Київське видавництво імені Олени Теліги спільно з редакцією щорічника "Наука і культура" опублікувало чималий, 400- сторінковий том спогадів Надії Суровцової, який на тлі нашого нинішнього книговидавничого занепаду може вважатися справжнім поліграфічним "люксусом" - тверда обкладинка, білий папір, якісні фотографії, іменний покажчик, фахова післямова Ярослава Дашкевича... Років десять тому така книжка могла б стати мемуарним бестселером, випередивши на рік-два найсенсаційніші публікації "табірної" прози, років двадцять тому вона могла б стати бестселером самвидавним (чи "тамвидавним"), накликавши чималі (може, навіть "таборові") неприємності на свого потенційного читача.
Запізніла поява, однак, має свої переваги: після "Архіпелагу ГУЛАГ", після оповідань Шаламова й Антоненка-Давидовича, після десятків інших публікацій на "заборонені" теми, починаєш сприймати такі тексти не лише як політичну сенсацію, як свідоцтво доби чи унікальний особистісний документ, а й як певний мистецький, літературний витвір, як послання не тільки етичне, а й естетичне. І тоді помічаєш, що "Спогади" Надії Суровцової - це, крім усього, ще й блискуча, рафінована проза, з дивовижною пластикою, яскравою образністю, витонченим психологізмом. 1989 року, коли невеликий уривок цих спогадів побачив світ у московському збірнику "Доднесь тяготеет", про такі речі якось не думалось; та й у 1990-1991 роках, коли спогади Суровцової почали друкуватися в київському щорічнику "Наука і культура", цікавішою виглядала їхня друга, "концтабірна" частина.
А тим часом - перед нами "роман", який треба читати від першої сторінки до останньої; роман про трагічну долю української інтелігенції, яка в муках народжувалася протягом цілого XIX століття, і в муках гинула протягом століття ХХ. У певному сенсі Надія Суровцова є уособленням цієї інтелігенції - і за своєю генеалогією, де намішалося польської, литовської, російської, а найбільше, звісно, української крові, і навіть за прізвищем, яке ще в прадіда було Сирівець, але вже в діда стало Суровцов ("щоб мати справжній панський вигляд", як іронічно коментує оповідачка) - респектабельне "-ов" додалося тут, між іншим, не просто до "Сирівця", а до його полонізованої версії Surowiec.
Російська мова була панівною в родині київського (з 1903 року - уманського) адвоката Віталія Суровцова та його дружини-вчительки, котра 1896 року, власне, й народила йому доньку-одиначку Надію. Російськомовною була, зрозуміло, й освіта - спершу в гімназії, а з 1913 р. - у Петербурзькому університеті, де Надія Суровцова відвідувала лекції найславетніших професорів - Тарле, Введенського, Сперанського, Туган-Барановського, Олександри Єфименко... Однак інтерес до української проблематики наростав непомітно, і вже за рік-два Надія Суровцова стає активісткою української студентської громади в Петрограді й навіть втягується в конспіративну діяльність.
"Ми придбали гектографа й передруковували книжки з Галичини, а потім транспортували їх до Києва, привозячи звідти теж гектографований журнал "Боротьба", здається, есерівського напрямку, - пише вона в "Спогадах". - Крім книжок ми розвозили й політичні реферати, які читали на Україні... Батька мого вражала відсутність там соціального моменту, іншим не подобалися екстремістські висновки. Що ж до мене, то я дедалі більше ставала прихильницею відокремлення від Росії, утворення незалежної держави. Якої ж саме, над тим я не думала ні тоді, ні кілька років пізніше, коли це питання стало дуже актуальним. Якось воно в мене поминалося. Була любов до народу, загальні гуманні принципи, але глибше не йшло".
У роки української революції Надія Суровцова обіймає адміністративні посади в уряді Центральної Ради, Гетьманату, Директорії. 1920 року опиняється в еміграції, захищає дисертацію у Віденському університеті й водночас, несподівано для багатьох, схиляється до радянофільства, включається в міжнародний пацифістський рух, а 1924 р. вступає до австрійської компартії.
