По-друге, вражає присутність у кадрі і в титрах непересічних
імен і авторитетів, серед яких і сам автор, і герой картини. Бо перший
— Олександр Коваль — народний артист України, лауреат Державної премії
імені Т. Шевченка, член-кореспондент Академії мистецтв, секретар Спілки
кінематографістів, директор Української студії хронікально-документальних
фільмів і просто чудовий кінорежисер. А другий — Іван Марчук — заслужений
художник України, лауреат тієї ж Державної премії і взагалі — всесвітньо
відомий український живописець. Перелік титулів і епітетів тут принциповий.
Саме вони, на мій погляд, ненароком визначили мало не основний мотив сюжету.
Розповідь стартує з теплих спогадів Івана Марчука про дитячі
роки. Ми опиняємось біля батьківської хатини героя в його рідному селі
на Тернопільщині. Будинок порожній. Подвір’я запустіле. Усе поросло бур’яном
заввишки з людину, а на голих осінніх вітах червоніють непотрібні яблука.
Блудний син Москалівки квапливо виправдовується перед камерою: «Інколи
приїжджаю сюди просто глянути, і серце щемить... Але що тут робити?» Ласкаво
гладить стовбур крислатого горіха, зазирає в пересихаючий колодязь. Ген
— тополі, на яких пацаном розоряв воронячі гнізда. А он — долина, де завжди
паслися корови і стояли стоги соломи, в якій не раз доводилося проводити
місячну ніч з коханою дівчиною. Тут, наголошують автори, джерела відповідних
творчих періодів художника — «воронячий», «коров’ячий», «місячний». Лірична
топографія дитинства в монтажі легко переходить у Марчукові химерні зліпки
з неї на картинах. Треба віддати належне операторові Володимиру Кукоренчуку.
Його камера в портретних і ландшафтних кадрах швидко й точно знаходить
оптичні еквіваленти ностальгійній скоромовці героя. Ба більше, іноді самовільне
блукання операторського ока натякає навіть на щось невисловлене. Наприклад,
ковзнув погляд об’єктива крізь зяючий отвір вікна до захаращеної кімнатки
(тут колись була перша майстерня Івана) і ненароком нагадав про ще один
цикл картин Марчука — «Смітники».
Відтак ми перенесемося в міське середовище, де осіли іммігранти
з Москалівки, родичі Івана і він сам. Усі разом пригадають не тільки «тепле»,
а й «пекуче» — гонителів художника-нонконформіста, заздрісників, сексотів
та інших гнобителів. «Жити не хотілося. Я бігав по селах, десь ховався,
щоб опам’ятатися, схаменутися...» Нарешті, не приховуючи гордості, герой
оповість про свій запаморочливий тріумф за кордоном. Отут течія фільму
і закладе крутий віраж від поліфонії «голосів душі» до одноголосого хору
алілуйників. Справді, наступні дві третини стрічки, скидаються на присутність
на одній нескінченній тусовці-презентації, де співвітчизники (як правило,
сановиті) кожний на свій лад поливатиме художника єлеєм запізнілих звеличень.
Політик фокусуватиметься на близьких йому мотивах: «...Ми пережили часи,
коли один Марчук малював, а інший Марчук за ним стежив. Тепер обидва вони
будують нову незалежну державу!» Націонал-патріот, природно, просторікує
про своє: «Це національний художник, який ніколи, навіть у найскрутніших
ситаціях, не користувався чужою мовою!» А колеги, не мудруючи лукаво, просто
литимуть воду компліментарної риторики, звично барабанячи кліше на кшталт
«художник у масштабі земної кулі», «перманентний революціонер» і т. д.
і т. ін. Заперечити на ці слова нема чим — усе справедливо. Однак очевидно,
що стихія спокусливого базікання унеможливлює намічену кіноподорож углиб
душі художника, філософії його образності. Тим часом з волі автора ряди
марнословів поповнює й сам художник: йому доручають за кадром декламувати
поетичні цитати з класиків (Шевченка, Уїтмена) і зі своїх власних літературних
екзерсисів. Це відбувається в коротких врізах у безперервну «презентацію»,
на тлі фрагментів з полотен Марчука і його ж символічного дефіле «по просторам
Родины любимой». Здається, не можна наочніше проілюструвати різницю між
поняттями «малювати» і «малюватися». У фіналі потаємну лірику остаточно
витісняє світська хроніка. Та отут, на мій погляд, і відбувається навіть
непередбачений авторами момент істини. Сценарні та режисерські прорахунки
щодо первісного задуму про «голоси душі» виявляються фотографічно точними
рішеннями зовсім іншого сюжету.
