Призначення на цю посаду Станіслава Мойсеєва стало несподіванкою для одних і цілком логічним кроком Міністерства культури та туризму для інших — для тих, хто знав про творчу співпрацю та дружбу колишнього художнього керівника Молодого театру з Б.С.Ступкою. Дбаючи про долю першого театру країни, перед смертю Богдан Сильвестрович встиг передати Президентові України лист-заповіт із ім’ям того, кого він хотів би бачити своїм наступником. Однак не всі знали, чиє саме ім’я стояло в передсмертній записці великого українського актора, який уже ніколи не вийде на сцену й не скаже втаємничено, з лише йому властивою закрадливою інтонацією, фразу, чи бодай навіть одне слово, яке западе в душу і буде жити там, примушуючи вступити з ними, зі словом та актором, у діалог. Саме здатності вести діалог так не вистачає сьогодні усьому нашому суспільствові.
Що ж стосується призначення нового керівника франківців, то навіть якби на цю посаду прийшов Сам Всевишній, невдоволені все одно знайшлися б. Тим більш усім не догодить проста смертна людина, незалежно від міри свого обдарування, сили та спрямованості свого розуму й щирості своїх намірів. Тож не дивно, що перехід С.Мойсеєва у Театр ім. І.Франка викликав невдоволеність певної частини прославленої трупи та різного роду пересуди й запитання. Щоб отримати відповіді на них і спростувати чутки, якими напередодні нового сезону повнився театральний Київ, ми зустрілися зі Станіславом Анатолійовичем.
«У ПОЗУ ОБРАЖЕНИХ СТАЮТЬ ЛЮДИ, ЯКІ, М’ЯКО КАЖУЧИ, НЕ БУЛИ ПРИХИЛЬНИКАМИ БОГДАНА СТУПКИ»
— Ваше призначення художнім керівником Театру ім. І. Франка викликало неоднозначну реакцію. Трупа немов розкололася 50 на 50 (одні — «за», інші —«проти»). Головний докор — що ви прийшли ще на «тепле місце» (не минуло й дев’яти днів як помер Богдан Ступка ), — наказ про ваше призначення міністр культури підписав на другий день після похорону митця. Чим викликана така поспішність?
— Сам гублюсь у здогадках, шукаючи відповіді на це запитання... Мене поставили перед фактом. До того ж питання було поставлено таким чином, що я, враховуючи всі обставини, мусив це призначення прийняти. Йдеться, насамперед, про те, що напередодні мав розмову з Богданом Сильвестровичем. У тих, досить драматичних обставинах, в яких відбулася наша остання зустріч, я не міг відповісти «ні» на його прохання прийняти від нього художнє керівництво театром. 18 липня, за три дні до його смерті, мені зателефонував Остап Ступка і сказав, що батько просить мене приїхати до нього в лікарню. Бесіда, зважаючи на ситуацію, була досить важкою, адже всі розуміли, що Богданові Сильвестровичу недовго залишилося перебувати серед нас. Однак я не сподівався, що все станеться так раптово...
Потім мене несподівано викликав міністр, розмова була короткою, я не був готовий до неї психологічно й просто не міг сказати «ні», оскільки п’ять днів тому сказав Ступці «так». Щодо міністра, то, гадаю, в нього були якісь підстави видати наказ про призначення нового керівника театру відразу після похорону. Це не було викликано байдужістю до колективу театру чи неповагою до пам’яті покійного. Можливо, необхідність не затягувати з моїм призначенням була продиктована зверху — знову ж таки, мене ніхто не посвячував у деталі, я можу лише висловлювати здогадки, базуючись на тих чи інших фактах. Відомо, що в Януковича був лист від Ступки, й, швидше за все, відповідне розпорядження було саме від Президента, який виконував останню волю Богдана Сильвестровича.
— Ідеться, врешті-решт, про роботу, а не про якісь особисті стосунки...
