Комуністичний режим продемонстрував, що вільні духом люди існують завжди, і завжди є ті, кому вистачає сміливості боротися проти гноблення. Форм протесту існує величезна кількість, від крайньо радикальних до цілком мирних. Серед останніх так званий культурний супротив. Це намагання засобами, які дає культура, довести кривднику хибність його ідей.
Колекція Ігоря Віталійовича Савицького демонструє перемогу сили особистості над системою, а сили мистецтва над хибною ідеологією, що нищила душі, уми і тіла своїх підопічних, як жахливий монстр із картини Босха.
РАННЯ БІОГРАФІЯ
Перш ніж говорити про колекцію, варто коротко оповісти, ким був її автор і як формувався його світогляд. Ігор Савицький народився в Києві 1915 року і мав польське, єврейське та російське коріння. Одним з його дідів був відомий візантолог Тимофій Флорінський, якого стратили більшовики. Після революції, 1920 року, родина переїхала до Москви, де юний Ігор захопився живописом. Під час навчання в заводській школі «Серп і молот», де він отримав спеціальність електромонтажника, брав приватні уроки малювання в московських художників Р.Мазеля та Є.Сахновської. В 1934—1946 рр. Савицький здобував поважну мистецьку освіту (Московський поліграфічний інститут, Московське художнє училище пам’яті 1905 р., Інститут удосконалення художників у майстерні Льва Крамаренка, Суриковський державний художній інститут у Москві).
Через хворобу молодий художник не був призваний в армію і 1942—1944 рр. провів зі своїм інститутом у Самарканді. Тут він уперше познайомився зі своєрідною та цікавою культурою народів Середньої Азії, брав уроки живопису у видатних майстрів, що відбували заслання.
У 1950 р. на запрошення відомого етнографа Середньої Азії Тетяни Жданко приїхав у Каракалпакстан, для роботи в Хорезмській археологічній та етнографічній експедиції Академії наук СРСР, яку очолював Сергій Толстов. Тут, під керівництвом Т.Жданко, Савицький вивчав та збирав предмети народної творчості каракалпаків. В Узбекистані Савицький зустрів Роберта Фалька, що справив великий вплив на світогляд молодого ученого. Фальк був відомим живописцем ще до революції 1917 року, членом групи художників-авангардистів «Бубновий валет», яка існувала в 1910—1917 рр.
Протягом 1928 — 1937 років він жив у Парижі. Після повернення на батьківщину художник був проголошений формалістом, його картини отримали клеймо заборонених, а сам він висланий до Середньої Азії. Але в нього було кілька учнів, з якими він ділився своїми прогресивними, як на свій час, ідеями, серед них і Савицький. Є твердження, що одного разу Фальк сказав молодому Ігорю, що той ніколи не стане добрим художником. Тоді Ігор Савицький вирішив залишити живопис і почати збирати його. 1954 року він покинув Москву і переселився до Узбекистану.
ПОЧАТОК КОЛЕКЦІЇ
У 1959 році було відкрито Каракалпакський відділ Академії наук Узбекистану. Тут Савицький іноді влаштовував виставки національного мистецтва регіону — він разом зі своїми учнями подорожував по аулах і знаходив унікальні рештки місцевих культурних артефактів: ювелірні вироби, одяг, юрти та предмети побуту. Це був перший крок у створенні музею. Зусилля ученого підтримала місцева інтелектуальна еліта: художник Кдирбай Саїпов, скульптор Йолдасбек Куттимуратов, учений Марат Нурмучамедов та багато інших. Музей мистецтва Каракалпакстана повстав у 1966 році в Нукусі. На той час він мав лише дві кімнати та одного працівника, але став центром місцевого мистецького життя: тут багато людей зустрічались, дискутували, навчались і розвивались як творці.
Нукус — столиця республіки Каракалпакстан, Узбекистан. Республіка розташована на кордоні з Казахстаном, недалеко від сумнозвісного Аральського моря. Віддаленість від центру сприяла існуванню почуття свободи в місті. Регіон цікавив владу лише з огляду на бавовну, що тут вирощували. Така атмосфера створила гарні умови для реалізації мети колекціонера. Польський дослідник Середньої Азії Войцех Гурецький писав, що художні твори, небажані в галереях Москви, Ленінграда, Києва та навіть Ташкента, в Нукусі пройшли, бо тут цензура була не так пильною. Спочатку це була колекція народного мистецтва каракалпаків. Каракалпаки («чорні шапки») з давніх часів вели кочове життя. Їхня культура глибоко пов’язана з цією традицією, яка формувалася протягом тисячоліть. Вторгнення більшовиків у регіон зруйнувало традиційний уклад життя і поставила під загрозу існування унікальних артефактів.
Згодом музей Савицького поповнився колекцією російського авангардного мистецтва. Дослідник зосередив свою увагу на роботах заборонених художників раннього радянського періоду. Учений також вважається відкривачем так званого таджикського авангарду — митців, що в своїй творчості поєднали кращі зразки європейської культурної традиції та колорит локального фольклору. Ці художники, в своїй більшості, відбували в Середній Азії заслання.
