Усе йде, усе минає, однак Шимчук на поверхні своїх полотен наважується зупиняти час. Мить у нього доступна пролонгації, максимально утривалена — якщо не до порогу вічності, то принаймні настільки, щоб глядач встиг зосередитися і поставити собі низку питань перед стабільністю запропонованого Миколою Шимчуком світу, наповненого ритмами порядку, краси й легкого суму.
Як митець Микола Олегович Шимчук вступає у свої шістдесят п’ять із достатнім життєвим досвідом заради того, щоб залишатися у нашій складній і суперечливій дійсності стійким, витривалим, неупередженим у своїх естетичних і світоглядних переконаннях. Місія художника, яку він з готовністю прийняв із долоні провидіння, стала для нього обітованим островом серед житейського моря, де зрілий Шимчук знаходить не лише притулок, а й жадану безпеку й гарантію прийдешнього, не вкороченого катастрофою дня. І репрезентантом цієї гарантії виступає солодкий фантом краси, забезпечений світлим укладом порядку та супроводжений властивим вразливій людині відчуттям хронічного смутку.
Волинь — відправна станція і станція призначення Миколи Шимчука, що прийняв образ львів’янина саме з причини необхідного упорядкування своїх творчих амбіцій, можливостей, шансів самореалізації. Він із ретельністю звершив навчання у Львівському інституті прикладного та декоративного мистецтва упродовж того діапазону часу, коли ще були живі й діяльні легендарні мистецькі постаті — Маргарита Райх-Сельська і маестро Роман Сельський, уважний Данило Довбошинський, глибокий своїм внутрішнім світом Іван Скобало. Коли проявив виняткову різнобічну активність прискіпливий аналітик, нині доктор мистецтвознавства, академік Володимир Овсійчук і невтомно розгортав формування старожитніх мистецьких цінностей незабутній Борис Возницький, незмінний директор Львівської картинної галереї, реаніматор Олеського замку і рятівник геніальних скульптур Пінзеля. Студентові Миколі Шимчуку у 1968—1973 рр. випало щастя тісно спілкуватися і працювати з Борисом Григоровичем якраз в Олеську, де юний художник сприйняв благодатний вплив стародавньої української ікони та неповторного майстра Йова Конзелевича. Ті враження стали не лише незабутніми, а й визначальними у становленні переконань, уподобань, розуміння закономірностей і мистецьких вартостей в активі молодого Шимчука. Йому судилося належати до стислого грона приятелів подружжя Сельських, разом із дружиною Стасею супроводжувати маестро у тривалих подорожах Карпатами, сповнених змістовності й повноти естетичного сприйняття явищ природи. Незабутнє враження справила на Шимчука діяльність видатного українського історика і критика мистецтва Павла Жолтовського— інтелектуала й зусібіч оригінальної постаті у нашій культурі. Учений настільки вразив його своєю світоглядністю, що Шимчук зважився виконати ряд портретів дослідника, аби глибше осмислити, зафіксувати на полотні свої спостереження. Портрет витримав випробування часом і навіть більше — став своєрідним стимулом для наступних пошуків митця у напрямку утвердження інтелектуальної складової у образотворчості. Упродовж 1970-х Шимчук плідно працює у портретному жанрі. Його вабить проблематика втілення за посередництвом виражальних можливостей мистецької форми складної характеристики образу тої чи іншої небуденної особистості. Одним із найкращих стають портрет подружжя Сельських, групові портрети друзів художника, портрет графіка Аксініна тощо. У коло зацікавлень Шимчука входить, щоб надалі міцно вкоренитися, інтерес до краси, глибини й драми, властивих людині як особливому феномену буття.
Безумовно, сумарність значимих вражень, перипетії історичного значення, зустрічі із цікавими людьми і, головне, широта інтересів і спостережень справляють благодатний вплив на митця. Налаштування, інспіровані особливим духом давнього українського іконопису й потрясіння, викликані невідворотними життєвими обставинами, наполеглива робота у майстерні й висновки, навіювані роздумами над суттю й призначенням мистецтва, послідовно формують стилістику Шимчука. Він впроваджує в арсенал своїх виражальних засобів характерну «лінійну» систему між співвідношеннями відкритих тонально-колірних плям. М’яка, охоплююча форму лінія встановлює ритм, порядок, лад живописного розмаїття, стає організаційним фактором і важливим виразником настроєвості творів. Образи, змальовані Шимчуком у 1980-х, набирають — як в іконі — найбільш узагальненого знакового характеру. Смерть Маргіти, а згодом Романа Сельського, Павла Жолтовського, Зеновія Флінти — його друзів і носіїв певного «прояву ідеалу» — надто значимі події, щоб не торкнутися серпанком й тінню змісту творів художника. Все ж нездоланність життя, попри крихку тендітність ідилії, гармонії і краси, проявляє себе провідним мотивом робіт, які він зазвичай виконує у вигляді об’єднаних спільним задумом серій.
Серед живописних полотен художника твори під загальними назвами «Вона», «Одна», «Двоє», «Ню», що засвідчують появу на українському живописному видноколі самобутньої і талановитої мистецької особистості з власним почерком і світоглядом. Шимчуку вдається придати нових відтінків відчуттю меланхолії, споконвіків властивому людині. Нероздільно переплетена з життєствердною могутністю краси, меланхолія в нього не безневільна. Подібно совісті, вона супроводжує, не дозволяє буянню життя ставати зухвалим, надміру егоїстичним, безпочуттєвим. Образ жінки у роботах Шимчука наділений красою й елегійною настроєвістю, близькою, однак водночас відмінною від меланхолії. Особливо промовистий цей образ у серіях «Вона» та «Двоє», де рівноцінні краса, гармонія і смуток, достатньо глибокі й переконливі, складають вражаючу етичну категорію. Художникові вдається гідно репрезентувати згадані серії на персональних виставках у Львівській галереї мистецтв (1993 р.) та Музеї етнографії та художнього промислу (Львів, 1995 р.)