— Мені здається, що навколо самої ситуації нині існує велика доля спекуляцій. Немає якогось єдиного критерію, який чітко визначав би, скільки має пройти часу після смерті керівника, щоб мати моральне право призначати на його місце нового. Хтось вважає, що мусить минути дев’ять днів, комусь хочеться, щоб минуло сорок днів; ще хтось бажає, щоб керівне крісло пустувало рік... Звісно, кожен має право на свою думку, однак не варто намагатися видавати її за загальноприйняту традицію чи якийсь необхідний ритуал, без якого образять чиїсь почуття. Врешті-решт, хто, як не сім’я Богдана Сильвестровича, може давати оцінку цій ситуації й вирішувати, морально це чи не морально? Сім’я не давала жодних негативних оцінок. У позу ображених, у даному випадку, стають люди, які, м’яко кажучи, не були прихильниками Богдана Сильвестровича і не завжди щодо нього поводили себе коректно. Маємо типову ситуацію: після смерті видатної людини раптом у неї з’являється багато соратників.
— Ви запевняєте, що не хотіли залишати Молодий театр заради франківського крісла. Однак не всі в це повірять...
— Не бачу жодної необхідності доказувати це скептикам, а ті, хто знає мене не перший рік, повірять мені без зайвих доказів. Моє небажання йти з Молодого театру було продиктоване досить простими мотивами: там я мав значно більше можливостей, ресурсів і для того, щоб самостійно формувати обличчя театру, і для того, щоб реалізовувати свої творчі режисерські потреби й ставити ті вистави, які хочу. У нинішній ситуації з’являється досить багато нових, складних обставин, з якими я мушу рахуватися, які обмежують свободу моїх дій. Так що для мене це нерівноцінна заміна.
«ТРЕБА СПРОБУВАТИ ВИЗВОЛИТИ НАШІ ТЕАТРИ ВІД ШТАМПІВ, ВІД РУТИНИ»
— В інтерв’ю «Дню» (№130-131) ви казали, що потрібні пертурбації, але для цього слід досконально розібратися з усіма питаннями в театрі й творчому колективі, зокрема передивитися весь репертуар і згодом формувати нову афішу. Як кажуть, «один у полі не воїн», чи увійде до вашої команди хтось з Молодого театру? Як трупа Молодого сприйняла ваш перехід до Театру ім. І.Франка.
— Без особливого ентузіазму, більшість колективу із жалем сприйняло моє рішення. Звісно, там є люди, які не були моїми однодумцями. Однак переважна більшість акторів, з якими ми зробили не одну виставу, як і представники всіх служб та цехів, починаючи з бухгалтерії й закінчуючи водіями, були задоволені тим, як ми спілкувалися й працювали.
Мені треба досконало вивчити творчий потенціал Театру ім. І. Франка. Безперечно, я знаю основних гравців на цьому полі. Більше того, з багатьма із них я вже працював. Але є молодь, є актори середнього покоління, яких я знаю гірше. До того ж я не є прихильником прийнятих ще за радянських часів принципів формування трупи, коли актори колекціонувалися в театрі, але при цьому було невідомо, чи буде кожен із них щось грати найближчим часом, чи ні. Це як у відомому анекдоті про людину, яка влаштовується на роботу:
— Що ви вмієте робити? — запитує начальник.
— Можу яму копати.
— А ще що.
— Можу не копати...
Щось подібне діється в наших театральних трупах Актор може грати, а може й не грати, отримуючи при цьому зарплату. Погодьтеся, це не дуже раціональне ставлення й до театру, й до актора, який потрапляє в таку ситуацію. Тому якщо хтось із акторів і має прийти услід за мною, то не для того, щоб поповнити й без того немалу трупу, а на певну роль, на яку він більше підходить, аніж хтось інший. Присутність актора в театрі повинна бути продиктована необхідністю саме в ньому, тоді запрошення будь-якого виконавця не викликатиме ніяких непорозумінь і зайвих запитань.
— У вас відбулася зустріч із трупою Театру ім. І. Франка, яка пройшла за закритими дверима (представників ЗМІ не запрошували), а тому з’явилися різні чутки про новий курс театру. Подейкують, що всіх франківців звільнять, а потім візьмуть на контракт...