МУЗЕЙ НУКУСА
Музей здобув популярність відразу після створення. У 1968—1969 рр. його колекція експонувалася в Москві, в Східному музеї. Потім її було представлено в інших містах Радянського Союзу — Таллінні, Львові, Ленінграді, Алма-Аті, Уфі, Казані, Ташкенті та ін. Перша закордонна виставка була в Югославії. Завдяки цій славі в 1970-х Савицький став досить важливою фігурою навіть у московському культурному житті й отримував фінансування від Міністерства культури, що було трохи парадоксально з огляду на характер колекції. Як згадувалося раніше, вагому частину зборів становлять роботи радянських авангардистів.
Авангард — галузь мистецтва, що з’явилася на початку XX століття. Авангард був частиною не лише живопису, а й літератури, кіно, скульптури. Цей рух означав знищення традиції та створення нових форм і методів у творчості. Це було абсолютно нове та експериментальне мистецтво. Художники-авангардисти хотіли показати життя без будь-яких прикрас, лише реальність. Радянська влада проголосила це мистецтво ворожим для радянської ідеї.
Про таких заборонених та проклятих митців-авангардистів, як Василь Лисенко, не можна було згадувати. Всі, хто співпрацював з ними, наражалися на небезпеку. Більшість художників-авангардистів померли в трудових таборах ГУЛАГу або стали алкоголіками, не маючи жодних життєвих перспектив, частина з них була відправлена в психлікарні або розстріляна під час сталінських чисток. Савицький став детективом і почав їздити Радянським Союзом у пошуках робіт переслідуваних художників. Він знаходив сім’ї, розпитував про збережені праці. Якщо вдавалося щось знайти, то твір вивозився в Нукус.
Для сімей репресованих, забутих художників допомога з боку колекціонера була дуже цінною — він завжди оплачував свої покупки, навіть із позичених грошей. Серед художників, роботи яких експонуються в художньому музеї Нукуса, Роберт Фальк, Любов Попова, Іван Кудряшов, Климент Редько, Олександр Волков, Василь Лисенко, Микола Караган, Олександр Ніколаєв (Усто-Мумін), Надія Кашина, Олена Коровай, Олександр Шевченко, М.Соколов, який був репресований у 1930 р. Тут ми можемо знайти твори узбецьких художників Урала Танксикбаєва, Віктора Уфімцева, Дарибая Туреніязова.
Відома історія пов’язана з портретом Алішера Навої, написаним Г.Нікітіним — Савицький знайшов його в одному старому будинку, де картиною закривали діру в даху. Колекціонер розповів, що він знаходив ці картини, згорнуті під ліжками старих вдів, поховані в сімейному смітті, в темних куточках майстерні художників. Намагаючись врятувати свою колекцію, куратор музею вів подвійні рахунки і не фіксував деяких платежів. Іноді він замовчував імена художників чи змінював назви творів.
Загалом колекція налічує 7452 живописні роботи, 25 223 графічні роботи, 1322 скульптурні роботи, 7562 твори народного мистецтва, 1902 монети, 8618 археологічних матеріалів. Протягом наступних трьох десятиліть музей назбирав ще тридцять тисяч екземплярів. Зали містять лише невелику їх частину.
ВИЗНАННЯ
Савицький був одержимий своєю роботою. Це була справжня пристрасть. У останні роки життя він залишив свою квартиру друзям і весь час перебував у музеї. Він спав по три-чотири години і проводив канікули, шукаючи експонати. В підсумку, дихальні шляхи чоловіка обгоріли під впливом парів формаліну, яким він чистив бронзові предмети. Після смерті Ігоря Савицького 1984 року музей отримав його ім’я. Його могила розташовується в Нукусі. На меморіалі міститься такий напис: «Для геніального хранителя краси від вдячних нащадків».
А після здобуття незалежності Узбекистаном 1991 року Ігор Савицький був удостоєний численних державних нагород. Загалом, Савицький реалізував себе як живописець, археолог, етнограф, педагог, колекціонер, консерватор та письменник, його найвідоміша книжка — «Етнографія Каракалпакстану». Невідомо, чи вважав він себе дисидентом, однак його діяльність у формі служіння мистецтву, явно не сприяла зміцненню радянського режиму.
Сьогодні музей по праву називають «перлиною регіону Аральського моря», «скарбом Нукуса», «пустельним Лувром» та «третяковською галереєю Узбекистану» — його колекція налічує близько 90 тис. експонатів і вважається другою за величиною колекцією російського авангарду в світі. Інтерес до музею зростає завдяки пресі Японії, США, Австралії. Про нього було знято фільм «Пустеля забороненого мистецтва» Анжеліки Поуп за участі Бена Кінгслі.
Успіх діяльності Савицького був можливий значною мірою завдяки його особистому героїзму та відданості роботі, його готовності пожертвувати собою задля збереження мистецтва для майбутніх поколінь. Один із журналістів вдало порівняв колекцію Ігоря Савицького зі списком Шиндлера в галузі мистецтва. Історія створення музейної колекції Нукуса демонструє, що існує безліч форм протесту. Деякі з них не є голосними і в свій час залишалися малопомітними. Але історія засвідчує, що вони досягли своєї мети.