Щире прагнення реально впроваджувати моральні засади у суспільне життя, спонукає Шимчука віддати можливий запас сил громадській роботі. Непростого 1996 року він очолює Львівське відділення Національної спілки художників України. Його діяльність на посаді голови правління послідовна й ефективна. Спілка бере найактивнішу участь у поверненні видатних діаспорних імен у мистецьку культуру України. Відбувається розгорнутий процес адаптації у духовний простір батьківщини творчих набутків скульптора-модерніста Михайла Дзиндри, живописця Миколи Бідняка, видатного українця у польському Гданську художника Андрія Ментуха, проводяться міжнародні перемовини з метою передання українським музеям робіт художниці Аркадії Оленської-Петришин. Разом з тодішнім мером Львова Василем Куйбідою, спілка на чолі з Миколою Шимчуком виступає ініціатором унікальної суспільно корисної акції: процесу пільгової приватизації майстерень художників. У місті, де житлова проблематика на той час особливо напружена, влада після домовленості зі спілкою йде назустріч митцям. Натомість постає багата, дарована художниками колекція творів, нині її передано Львівській національній галереї мистецтв, а грошовий внесок, відданий митцями державі у ході приватизації, виявився для останніх вповні доступним. Львів’яни влаштовують у столиці дві знакові виставки творів сучасних художників. Відбувається вкрай нетипове явище: погашення боргів і становлення перспективних можливостей для двох підприємств, підпорядкованих Спілці — Львівської кераміко-скульптурної фабрики та Львівського художньо-виробничого комбінату. І не вина Шимчука, що по його відході з посади після двох поспіль термінів правління згадані підприємства розпущені за вітром.
1990-го Шимчука запрошують викладати у Львівську академію мистецтв. Він швидко знаходить необхідний у роботі контакт зі студентською молоддю. Викладачеві Шимчуку властива індивідуальна результативна педагогічна діяльність — він стає успішним організатором освітнього процесу на кафедрі монументального живопису. 2002 року йому присвоюють звання професора.
Поруч із громадською і педагогічною роботою М.Шимчук активний і у творчому діапазоні, про що засвідчують персональні виставки у Національному художньому музеї України (Київ, 1997 р.), Львівській галереї мистецтв (2006), Національному музеї у Львові ім. А.Шептицького (2011), випуск альбому і каталогів. 1998 року митець удостоєний почесного звання Заслуженого художника України. Його творче кредо незмінне — він повсякчас прагне утверджувати цінні гуманістичні засади й ідеали у наше неспокійне, вельми часто розташоване під сумнівним знаменником, мистецьке життя. У цьому аспекті йому чужі хитання й нігілізм усякого штибу.
Упродовж останнього десятиріччя митець створює нові цикли робіт, серед яких серія «Стіл і навколо столу», де загальновідомий ужитковий предмет стає фактором морально-філософського значення, образно проявленою етичною категорією. Це вона єднає людство , «за столом» безцінним спілкуванням, вимріяною спільнотою, хоча частіше розділює невирішеними суперечностями. Вона — притягання й загадка, поверхня і глибина, tabula rasa й рельєфна історія. Стіл і шимчукові персони навколо столу пройняті магнетизмом зосередження і задуми. Технологічно високо просуненому людству є над чим задуматися — хоча б на вид чистої дошки, як чистої сторінки у книжці своєї історії. Порядок в інтерпретації Шимчука — не тільки смислова, а й зобов’язуюча річ: фізіологічно усі ми принципово рівнозначні, однак не рівнозначні процеси, до яких причетна людина. І якщо дошці врешті-решт призначено стати невідворотнім віком, горішній напис на цій останній поверхні зобов’язаний отримати смисл, за який несе відповідальність кожна жива людська особистість. Єдність у різноманітності — ця формула, пригадана Миколою Шимчуком, робить близьким його етичне уподобання до етичного уподобання нашого великого краянина, графіка й живописця Якова Гніздовського. Невипадково ритмічно упорядкована мережа форм і ліній в обох митців отримує особливе, виражально-знакове навантаження. Невипадково частокіл узагальненого, стилізованого малюнку строго оберігає створений із умовністю й напругою осередок людських суб’єктів навколо столу — лише єдність і спільнота здатні забезпечити «чисту дошку» нашої біографії текстом цікавим і розумним.
Життя створене ритмікою й оригінально-індивідуальним мелосом. Саме з цього приводу, нагадує М. Шимчук змістом своєї серії картин «Стіл і навколо...», воно цікаве й безцінне.
Саме з цього приводу елегійні пейзажі Миколи Шимчука з циклу «Дерева» та «Життя вулиці, що в’ється до озера» (2010—2012), навіяні спостереженням чудового закутка нашої землі — Шацьким заповідником з його неповторним озером Свитязь, наповнені зворушливою мелодикою, де чітка ритмічна фабула горизонталей та вертикалей, спалахів фосфористого світла і пульсуючих тіней складає монументальну, пройняту оптимізмом феєрію буття. Оптимізмом, пройнятим дисциплінованою свідомістю, на противагу усякій жадобі розгулу чи безтямній споживацькій насолоді.
Якраз за це, вважаю, глядач має бути вдячним 65-літньому Миколі Шимчуку, спілкуючись із його сумлінно задуманими картинами.
