Колись, не так давно, ми, проводжаючи друзів на постійне місце проживання за кордон, плакали й прощалися з ними навіки. Тепер ці часи канули в Літу, й ті, хто багато років жив і працював за кордоном, мають можливість повернутися на рідну землю (назавжди або на певний час) і відчути, з одного боку, теплі дружні обійми, а з іншого, — недоброзичливість заздрісників. Ось, мовляв, вони залишили Батьківщину в скрутні часи, поїхали за легким заробітком, працюють там «на себе», а тепер повертаються вчити нас що та як нам робити. Втішно, що такі думки поодинокі й не мають під собою ґрунту. Адже що стосується митців, сама сутність їхньої професії в тому, аби працювати для людей, об’єднувати різні народи, різні культури за допомогою мистецтва. І більшість наших артистів, які зробили гарну кар’єру за кордоном, намагаються ствердитися там саме як українські артисти й зробити щось задля пропаганди своєї рідної культури у світі.
Серед артистів, які взяли участь у концерті «На Україну повернусь», який пройшов у Національній опері, був і оперний співак, баритон Анатолій Шкурган. Він довгі роки працював у Польщі, а тепер переїхав до Чехії. Дехто в нас був незадоволений, що йому, ще зовсім молодому артистові, 2000 року дали Національну премію ім. Т. Шевченка. Але ж співак зробив те, на що не наважилися навіть уславлені майстри з величезним авторитетом у світі музики: пропагував у різних країнах, де не знають української мови, вокальну літературу на вірші Т. Шевченка. І зараз, мешкаючи за кордоном, А. Шкурган не пориває зв’язків з Україною. На студії «Інтервал» у Чернівцях він записав компакт- диск із музикою до «Кобзаря» Миколи Лисенка. Тираж повторювався кілька разів і весь розійшовся так швидко, що сам співак навіть не встиг придбати собі примірник. Понад десять разів Андрій виходив на сцену Львівської опери.
«ВІЛЬНИЙ ХУДОЖНИК»
— Андрію, ваш переїзд до Чехії передував цікавими зарубіжними гастролями: де й з ким ви виступали?
— Я виступав з оркестром Львівської філармонії. У Лейпцигському «Гевандхаузі» ми давали концерти «Віва, Верді», а також виступали разом у Брауншвейзі й у Берлінській філармонії. На католицьке Різдво й Новий рік я був у матусі в Чернівцях, а 4 січня вже перевозив свої речі з Польщі до Чехії.
— Ваша матуся — викладач-методист училища мистецтв, приїхала до Києва із Чернівців спеціально, аби послухати ваш виступ на концерті «На Україну повернусь», щоб зустрітися з вами. А де ваш батько?
— Він — професор Краківської музичної академії, вже 14 років викладає там сольний спів. Ви знаєте, навіть коли я працював у Польщі, ми з ним не дуже часто бачилися, адже я багато гастролював по світу. Але батьки завжди в курсі моїх справ. Зараз тато постійно їздить із Чернівців до Кракова. Лише на цих умовах він погодився працювати в Польщі. Іноді я буваю в Кракові, бо збереглися мої творчі контакти. Хоча тепер я — вільний художник, працюю лише за гостьовими контрактами. Не бажаю себе прив’язувати до жодного театру. Справа у тім, що, працюючи в Польщі солістом Варшавської опери на постійному контракті, я змушений був відмовитися від багатьох дуже вигідних контрактів у перших театрах світу. Мій переїзд до Праги обумовлений тим, що хочу бути ближче до серця Європи.
— Сім років ви працювали у Варшаві, тепер — у Празі. Чи відрізняється музичне життя цих європейських столиць?
— Варшава — це величезне місто з багатим культурним життям, але Польща все-таки більше замкнена на своєму мистецтві. Чехія більш розкрита світові й там значно більше затребування артистів, музикантів. Чехія довгий час була частиною Австро-Угорської імперії, як і наша Західна Україна, та й Польща. Мабуть тому навіть сьогодні чехи почувають себе частиною великого багатонаціонального конгломерату народів. Наприклад, пражани добре сприймають музику інших народів. Одного разу до мене підійшов колега-бас і попросив: «Дай мені ноти, хочу щось українське поспівати». Я дав йому романси Лисенка й Дремлюги. А через кілька днів прийшла співачка-сопрано з таким саме проханням. Я дав їй «Садок вишневий коло хати» Лисенка... А взагалі, цього року Чехія пишно відзначає 250 річчя з дня народженняМоцарта. Саме твори цього легендарного композитора найчастіше виконуються в празьких театрах та концертних залах. Я теж долучився до цих ювілейних заходів. Брав участь у концерті, виконуючи його твори, і ще збираюся співати в його опері «Дон Жуан».
— Як ставляться до іноземців у Чехії, зокрема, до українців?
