Неможливість придбати квитки, бо всі розкуплені заздалегідь. Глядачі, серед яких більшість — молодь. Повна тиша, коли триває фінальна сцена. І оплески, оплески по закінченні!.. Ніхто не поспішає розходитись і роздивляється довкола в бажанні переконатися, що не одного його так «пройняло»? — Дивна річ! Простенька ж п’єса про любов. Жодних збочень, оголених жінок і брутальних виразів. Все традиційно до впізнання власних монологів ( Боже! Це ж я вчора синові говорила!). Мало б стати нудно, а ти сидиш, затамувавши подих, і відчуваєш — живий! Душа твоя ще жива! А це означає — щастя все ще можливе…
Погодьтеся, для театру, який не є столичним і постановка не експериментальна, із залученням спонсорських місцевого олігарха, і п’єса не «на злобу дня», а зал — повний! І дивно, і приємно. Хоча, цікаво, чого це ми так раптом побігли дивитись на «чисту любов»? Може, вже «наїлися» бруду, сурогатної любові, в фундаменті якої звичайнісінький розрахунок? Старшокласники, студенти приходять цілими групами, в районних містечках замовляють автобуси, щоб приїхати і переглянути нову постановку заньківчан. Ні, не лише молодь прямує до театру, йдуть і зрілі люди, бо тут не просто збіглися хороший рівень драматургії та відповідна гра акторів, тут дійсно виявилася шалена ностальгія за чимось справжнім, чистим і щирим. І це, погодьтеся, добрий знак.
Хоча, беручи в роботу п’єсу Рощина, потрібно було подолати певну долю сумнівів — і художньому керівникові театру, і режисерові, що в першу чергу. Адже «Валентин і Валентина» Михайло Рощин написав років 30 тому, в самісінький розквіт «застойних часів». Здавалося б — зовсім інша пора на дворі й можна довго сперечатись: як саме сьогодні треба говорити із глядачем про любов? У якій тональності розповідати про сучасних Ромео та Джульєтту? Коли ніби до самісінького донця все розказано й показано, і таємниці для нинішньої молоді вона не становить. «Розбіглися — збіглися» — схема звичних стосунків. Чим візьмеш нинішніх вісімнадцятилітніх, коли, здається, вони більше за старших знають все про життя, і цинізм біжить попереду покоління, яке, до речі, й втраченим не назвеш (можливостей, принад — скільки завгодно!), і самодостатнім — не дуже.
Однак всі побоювання виявилися зайвими, глядач так легко (здається, просто очікував цього) хапається за гачок запропонованої втечі — до вічного, і нікому й в голову не прийшло, що тема його особисто не стосується. Бо «вічність», так мені здалося, кожен тут розумів по-своєму: хто нетлінністю теми кохання, а хто — молодими, наївними, романтичними часами, тугою за відчайдушною сміливістю і здатністю кохати. То, за чим душа, тільки дай їй привід, плакатиме завжди. І віритиме, нехай безпідставно — а ми були не гіршими, наші стосунки кращими, а життя чистішим. І кохали-то ми по-особливому!..
…На сцені мати-одиначка «б’ється», намагаючись вберегти двох доньок від помилок, від повторів власної невдалої жіночої долі? Як водиться, — всі у цій родині люблять одна одну, і всі… мучать одна одну нерозумінням. Загалом, все, як у житті. А двоє кохають, і жодних доводів не сприймають — і слава Богу! Інакше б ніхто не пізнав щастя.
Мало не до останнього дня репетицій ніхто не знав, як вирішить режисер Алла Бабенко — залишить їх разом чи розведе по різних дорогах. У фіналі герої все ж таки зустрічаються, і глядач йде додому задоволеним. «Є все ж таки в житті гармонія!»
— А інакше і бути не могло, — говорить Роман Біль, виконавець зовсім не головної ролі — перехожого (однак саме його поява розставляє всі крапки над «ї»), — театр для того й існує, щоб глядач не йшов від нас з порожньою душею.
«Перехожого» студенти випадково зустрічають на вулиці і ставлять «смішне запитання»: чи існує на світі любов? Чоловік спочатку не хоче відповідати, а потім «втягується в тему» і говорить як людина, що достеменно знає — любов існує! Глядач слухає його і розуміє: колись він втратив любов і з того часу немає йому спокою…
А як слухають монолог! Як сприймають! Ніби не прості, майже банальні істини звучать, а якесь одкровення!
