Зразковість виставки німецької fashion photo незаперечна,
бо очевидна.
Бездоганно оформлена, добре представлена в просторих залах
Будинку художників, майстерно дібрана (майже 200 фото від повоєнних років
і до нашого часу) експозиція заслуговує найкращих слів на адресу ініціаторів
проекту — Інституту міжнародних зв’язків Ifa (Штутгарт) та організаторів
її показу в Києві — німецького культурного центру Гете-інститут.
Майже наукова грунтовність добірки фото не тільки примушує
серце млосно стискатись від заздрості до німецьких фотоархівів (в Україні,
за традицією національного розбазарювання, багатющі особисті архіви фотомайстрів
йдуть у небуття разом зі своїми власниками), а й недвозначно підштовхує
до узагальнень, артикулювати які, певною мірою, протиприродно самому представленому
жанрові. Адже філософія fashion photo — антинаративність, її візуальні
образи принципово не перекладаються мовою сентенцій, запитання «Про що
ця фотографія?» з погляду самого жанру звучить безглуздо — все одно, що
пояснювати, що таке модний смак, стиль, стильність людині, яка живе поза
цими категоріями. Вишукану статику 50-х, бешкетувату буржуазність 60- 70-х,
патологічну розтабуйованість 90-х, хтось сприймає як історію хвороби (благообразність
на обличчях моделей 40-50-х дедалі більше змінюється на дегенеративні бісики
в очах наступних поколінь), хтось як історію людського милосердя — в останні
роки людство рішуче відмовилося від єдиного канону неодмінної красивості,
реабілітувавши у fashion рихлі тіла й криві ноги. Жанр, що від початку
узурпував право диктувати стиль (моду, привабливість...), почав епатувати
саме прагнення людини до привабливого. Перезрілі моделі, олігофренічна
замріяність на молодих обличчях, антиеротична сексуальність поз і жестів
— усе свідчить про те, що це змінюється не мода, а люди.
Краса врятує світ? Світ врятує красу? Риторика цих запитань
абсурдна: красиве — все. Головне — красиво його сфотографувати!
