— Ді-джей — це не та людина, яка навчилася міксувати, а та, що любить музику й кайфує від того, що дає її слухати іншим людям.
Десь у 80-ті роки з'явилися програвачі з pitch-control, тобто з пристроєм, що дозволяє контролювати швидкість обертання диска. Оскільки сучасна танцювальна музика записана під ритм-машину, і темп тримається математично точно, то з'явилася можливість зводити окремі записи (треки), тобто синхронізувати їх за швидкістю. Від уміння ді-джея залежить чи почує людина музичну межу чи ні. Я вважаю, що це досить просто, тим більше для людини, що має музичну освіту або хоч би почуття ритму й слух.
Але ді-джей — це передусім його особиста музична колекція. Зараз у Києві загальний рівень ді-джеїв такий, що досить накупити компакт-дисків і навчитися їх зводити як попало. Але є приблизно десять фахівців, які працюють нормально, тобто дістають платівки з альтернативних джерел. Тому основна робота ді-джея відбувається непомітно для сторонніх: це робота з лейблами (музичними фірмами), дистриб'юторами — партнерами, з якими познайомився або по Інтернету, або особисто.
У моїй колекції дуже багато платівок, виданих мінімальним тиражем, наприклад, 50 примірників (це — на весь світ!). У гоа-трансі — музиці, якою я займаюся, дуже багато що взагалі не доходить до видавця й існує лише в одиничних примірниках у ді-джеїв.
— І яка ж твоя колекція?
— У мене майже 500 гоа-трансових платівок. Було б набагато більше, якби мене навесні не пограбували. Приблизно 40% моєї колекції відновити вже не можна, оскільки в ній було дуже багато «білих лейблів» — платівок, що не входять до плану видань фірми (це відбувається так: люди зібралися в п'ятницю ввечері в студії, зробили запис, а в суботу вранці випустили 20 платівок, які тут же продали). З іншого боку, цей випадок примусив мене мобілізуватися, і зараз у мене знову досить багато добрих фірмових платівок.
— А в чому полягає різниця між роботою ді-джея в студії на радіо й на вечірці?
— Різниця величезна. Граючи на вечірці, я намагаюся перебувати якнайближче до танцполя, бо відбувається абсолютно конкретний обмін енергією, заради якого все й затівається. Сидячи ж у студії на радіо, я можу собі дозволити грати треки, які були б абсолютно провальними на вечірці, де люди зібралися відпочити й потанцювати. Ді-джей повинен це враховувати й не перевантажувати їх складною музикою. Багато хто взагалі вважає гоа-транс не танцювальним. Але це — дурниці. Просто танці бувають різними: для спілкування між статями — це закладене в основу поп-культури, й для спілкування з Богом — це гоа-транс. До речі, київські клуби для гоа-трансових вечірок зовсім не пристосовані. Потрібен відповідний інтер'єр, освітлення, звук. У нас же хиби матеріальної бази звикли компенсувати шаленими кількостями алкоголю й наркотиків.
Існує думка, що для сприймання психоделічної музики начебто необхідно поглинати кислоту, таблетки, колотися героїном. Але це — глупство. У філософії гоа-трансу закладений колективний досвід людства, яке сьогодні вже пересвідчилося: наркотики шкодять організмові. Але оскільки потяг людства до іншої реальності непереборний, то гоа-транс — це нешкідливий для здоров'я спосіб проникнення в іншу реальність. Звичайно ж, це не сьогоднішній винахід: на поєднанні впливу музики, слова, світла, запахів, зображення грунтуються всі релігійні культи.
До речі, на Заході адепти гоа-трансу — в основному покоління тридцятирічних, тобто ті рокери, які ще не пропиячили свої мізки й розуміють, що гоа-транс — це рок-н-рол кінця 90-х. Адже психоделічні ідеї прийшли з 60-х, з музики каліфорнійської хвилі. Я вважаю, що та хвиля захлинулася через те, що світ винайшов героїн і дуже багато хто на ньому погорів.
У гоа-трансі ідеї ті ж, просто технології інші. Тому мене дивують мої ровесники (а мені вже 36), які досі з безглуздим пафосом стверджують, що все добре, що тільки можна було зробити в музиці, зробили вони й що на рокові музика закінчилася.
— Наскільки складно бути ді-джеєм, який грає психоделічний транс?
— Треба мати достатню сміливість, щоб пустити в себе цю культуру, цю музику, а далі вона сама тебе несе. Особливістю психоделічної музики є трепетне ставлення до кожного окремого звуку. Коли трек записується, то кожен звук робиться окремо. Сфера створення нового перенеслася в сферу творення нових звуків. Наприклад, якщо на тролейбус дивиться людина, що геть зовсім не знає що це таке, то вона бачить не банальний міський транспорт, а якесь диво. Те ж саме й з психоделічною музикою: ти чуєш звуки, які ідентифікувати не можеш, тому сама музика перетворюється на подорож до іншого світу.
— Як виникла твоя радіопередача?
— «Трансмутація» з'явилася завдяки тому, що особисто мені пішов назустріч президент фірми «Reebok»: адже в нашій країні весь бізнес відбувається на рівні «однокласників», тобто за рахунок особистих зв'язків. Я би не затівав цю передачу, якби радіо не мало такого величезного значення. Річ у тім, що трек до своєї реалізації на компакт-диску проходить дуже довгий шлях. Спочатку з'являється дат, потім максі-сингл на вінілі, він відіграється ді-джеями, потім, у разі успіху, він входить до якогось альбому, який видається знову ж на вінілі, й лише потім на компакті. Частіше за все, те, що продається в нас, — це не альбоми, видані на компакт-дисках, а компіляції якихось лівих комерційних структур, які просто ліцензують певні треки в незалежних фірм.
А те, що я граю на радіо, — це продукція, яка дійде до ділків шоу-бізнесу ще дуже нескоро. Часто платівка, яку нарізали два тижні тому, вже приходить до мене й звучить на весь Київ, розкручуючись тут одночасно зі своєю розкруткою на Заході. І я радію, що хоч би в цьому Україна, всупереч традиції, не відстає.
До того ж кожний радіослухач має унікальну можливість записати з радіо зовсім «на шару» музику, яку зараз просто ніде купити, а за рік-два доведеться купувати за великі гроші.
Для мене найважливіший день тижня — понеділок, бо щопонеділка я одержую посилки з платівками. Якщо з якихось причин посилка не приходить, то такий день я називаю «чорний понеділок» і весь тиждень ходжу, як прибитий.
— Сергію, а чи не мають наміру возз'єднатися «Брати Гадюкіни»?
— Ні. Зараз випускається давно записаний альбом «Щасливої дороги». Мені неодноразово пропонували зробити тур, не розуміючи, що це будуть не «Брати Гадюкіни», а клоунада на тему. Зображати із себе зараз брата Гадюкіна — мені абсолютно не цікаво. Хоч я розумію, що це був би досить прибутковий комерційний проект.
Багато хто дивується: була найкрутіша група «Брати Гадюкіни», а тепер — Сергій Кузьмінський якийсь там диск-жокей. Більшість упевнена, що диск-жокей — це людина, що врубає «Маккарену» на дискотеці, під яку танцюють п'яні жлоби зі своїми бабами. Тому часом мені доводиться користуватися своїм ім'ям, старими зв'язками для того, щоб просувати тут гоа-трансову культуру. Не можу сказати, що це дуже допомагає, але часом значно полегшує мою місію.