«Любов — це чаклунство, це та близькість, коли покладеш людині руку на плече, візьмеш її за руку, торкнешся — і все! Розумієш, що це твоє, назавжди твоє, хоч що б там було…Закоханість і любов, пристрасть і любов, вони схожі, але вони різні. Розумієте? Закоханість — це прекрасно! Тут і радість, і щастя, і тривога, і пристрасть, і страх втратити людину, втратити все, і тисячі комплексів, і виснажлива думка: як бути? Що робити? Ти говориш неймовірні слова, яких ти ще ніколи не говорив, і тобі говорять такі ж слова, і ти віриш, відразу віриш, що вона такого нікому не говорила…Так хочеться побачити, побачити, більше нічого… Перевірити, переконатися, знову відчути те, що було… Де ти? Де ти?.. І ти перестаєш їсти, спати, нічого не чуєш. Ти як стріла — тятива спущена, ти летиш….Але це не все, хлопчики! Любов — це коли людина розуміє іншу, коли вона робить так, щоб порадувати і зробити щасливою іншу. Вона говорить: хочеш, я народжу тобі сина? Так, говориш ти без затримки, тому що тобі зрозуміло, що це має зробити лише вона. Любов — це коли нічого не соромно, нічого не страшно. Коли тебе не підведуть, не зрадять, коли вірять. Коли хочуть бути кращим, жити чистіше. Ось коли кажуть: що ж ти, така-сяка, запізнилась десь на десять хвилин. Де ти була? Це — не любов. Це — коли чекають без кінця: і годину, і рік, і більше, тому що знають і вірять, що людина все одно прийде…»
Яка все ж таки молодець Алла Бабанко, що наполягла і поставила цей спектакль. Він, як та стріла — вчасно вистріляна, потрапила в ціль. Психологи стверджують: політики змусили нас багато в чому розчаруватись, і тому ми обернулися до близьких, до тих, які, знаємо достеменно, — нас не зрадять. А не зрадить нас справжня любов. Тому, може, настане невдовзі ера любові?
«Вічна тема, споконвічна й буде завжди хвилювати, — говорить Бабенко. — Шкода, страшенно шкода, але національна ідея якось затихла і, можливо, через це теж люди почали більше думати про себе, про свої стосунки, сенс буття. Що ж, — кризова ситуація в країні, на що має спиратися пересічна людина?
До речі, вперше «Валентин і Валентина» поставлена була в 71-му році Романом Віктюком у Вільнюсі, потім — мною в Казані, потім — моїм однокурсником Фокіним в «Современнике», а потім — вже у МХАТі Єфремовим і Товстоноговим у БДТ… І все ж таки, незважаючи на те, що ставили цю п’єсу на відомих сценах, вона ніколи широко не йшла, навіть в Росії за часів Союзу вона чомусь не була рекомендована. В Україні ж її ніколи не ставили…
Колись вистава була довша, на три дії, сьогоднішній ритм життя змусив скорочувати. І я скоротила лише багатослівні любовні сцени, зараз вже менше слів говорять у такій ситуації. Мені здається, що це єдине, що змінилося за останній час, а більше нічого не змінилося, реакція глядача така ж. Людина за цей час — революцій, відокремлень, політизацій — не змінилася, суть її в тих інтимних стосунках така ж. І це прекрасно! Так, можливо, молодь стала вульгарніша, цинічніша, може, не така, як нам часом хотілося б… Але знов-таки — різна є молодь. А знаєте, чому ми вибрали цю п’єсу? Тому що хороша молодь в театр Заньковецької прийшла, така чиста, така одухотворена. Усі, з ким доводилося працювати. Однак вони запевняють, що на вулиці молодь інакша. Ось я вчора прочитала нову п’єсу буковинського автора, дуже схожу за тематикою, — молодь, десятикласники, але написано мовою сучасної молоді, й такий вульгарний жаргон! На сцені цього не потрібно.
Звичайно, є і бездуховна, якась пуста молодь, котру, здається, нічим не зачепити. Вони стріляють з рогаток у персонажі, які мали б викликати величезне пошанування. І це страшно, однак чи можемо ми їх відпустити, відгородитися від них зверхністю. А достукатися до них, можливо, можна, розмовляючи мовою їхніх стосунків, не жаргоном, а розумінням нюансів їхнього буття».
Глядачеві було видно: молодим акторам цікаво на сцені, й не лише через зрозумілість того, що промовляли. Хтось підбирав до себе амплуа першого коханця, хтось — філософа, хтось — коміка. Вони бавилися, як бавляться щасливі діти, які ще не знають, що на них попереду чекає… Ясна річ, вони ще не дотягали до рівня, приміром, Швайківської чи Сотникової, й все одно було видно, які руки до них доклалися — курс Богдана Козака та Таїсії Литвиненко. У таких вчителів любов не гратимеш — житимеш нею!