— Я розумію акторські емоції і ставлюся до них із співчуттям. Однак уже не раз казав, і ще раз повторюся: не треба сприймати все сказане, як дію. Декларація намірів ще не є вчинком зі здійснення цих намірів. Нинішнє законодавство не дозволяє розформувати трупу франківців чи будь-якого іншого театру України, а потім перевести всіх на контракт. Для цього потрібні відповідні закони та постанови уряду, які регулюватимуть цей процес. Я ж не перевів на контракт трупу Молодого театру, хоча ніколи не приховував, що є прихильником театральної реформи, яка має бути націлена на модернізацію українського театру в цілому, а не окремо взятого театрального колективу. Ця модернізація повинна стосуватися всіх, мене та інших режисерів зокрема. У будь-якій сфері нашого життя не може бути недоторканних, це неправильно, якщо вони з’являються. Ми ж обурюємося, коли влада створює для себе якісь преференції й стає недоторканною... Тож чого хочемо для себе створювати якісь особливі умови, коли можна не працювати й при тому отримувати стопроцентну зарплату? А хтось при цьому працює на сцені щодня й отримує менше. Безперечно, є люди, які дуже багато зробили для мистецтва, які мають перед ним певні заслуги. Однак це не означає, що нам треба ігнорувати розумні принципи формування творчих колективів.
— Знаю з власного досвіду, як нелегко в нас проводити реформи. Усіх, хто пробував щось кардинально змінити в наших театрах, я називаю «ветеранами мистецько-визвольних змагань»...
— Для цього й існує влада, її відповідні інституції, щоб подбати й про цю категорію людей. Я колись мав розмову з колишнім міністром культури з приводу документа, який стосувався атестації творчих працівників театру. Переатестацію, згідно з цією постановою, мали проходити всі, крім народних артистів та лауреатів Шевченківської премії, немовби вони не можуть втратити творчу форму. Зрозуміло, що ці люди зробили якийсь вагомий внесок у мистецтво, однак це не може бути критерієм того, що вони довічно й автоматично залишаються на високому рівні майстерності. Адже змінюється час, змінюються люди. Не йдеться про те, що треба зняти звання чи відібрати премії, мова — лише про рівність усіх перед вимогами професії. Той же Богдан Ступка, незважаючи на всі регалії та всенародну популярність, не вимагав для себе яких поблажок, він до останнього щомиті доводив свій високий фаховий рівень лише в конкретній роботі. Недолугість нинішніх принципів формування трупи очевидна, про що нещодавно писав і відомий російський театральний діяч, колишній міністр культури РФ Михайло Швидкий. Він переконаний, що нинішня «система найму творчих працівників згубна для мистецтва». То що, нам потрібно чекати на театральні реформи в Росії, щоб потім копіювати їх, при цьому переймати не найкращий досвід, як ми це вміємо робити?
— Усі ці болючі питання обговорювалися на першому зборі трупи?
— На зборі трупи, від якої я й не чекав одностайного сприйняття власної персони — такого історія театру ще не знає, — обговорювалося багато різних питань. Щодо того, чому не покликали журналістів, то, по-перше, не я цю традицію встановлював; по друге, це не входить у мої обов’язки. Треба спитати в тих, хто досі опікувався в театрі зв’язками з пресою, чому цього разу не покликали тих, хто висвітлює театральне життя в ЗМІ? У наших театрах зв’язок із критиками, журналістами підтримують працівники літературно-драматургічної частини, якщо тільки для цього не створено спеціальної служби. Можливо, журналістів не покликали на збори через те, що готувалися не завжди коректні виступи, й не хотілося їх виносити на широку публіку. Хоча, якщо правда на нашому боці, то її ніхто не стане приховувати. А якщо ми щось приховуємо, то, значить, не дружимо з правдою. Я зараз чую багато подібних претензій. Наприклад, запитують, чому я працюю в кабінеті, де до мене був Ступка, а до нього — Данченко? Тому, що саме це, а не інше робоче місце мені виділив директор театру. Або цікавляться, чому сайт театру не відображає останні події його життя, й т.п. Для того, щоб вникнути в усі сфери життя такого великого колективу, потрібний час, який, до того ж, хотілося б витрачати на роботу, а не на з’ясування відносин і спростовування різного роду чуток та пліток. Усі журналісти, в яких були до мене запитання, отримали на них аргументовані відповіді. А загальну прес-конференцію ми влаштуємо трохи пізніше, нехай пройде час, почнеться конкретна робота, тоді буде більше підстав і тем для серйозної розмови по суті.
