«Свадебка» Ігоря Стравінського в програмі V Міжнародного фестивалю Chamber Music Session закономірно опинилося в центрі загальної уваги — київського виконання чекали майже два роки!
Клопіт диригента Ігоря Блажкова, «підступні» спонсори, українська прем’єра торік на фестивалі в Луцьку — «Свадебка» немов гриб проростало в родючому грунті вкраїнського музичного життя. Нарешті настала черга столиці. Щоб підготувати публіку Національної філармонії до радощів, що її очікують, ведуча підкреслила: «Свадебка» — рідко виконуваний твір. Ці слова на тлі популярних версій Дмитра Покровського, Валерія Гергієва, Леонарда Бернстайна, Володимира Ашкеназі й навіть хореографа з Південної Кореї Кім Гін Су сприймалися як київське столичне кокетування. Ось тепер і наш Сіренко з «Думкою» та й за «Свадебку»! Подібні ситуації для музикантів завжди містять чималий ризик, адже їхній професіоналізм піддають серйозному випробуванню. Грати Стравінського тяжко — потрібні досконалість техніки виконання, тонкий смак, культура мислення й почуттів і, звісно ж, освіта. Перед диригентом Володимиром Сіренком і художнім керівником капели «Думка» Євгеном Савчуком насправді стояло дуже складне творче завдання. В «Свадебке» Стравінського музичні події розгортаються легко, невимушено, граючи. Протягом майже півгодини чотири солісти (Олена Нагорна, Оксана Никитюк, Ігор Воронок, Михайло Тищенко) й хор у супроводі ансамблю ударних і чотирьох фортепіано представляють сцени народного весільного обряду: голосить наречена, якій розчісують волосся, жених просить благословення їхати вінчатися, і з Божою поміччю молодим це вдається зробити, а у фіналі — як і в усіх — «відтворення весільного банкету». Композиція закінчується зворушливими словами про щастя в особистому житті: «Ах ты женушка, данная моя погляденья, ночная моя забава, поживем мы с тобой хорошеничко, чтобы люди нам завидовали».
Тексти до «Свадебки» Стравінський узяв зі зборів фольклориста Петра Киреєвського й оточив їх цікавим музичним контекстом, начисто позбавленим якого-небудь пафосу — національного, громадянського, соціального, релігійного. Основна складність інтерпретації «Свадебки» якраз і полягала в тому, щоб виконавці ненароком не сотворили свавілля й не привнесли в авторський текст зайвого — «свого ставлення», «своїх почуттів».
Володимирові Сіренку на концерті вдалося створити таку ситуацію, коли свідомість музикантів була зайнята, власне, музикою — ритмом, артикуляцією, динамікою. Тому грали й співали, як дозволяв музичний досвід — у звучанні партій солістів угадувався колорит «Катерини Ізмайлової» Дмитра Шостаковича, хвацькі репліки-коментарі голосів з хору нагадували про виступи ансамблю Павла Вірського, а фрескове, барвисте tutti було відзначене досвідом роботи диригента з партитурами Станковича й Губаренка. У результаті — те, що могло бути в інших ситуаціях недоліком перетворилося на позитивну якість виконання. У київському прочитанні «Свадебка» Стравінського з’явилося в дзеркалі музичної культури ХХ століття, зокрема й української. Недаремно П’єр Булез уважав, що під знаком «Свадебки» стоїть ціле покоління композиторів.
Тепер у зв’язку з творчим успіхом для Володимира Сіренка та Євгена Савчука, як ніколи, актуальна народна приказка, щоправда, злегка підправлена обставинами: «Свадебка» — не гусла: погравши, на стінку не повісиш». Доведеться з цим твором жити.