Кульмінаційним у хроніці возвеличень і нагороджень Марчука
стає епізод вручення йому Президентом України Державної премії імені Т.
Г. Шевченка. Все відбувається, як і належить, на Тарасовій горі в Каневі.
Вгадую драматургічну логіку авторів, які натякають на дистанцію, яка пролягла
між будинком на вулиці Шевченка у забутій Богом Москалівці, де народився
художник, і однойменною нагородою, що вручається тут, у духовному центрі
країни біля священної могили батька нації першою особою держави. Ми чуємо
патетичні слова офіційної промови Президента і оркестрову мідь ритуального
«Реве та стогне...» Бачимо скульптурного Тараса, що похмуро замислився,
і жваво всміхненого Івана. А ось уже в інтер’єрі музею в присутності художника
Леонід Данилович ввічливо розглядає картини, за які щойно нагородив їх
автора. Екскурсовод з указкою в руці (а на що нею можна вказувати на полотнах
Марчука?) пояснює голові держави, чому саме новоспечений лауреат виявився
гідним високої нагороди... Тарас і Іван з їхнім мистецтвом, Президент зі
своєю нагородою і екскурсовод зі своєю указкою — все разом в одній мізансцені,
але кожний — нарізно, немов у різних духовних вимірах. Їм нічого сказати
один одному. Соціальна природа цієї мізансцени зрозуміла без слів, а місце
в ній справжнього мистецтва не потребує коментарів. Фільм, що розповідав
історію сходження художника, обернувся розповіддю про випробування художника
історією. Причому, як видається, не тільки герой, а й самі автори виявилися
втягнутими в сюжет.
Отже, фільм у Олександра Коваля вийшов справді документальним
і в кінцевому результаті несподівано чесним. Він гранично правдиво задокументував
особливості й парадокси сьогоднішньої культурної ситуації в Україні. Час
тупого репресивного тиску влади на мистецтво й художника змінився часом
у буквальному сенсі знадливої уваги до муз з боку можновладців. На зміну
епосі, що руйнувала унікальні пам’ятки культури, прийшла епоха авральних
реконструкцій загубленого в новоробах, які... так само по-варварськи, але
вже безповоротно руйнують дивом збережений культурний шар. Нових шедеврів
дедалі менше, а лауреатів дедалі більше. Нормальні творчі процеси через
відсутність фінансів гаснуть, а на помпезних культурологічних акціях грошей
кури не клюють. Свої нові таланти українська культура відкриває за кордоном,
а місцеві і вже відомі полишають професію і переходять у суміжні з нею
хлібні сфери — ТБ, рекламу, арт-бізнес. А втім, культура як фасадне облицювання
інтересів влади і музи в ролі дівчаток за викликом — не новина. Однак це
якось по-новому не тішить.
Колись Анна Ахматова на правах життєво досвідченішого поета
радила Арсенію Тарковському, котрий переживав тяжкі часи: «Вы только не
теряйте отчаянья». Івану Марчуку в ті часи з лихвою дісталося приводів
для відчаю, і його живопис, вважаю, досі «живиться» цим необхідним ферментом
справжнього мистецтва. Навряд чи нагороди, почесні титули, пам’ятники з
кіноцелулоїду і навіть інших, довговічніших матеріалів здатні по-справжньому
спокусити його. Хоча й зарікатися не варто. Гонителі часто лише стимулюють
внутрішню свободу творця, тоді як обачливі добродійники цілком здатні поневолити.
По той бік мольберта Марчука в Україні й сьогодні цілком вистачить причин
для творчого відчаю. Вистачило б лише йому, нині благополучному і всіма
шанованому метру, сил і бажання не втратити цього почуття.
№251 30.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