1925 року, разом з іншими "зміновіхівцями", вона повертається на батьківщину зі щирим бажанням віддати свої сили й здібності будівництву української (як їй здавалося) радянської держави. Працює в Харкові в Наркоматі закордонних справ УСРР, багато друкується, близько сходиться з усією тодішньою мистецькою та політичною уересерівською елітою. Проте спроба творення "соціалізму з людським (а тим більше українським) обличчям" виявилася короткочасною й, зрештою, облудною. У вересні 1927 року Надію Суровцову арештовують і, після безуспішних спроб залякати й завербувати, засуджують на п'ять років ув'язнення - як польсько-німецько-петлюрівського шпигуна. Власне, й суду не було: вирок зачитали у в'язничній камері, а слідчий довірливо пояснив Надіїній матері: "Ваша дочка надто розумна, щоб дати нам докази, але моя революційна совість каже мені, що вона винна".
Після цього були нові вироки, нові в'язниці й табори - всі кола гулагівського пекла. До рідної Умані Надія Суровцова повернулася щойно 1957 року - після майже тридцятилітніх заслань та ув'язнень, забезпечених "революційно совісними" енкаведешниками. Мільйони людей не повернулися. Саме пам'ять про них і спонукала 60-літню, надламану життям жінку взятися за безнадійну справу - спогади про пережите. Та справа не була легкою, ані навіть безпечною: "Одночасно я бачу, - писала 1963 року Суровцова, - я відчуваю на собі пильний провінціальний догляд тої ж таки державної безпеки. Я не знаю, наскільки зуміли стати новими ті люди, які десятки років стежили за мною, в яких я розписувалася в книзі, з якими я крокувала під їх керівництвом по тюрмах, допитах, засланнях, лагерях... Вони знов поруч мене, знов я відчуваю їх подих за своїми плечима - я не боюсь уже нічого, але це не збільшує творчої наснаги, натхнення, бо я не знаю, наскільки вони розуміють те, що ясне мені - потребу правди. Я не торкаюся проблеми "практичного вжитку" тої правди, це вже не моя справа, але я мушу продовжувати свою справу літописця". І далі: "Хотілося б писати в іншій атмосфері, відчувати до себе більше довір'я, знати, що воно потрібне, визнане за потрібне не лише мною, але треба поспішати, час іде, і коли прийде - я знаю, я певна, що прийде та "атмосфера", в мене може не лишитися часу або сили для писання".
Передчуття не обманули її: Надія Суровцова померла навесні 1985 року, не доживши буквально кількох років до іншої "атмосфери" й можливості побачити свої спогади в легальному друкові.
На жаль, її "Спогади" завершуються табірним періодом і ми майже нічого не довідуємося про подальше життя непересічної особистості, котра, наче магніт, притягувала до себе в 60-70-ті роки українських, російських, єврейських вільнодумців. До певної міри цю "білу пляму" заповнює у своїй післямові Ярослав Дашкевич, котрий знав Надію Суровцову особисто й, на відміну від багатьох, не відсахнувся від неї в 70-х, коли почалися репресії (зокрема низка обшуків відбулась у самої Надії Віталіївни та її близьких - кагебісти шукали "Спогади"). Два тижні в Надії Суровцової провів Олександр Солженіцин, працюючи над "Архіпелагом ГУЛАГ", де він широко на неї посилається.
До схилку днів Надія Суровцова зберегла свої ліві переконання, вважаючи себе націонал-комуністкою й щиро вірячи в ідеологічну утопію, яка заподіяла їй і мільйонам людей стільки зла. Водночас твердість переконань дивовижно поєднувалася з терпимістю, незламність характеру - із м'якістю, навіть лагідністю. Якщо стиль - це характер, то Надію Суровцову ми справді можемо пізнати з її спогадів - мудрих, розважливих, часто дотепних і завжди сповнених гідності. Це інтонація прози XIX століття, інтонація інтелігенції, якої вже майже немає й навряд чи буде, бо немає вже тих гімназій, і тих гувернанток, і того трибу життя, в якому культура й мораль не супроводжувались оксюморонними епітетами на кшталт "революційний".