«ПРОЦЕС СТВОРЕННЯ НОВОГО ОБЛИЧЧЯ НАЦІОНАЛЬНОГО ТЕАТРУ ДУЖЕ ТРИВАЛИЙ»
— Що буде із нинішнім репертуаром франківців? Адже кожний керівник, підписуючись під афішею, намагається її максимально оновити.
— Це — складне питання, оскільки я достеменно не знайомий з усім репертуаром театру, щоб приймати якісь кардинальні рішення. Зараз я буду дивитися все, включаючи і ті вистави, які вже бачив. Лише після цього можна буде приймати якісь рішення щодо існування тих чи інших вистав. Із другого боку, цю проблему так просто і миттєво не вирішиш, бо, наприклад, знімаючи виставу, яка не відповідає художнім критеріям, треба на її місце запропонувати іншу. Якщо, умовно кажучи, ми виймаємо з репертуару десять назв, то їх треба чимось компенсувати. Процес створення нового обличчя національного театру дуже тривкий, він не може відбутися за півроку чи навіть за рік.
— Що ви вмієте робити? — запитує начальник.
— Можу яму копати.
— А ще що.
— Можу не копати...
Щось подібне діється в наших театральних трупах Актор може грати, а може й не грати, отримуючи при цьому зарплату. Погодьтеся, це не дуже раціональне ставлення й до театру, й до актора, який потрапляє в таку ситуацію. Тому якщо хтось із акторів і має прийти услід за мною, то не для того, щоб поповнити й без того немалу трупу, а на певну роль, на яку він більше підходить, аніж хтось інший. Присутність актора в театрі повинна бути продиктована необхідністю саме в ньому, тоді запрошення будь-якого виконавця не викликатиме ніяких непорозумінь і зайвих запитань.
— У вас відбулася зустріч із трупою Театру ім. І. Франка, яка пройшла за закритими дверима (представників ЗМІ не запрошували), а тому з’явилися різні чутки про новий курс театру. Подейкують, що всіх франківців звільнять, а потім візьмуть на контракт...
— Я розумію акторські емоції і ставлюся до них із співчуттям. Однак уже не раз казав, і ще раз повторюся: не треба сприймати все сказане, як дію. Декларація намірів ще не є вчинком зі здійснення цих намірів. Нинішнє законодавство не дозволяє розформувати трупу франківців чи будь-якого іншого театру України, а потім перевести всіх на контракт. Для цього потрібні відповідні закони та постанови уряду, які регулюватимуть цей процес. Я ж не перевів на контракт трупу Молодого театру, хоча ніколи не приховував, що є прихильником театральної реформи, яка має бути націлена на модернізацію українського театру в цілому, а не окремо взятого театрального колективу. Ця модернізація повинна стосуватися всіх, мене та інших режисерів зокрема. У будь-якій сфері нашого життя не може бути недоторканних, це неправильно, якщо вони з’являються. Ми ж обурюємося, коли влада створює для себе якісь преференції й стає недоторканною... Тож чого хочемо для себе створювати якісь особливі умови, коли можна не працювати й при тому отримувати стопроцентну зарплату? А хтось при цьому працює на сцені щодня й отримує менше. Безперечно, є люди, які дуже багато зробили для мистецтва, які мають перед ним певні заслуги. Однак це не означає, що нам треба ігнорувати розумні принципи формування творчих колективів.
— Знаю з власного досвіду, як нелегко в нас проводити реформи. Усіх, хто пробував щось кардинально змінити в наших театрах, я називаю «ветеранами мистецько-визвольних змагань»...
