернізму, авангарду, тоталітарного мистецтва, постмодернізму, сучасного мистецтва?
— Мистецтво для мене — не якийсь конкретний предмет чи творець, а відносини, взаємодія між твором і адресатом: читачем, слухачем, глядачем. Зрозуміло, ця взаємодія залежить від нашої внутрішньої конституції, від культури, в якій ми формувалися. Чи ми, європейці справді «проживаємо» китайську пагоду? Так, але абсолютно інакше, ніж китайці. Усе вирішує культурний контекст. І ось проблема сучасного мистецтва (у широкому розумінні) в тому, що вона цей контекст втрачає. Як і контакт з аудиторією.
— А що аудиторія?
— Ми бачимо руйнування кола адресатів. У ХІХ столітті в Польщі мріяли, щоб Міцкевич потрапив «під стріхи», щоб його почула якнайширша аудиторія, щоб він став «народним поетом». А потім прийшов занепад. Мистецтво тоталітаризму закріпило адресата на одному рівні. Соцреалізм, нацистське мистецтво — це було те місце, до якого довели адресата, не сказавши нічого більше. Нині триває подальше естетичне збідніння мас. Ніхто вже не мріє про «підтягнення» їхнього рівня, ми урухомили механізми примітивізації. Це добре відбивається в сучасній політиці з її простими гаслами і нехіттю до складних питань. Словом, експеримент ХІХ століття провалився, піднесення мас не вдалося.
Ми перестали виховувати аудиторію — і відповідні явища не забарилися. Мені як людині, що багато років працювала вчителем, боляче визнавати, що сучасна молодь втратила розуміння багатьох основ культури. Як можна говорити, наприклад, про Едипів комплекс, не знаючи античного міфу?
— Розкажіть, будь ласка, а що в польському мистецтві ХХ—ХХІ століття вам найбільше до вподоби?
— Я б хотів показати досягнення польської комп’ютерної графіки, адже у певних моментах вони наближаються до мистецтва. Величезну світову популярність здобула гра «Відьмак» за Сапковським, і це цікавий вияв польської культури. Тут треба треба згадати діяльність графіка, аніматора та режисера Томаша Баґінського, його знамениту «Катедру», що отримала низку всесвітніх нагород і була номінована на «Оскар». Він працював у багатьох проектах, і у «Відьмаку», але знаний також із короткометражного циклу «Польських легенд». Також я дуже ціную сюрреалізм скульптора та художника Войцеха Сюдмака. В обох випадках мені імпонує та старанність, дбайливість, з якою митці підходять до своїх творів. Мені близьке неспішне мистецтво. Якщо згадати про музику, то я великий шанувальник співаної поезії. Я вихований на піснях Яцека Качмарського, також люблю Карела Крила, як оригінали, так і у виконанні Антоніни Кшиштонь. З музики кіно ціную Войцеха Кіляра. Ви, мабуть, чули його твори в «Піаністі», «Пані Тадеуші», «Землі обітованій»...
— Які ще мистецькі проекти з’являться під егідою Польського Інститут?
— Ми плануємо познайомити українців із польським живописом ХІХ століття, зокрема до 400-ї річниці Хотинської битви доречними будуть полотна Юзефа Брандта. Він активно працював з козацькою тематикою, але інакше ніж живописці, які творили на теренах Російської імперії, де козацтво часто показане радше в етнографічному ключі. Брандт змальовує козаків у часи їхньої слави, після переможних битв, його козаччина є масштабною, з розмахом. Я маю таке відчуття, що він би з охотою ілюстрував сучасні підручники для української молоді. А ще я б хотів, щоб до однієї з річниць Герберта українські виконавці заспівали щось із його творів.
— П’ять авторів для читачів «Дня» — рекомендація від директора Польського Інституту у Києві.
— Ми чимало говорили про традицію, і мій вибір не буде сучасним. Отож, це поезія Юліуша Словацького: «Мій заповіт», «Гімн», «Пророцтво», «Якщо колись у тій моїй країні», це про Кременець... У Адама Міцкевича дуже ціную «Дзяди». Збіґнєва Герберта, крім віршів, люблю за його прозу, особливо за «Натюрморт із вудилом». Я дуже люблю Стефана Жеромського, його «Попіл», «Задзьобають нас круки, ворони», «Провесну». Шаную Джозефа Конрада за його позицію: людина може нести на своїх плечах цілий світ — і тут мені йдеться про «Лорда Джима» й особливо «Очима Заходу» — найбільш феноменального, з сьогоднішньої точки зору, пророцтва про революцію в Росії.