— Толерантно. Поряд з українцями працюють росіяни, білоруси, угорці, німці... Молоді співаки з Італії, де жорстка конкуренція, для того щоб набути практики, теж приїжджають до Чехії. Я вже відспівав у Національній опері Праги в «Ріголетто» Верді, дав сольний концерт. Готуюсь до виїзду в Остраву, де демонструватиметься музичний фільм «Травіата» (знявся в ролі Жоржа Жермона). Готуюсь до прем’єри опери Сметани «Далібор», де маю виконати партію короля Владислава. Мене запросили виступити в постановці опери сучасного чеського композитора Богуслава Мартіну «Гри про Марію» (доручено виконати дві ролі — Диявола та Ісуса Христа). На кінець сезону готую прем’єру «Трубадура» Верді (граф де Луна), буду виконувати партію в опері «Тоска» (барон Скарпіа). Мені доведеться вивчити дві нові партії: Енріко в «Лючії ді Ламмермур» Доніцетті та Яго в «Отелло» Верді.
— Вам тепер треба перейти з польської мови на чеську. Це для вас проблема?
— Це не проблема. Я опанував чеську мову так само добре, як свого часу польську. Намагаюсь співати без акценту, адже в моєму репертуарі чимало творів чеських композиторів, наприклад, — цикли пісень Дворжака й деякі оперні партії.
— Скільки оперних партій у вашому репертуарі?
— Якщо провідних, то приблизно 35. А якщо тих, що знаю й за короткий термін міг би підготувати, то майже 50.
«ДВІ ВИСТАВИ ПОСПІЛЬ»
— Ви — з числа тих артистів, які щедро дарують публіці свій талант: співаєте в концерті не кілька вокальних номерів (решту часу грає оркестр), а по 15—16 у кожному відділенні. Складається враження, що ви б співали 24 години поспіль...
— Ви знаєте, у мене була ситуація, коли довелося підтвердити відданість своїй професії. У Польщі, на фестивалі імені Адама Дідура 1995 року, мене як лауреата цього міжнародного конкурсу попросили проспівати головну партію царя Навуходоносора в опері Верді «Набукко». Спектакль мав розпочатися о восьмій годині вечора. А о п’ятій виконувалась «Травіата» Верді. Перед початком вистави мене попередили, що захворів баритон — виконавець партії Жоржа Жермона, і попросили замінити його. Я погодився й протягом усього першого акту, де Жермон не з’являється, я сидів у гримерній і переглядав оперний клавір, адже я забув цю партію. У «Травіаті» я співав технічно, економив сили для наступної вистави. А потім, у «Набукко», у третьому акті, коли зрозумів, що сили є, спустив усе на гальмах й показав уже весь «капітал» свого голосу. Той виступ у двох виставах поспіль став сенсацією. Публіка була в захваті...
— А як ви ставитеся до думки, що співак, який витрачає всі ресурси свого голосу, рано сходить зі сцени. А той, хто співає в неповну силу, може розраховувати на творче довголіття?
— Мені не до душі розмови про роботу на половину сили, але щось слушне в цьому є. Головне для співака — це зберегти голос на довгі роки. Не треба курити, вживати алкоголь. Адже ми розуміємо, що скрипка роботи Страдиварі не призначена для забивання цвяхів у стіну. Так само й голос, який тобі подарувала природа, не належить лише тобі — його треба дбайливо зберігати.
— Небагато співаків можуть похвалитися, що до їхнього репертуару входить уся вокальна шевченкіана, яку виконуєте ви.
— Дійсно, я переспівав з вокальної шевченкіани всі твори, написані для баритону, а також басовий репертуар, який підходить для мого голосу, і деякі тенорові романси, наприклад, «Ти не моя» Миколи Лисенка на слова Степана Руданського. Недарма мене називають басо-тенором. Музична шевченкіана — це твори, які, можливо, не пестять вухо яскравим мелодизмом, але вражають витонченістю та делікатністю музичних образів. Я співав шевченкіану у Фінляндії, Данії, Франції, Польщі, Чехії, США, Румунії, Німеччині, Австрії, Бельгії, й скрізь ці твори слухачі сприймали дуже добре. Мені хочеться, щоб на концертах публіка мала насолоду не лише від музики, а доторкнулася до поезії нашого Кобзаря. Я завжди дбаю, аби в програмках були переклади віршів, щоб слухачі розуміли, про що я співаю.
— Ви сягнули певних висот у своїй професії. Про що мрієте?
— Я хотів би зробити якомога більше для українського мистецтва, яке, на жаль, мало відоме у світі. З прикрістю спостерігав, як наші співаки, виступаючи за кордоном, не використовували можливості показати там шедеври вітчизняної музичної класики. Я ставлю перед собою завдання самому пропагувати у світі кращі зразки української вокальної музики й знайти тих колег-музикантів, артистів, хто підтримає мене в цій благородній справі. Вважаю, що телебачення й радіо повинні більше транслювати класичне мистецтво. Якщо на 2010 рік ми хочемо отримати статус столиці європейської культури, то, на мою думку, Україна мусить починати підготовку до цього вже сьогодні.