— Для цього й існує влада, її відповідні інституції, щоб подбати й про цю категорію людей. Я колись мав розмову з колишнім міністром культури з приводу документа, який стосувався атестації творчих працівників театру. Переатестацію, згідно з цією постановою, мали проходити всі, крім народних артистів та лауреатів Шевченківської премії, немовби вони не можуть втратити творчу форму. Зрозуміло, що ці люди зробили якийсь вагомий внесок у мистецтво, однак це не може бути критерієм того, що вони довічно й автоматично залишаються на високому рівні майстерності. Адже змінюється час, змінюються люди. Не йдеться про те, що треба зняти звання чи відібрати премії, мова — лише про рівність усіх перед вимогами професії. Той же Богдан Ступка, незважаючи на всі регалії та всенародну популярність, не вимагав для себе яких поблажок, він до останнього щомиті доводив свій високий фаховий рівень лише в конкретній роботі. Недолугість нинішніх принципів формування трупи очевидна, про що нещодавно писав і відомий російський театральний діяч, колишній міністр культури РФ Михайло Швидкий. Він переконаний, що нинішня «система найму творчих працівників згубна для мистецтва». То що, нам потрібно чекати на театральні реформи в Росії, щоб потім копіювати їх, при цьому переймати не найкращий досвід, як ми це вміємо робити?
— Усі ці болючі питання обговорювалися на першому зборі трупи?
— На зборі трупи, від якої я й не чекав одностайного сприйняття власної персони — такого історія театру ще не знає, — обговорювалося багато різних питань. Щодо того, чому не покликали журналістів, то, по-перше, не я цю традицію встановлював; по друге, це не входить у мої обов’язки. Треба спитати в тих, хто досі опікувався в театрі зв’язками з пресою, чому цього разу не покликали тих, хто висвітлює театральне життя в ЗМІ? У наших театрах зв’язок із критиками, журналістами підтримують працівники літературно-драматургічної частини, якщо тільки для цього не створено спеціальної служби. Можливо, журналістів не покликали на збори через те, що готувалися не завжди коректні виступи, й не хотілося їх виносити на широку публіку. Хоча, якщо правда на нашому боці, то її ніхто не стане приховувати. А якщо ми щось приховуємо, то, значить, не дружимо з правдою. Я зараз чую багато подібних претензій. Наприклад, запитують, чому я працюю в кабінеті, де до мене був Ступка, а до нього — Данченко? Тому, що саме це, а не інше робоче місце мені виділив директор театру. Або цікавляться, чому сайт театру не відображає останні події його життя, й т.п. Для того, щоб вникнути в усі сфери життя такого великого колективу, потрібний час, який, до того ж, хотілося б витрачати на роботу, а не на з’ясування відносин і спростовування різного роду чуток та пліток. Усі журналісти, в яких були до мене запитання, отримали на них аргументовані відповіді. А загальну прес-конференцію ми влаштуємо трохи пізніше, нехай пройде час, почнеться конкретна робота, тоді буде більше підстав і тем для серйозної розмови по суті.
«ПРОЦЕС СТВОРЕННЯ НОВОГО ОБЛИЧЧЯ НАЦІОНАЛЬНОГО ТЕАТРУ ДУЖЕ ТРИВАЛИЙ»
— Що буде із нинішнім репертуаром франківців? Адже кожний керівник, підписуючись під афішею, намагається її максимально оновити.
— Це — складне питання, оскільки я достеменно не знайомий з усім репертуаром театру, щоб приймати якісь кардинальні рішення. Зараз я буду дивитися все, включаючи і ті вистави, які вже бачив. Лише після цього можна буде приймати якісь рішення щодо існування тих чи інших вистав. Із другого боку, цю проблему так просто і миттєво не вирішиш, бо, наприклад, знімаючи виставу, яка не відповідає художнім критеріям, треба на її місце запропонувати іншу. Якщо, умовно кажучи, ми виймаємо з репертуару десять назв, то їх треба чимось компенсувати. Процес створення нового обличчя національного театру дуже тривкий, він не може відбутися за півроку чи навіть за рік.
