Утім, у літературних колах цю книжку сприйнято далеко не
однозначно. Подейкують, що з ідеологами проекту «Повернення деміургів»
навіть перестали вітатися деякі друзі. Нам видалося цікавим побесідувати
з одним iз них — упорядником глосарійного корпусу енциклопедії, редактором
журналу «Плерома» Володимиром ЄШКIЛЄВИМ.
— Яку мету ти мав, розпочинаючи роботу над МУЕАЛ?
— Напевно, всі літератори в Україні відчувають, що існує
декілька українських літератур, які несумісні як у плані естетичному, так
і в плані особистих стосунків між письменниками. Мені здається, що настав
час встановити ієрархію, розділити літературу на дискурсивні сфери. Їх,
на мій погляд, три. Перший дискурс — я назвав його тестаментарно-рустикальним
— належить до колоніальних практик і полягає в тому, що пару сотень селян,
які зарекомендували себе вірними комуністичній ідеології та могли заримувати
«Марічку» й «смерічку», брали до інститутів, учили культури мовлення, присвоювали
звання письменників, і вони починали штампувати літературу.
Другий — постмодерністський, представлений небагатьма іменами,
але, хвалить Бога, що вони взагалі у нас є. Третій — неомодерний дискурс.
До нього належать Ігор Римарук, Василь Герасим’юк, Оксана Забужко та інші,
які порвали з рустикальною традицією. Однак на сьогодні шкільна хрестоматія
закінчується чомусь Іваном Драчем та Миколою Вінграновським. Отже, ще однією
метою енциклопедії було — показати актуальну літературу, якої немає в хрестоматіях.
— Твої критерії здаються дуже суб’єктивними, а саме поняття
енциклопедії вимагає універсальності, якомога більшої об’єктивності, відсутності
персональної оцінки.
— Сьогодні про об’єктивність говорять лише люди, які не
вчили як слід історію світової філософії. Поняття об’єктивності вилучено
з філософського обігу, бо немає жодної адекватності між поняттям, що обговорюється,
і річчю, що існує.
— А як із всеохопністю?
— Охопити всі можливі дискурсивні сфери — це, якраз, синдром
енциклопедичної тупості, якому, до речі, присвячена стаття в енциклопедії.
— Отже, МУЕАЛ — це особистий погляд авторів на літературну
ситуацію в Україні?
— І так, і ні. Справді, це «внутрішня» енциклопедія — моя,
Юрія Андруховича, Олега Гуцуляка, Тараса Возняка та інших. Але слід звернути
увагу, що вона не академічна, а деміургійна, бо прагне не стільки відобразити
певну наявність, скільки всотатись у цю наявність і змінити її. Енциклопедія
є активною, навіть агресивною. Вона пропонує певний міф української літератури.
Якщо він буде прийнятий хоча б частково, то книжка виконає свою функцію.
Проте енциклопедія розрахована на широкого читача й може
виконувати лише роль джерела інформації. Там немає перекручень фактів,
там є інформація про авторів, назви книжок тощо.
Цей проект можна сприймати і як формалізований під виглядом
енциклопедії філософський трактат. Теоретичний корпус енциклопедії — це
моя філософська доктрина «Повернення деміургів» про заміну постмодерністської
епохи деміургійною, що характеризується іншою системою стилів, жанрів,
способів творчості.
— Які хронологічні рамки енциклопедії?
— Період, коли в українській літературі панував тестаментарно-рустикальний
дискурс, деактуалізований у 70-ті роки. У діаспорі — раніше, з появою Нью-Йоркської
групи, а у нас жива література починається з авторів Київської школи (Воробйов,
Лишега), з Чубая, Винничука — «підпільних семидесятників», як їх називає
Андрухович. Тому хрестоматійний додаток, в якому представлено 52 авторів,
починається 70-ми роками. Там представлені також Юрiй Тарнавський і Емма
Андієвська, які прийшли в літературу раніше.
— Особисто мене здивувала відсутність у глосарійному корпусі
енциклопедії імен, котрі б, як на мене, мусили бути там. Скажімо, Стус.
— Це мала енциклопедія. Статті про Стуса, Калинця, Мельничука
обов’язково будуть присутні в наступній енциклопедії — виправленій і доповненій
— «Процес». Перелік персоналій не вичерпано. Річ у тім, що систематично
над енциклопедією працювали тільки я і Андрухович, ми фізично не могли
впоратися з працею, яка під силу лише великому колективові авторів.
— Не позбавленою підстав здається мені думка критиків,
що енциклопедія «страждає» регіоналізмом, насамперед, івано-франківським.
— На мій погляд, в Україні сьогодні існує станіславський
феномен і окремі постаті. У Києві усі пересварені. У Львові є лише окремі
особи. В Ужгороді — Мідянка, в Харкові — Жадан, у Тернополі — Махно, Гайда.
А салон, тобто група людей, які створили креативну ситуацію, існує лише
в Івано-Франківську. Це визнається навіть зарубіжними літературознавцями.
— Чи була для тебе несподіванкою незгода редактора проекту
Юрія Андруховича з твоєю концепцією деміургійності?
— Мушу сказати, що співпраця з Андруховичем для мене —
колосальний позитивний досвід. Це людина, яка талант поєднує з рідкісним
тактом і почуттям міри. Я знав, що він зі мною не погодиться. У нього інший
літературний досвід: менше філософії, більше літератури. Можна сказати,
що Андрухович надлишково літературний.
— А можливо, це ти надлишково філософський?
— У мені відбувається боротьба літератора й філософа. Зараз
я намагаюсь витіснити філософію зі своєї літературної творчості.
— Таке враження, що ти свідомо хотів спровокувати цим проектом
ситуацію суперечки, літературної баталії...
— Так. Хоча й розумію, що це неважко: адже сьогодні настільки
типовою є ситуація взаємозахвалювання, що навіть просте говоріння правди
уже викликає скандал. Втім, як на мене, справжній скандал полягає в тому,
що у шкільній хрестоматії українська література другої половини ХХ століття
на 90% представлена графоманією.
№190 06.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