— Чи правда, що планується замість Театру у фойє створити Музей франківців, і серед експонатів саме там буде крісло Богдана Сильвестровича... Із одного боку, добре, що буде музей корифеїв, а з другого, зникає маленька сцена для експериментів, яку відкрив Ступка, а після новосілля Камерної сцени ім. І. С. Данченка, підкреслював, що нарешті велика акторська братія матиме три (!) майданчики для гри. До речі, вдова Б. Ступки проти музею в театрі. Ваше ставлення до цього?
— Не знаю ким і коли приймалося рішення про створення музею на місці Театру у фойє, мене про це лише проінформував Михайло Захаревич (генеральний директор), спитавши, чи не буду я проти такого рішення, яке в колективі, схоже, визріло давно. Із одного боку, недобре закривати Театр у фойє, хоча зрозуміло, що там через слабке технічне забезпечення мало можливостей саме для театральних постановок. Це місце годилося для поетичних вечорів, для монодрам, але для повноцінної сучасної вистави так званої малої форми, безумовно, незрівнянно краще підходить Камерна сцена. Із другого боку, потреба в хорошому музеї, насиченому цінними експонатами, що відбивали б мало не сторічну історію Національного театру, теж існує. Бо це ненормально, що відомий театр з такою кількістю визначних майстрів не має своєї музейної експозиції. Це не означає, що я збираюся зменшити кількість постановок. Моє основне бажання — створити в театрі таку творчу платформу, на якій могли б співіснувати різні актори та режисери. У нас мають іти вистави абсолютно різні за жанром, стилем, режисерським почерком. Єдиними критеріями є змістовність, смак, художня якість. Я особисто дуже зацікавлений у тому, щоб у Театрі Франка ставили відомі, що називається, знакові режисери нашого сьогодення. Існує попередня домовленість про співпрацю з Робертом Стуруа, з яким про постановку Лесі Українки домовлявся ще Богдан Сильвестрович. І зараз свою готовність реалізувати цю ідею відомий режисер підтвердив. Я б також дуже хотів, щоб у нас щось поставили Тумінас, Херманіс, Остермайєр... Можу назвати імена кількох російських режисерів, робота з якими збагатила б і наших акторів, і наш репертуар.
— Ви не боїтеся, що порівнюєте вистави іменитих режисерів із вашими постановками?
— Не боюся. Я себе сам запитував про те, чому мене не лякає така перспектива. Світ театру такий великий, що в ньому вистачить місця для всіх! Знову ж таки, це не спорт, де хтось стрибне вище чи далі від тебе. Хто візьме на себе сміливість стверджувати, що одна професійно зроблена вистава стовідсотково краща за іншу, теж створену на високому художньому рівні? Я таких беззаперечних оцінок виносити не можу. Однак я знаю, що коли бачу хорошу виставу, то моє бажання займатися професією підвищується, і, навпаки, я починаю його втрачати, коли бачу безпорадні, бездарні вистави. Присутність поряд талановитих, а тим більше — геніальних людей — повинна нас стимулювати до роботи. Може, я й закомплексував би, якби не чув від відомих європейських драматургів — таких, наприклад, як Януш Гловацький чи Хуан Майорка, хороші слова про мої вистави. А це дає мені підстави вважати, що в мене з володінням професією все нормально, я не відчуваю себе аутсайдером. Біда в тому, що наш театр, наші режисери не розкручені, вони не мають належної реклами, про них ніхто не знає. І про це, до речі, Богдан Сильвестрович уболівав завжди. Він якось казав, що в нього зіпсувалися стосунки з Андрієм Жолдаком через те, що той наговорив багато поганих слів на його адресу як художнього керівника театру. Але при цьому він запевнив, що завжди казав і буде казати: «Нині Жолдак представляє у світі Україну». Інтереси українського театру, а не власні стосунки, не образи були для Ступки критерієм ставлення до режисерів чи акторів. Ми повинні радіти чужим успіхам і підтримувати, а не знищувати одне одного. Тоді все стане на свої місця.