Премію імені Казимира Малевича, адресовану митцям до 40 років, що народилися в Україні, за внесок у розвиток сучасного мистецтва, отримала Алевтина Кахідзе. Окрім професійного визнання (адже партнерами премії є українські та міжнародні мистецькі інституції), Алевтина отримала конверт з трьома тисячами євро від Польського інституту в Києві, грант від «Фундації Центру сучасного мистецтва» (п’ять тисяч гривень) та тримісячну резиденцію у Центрі сучасного мистецтва «Уяздовський замок» у Варшаві. Аби резиденція мисткині була успішною і плідною, Фонд «Open Ukraine» та Інститут Адама Міцкевича у Варшаві виділили по п’ять тисяч євро кожен.
У фінал конкурсу, окрім Алевтини Кахідзе, потрапили Лада Наконечна (учасниця мистецької групи Р.Е.П.) та Іван Базак. Створення премії ініціював Польський інститут у Києві з нагоди 130-річчя від дня народження Казимира Малевича. Висувати кандидатури мали право лише інституції, а не самі митці. Ця премія була показовою у сенсі досягнень сучасного українського мистецтва у закордонному арт-просторі.
Алевтина Кахідзе з’явилася у залі Центру сучасного мистецтва при НаУКМА, де проходила церемонія оголошення та нагородження переможця, найпершою, ще до початку церемонії, за нею з’явилася Лада Наконечна — просто з Лейпцига, де цього ж дня відкривалася виставка мистецької групи Р.Е.П., а Іван Базак на церемонію не приїхав взагалі, бо в цей час був у Німеччині у своїх мистецьких справах. Про затребуваність сучасного українського мистецтва за кордоном говорить і той факт, що всіх трьох фіналістів до конкурсу висунули знані європейські інституції:
Іван Базак номінований німецьким Музеєм Museum Am Oswald, Алевтина Кахідзе — нідерландською академією — Jan van Eyck Akademie, а Лада Наконечна — шведською фундацією Index the Swedish Contemporary Art Foundation.
— Те, що ці художники були номіновані закордонними інституціями, симптоматично. Це дуже серйозні інституції, це не якісь випадкові об’єднання п’яти товаришів. Кожен з художників — цікавий і працьовитий. Вважаю, це дуже добрий орієнтир для колекціонерів і тих, хто цікавиться сучасним мистецтвом: звертайте увагу на цю трійку, — розповідає «Дню» голова журі, директор Польського інституту в Києві Єжи Онух. Він додає, що, скажімо, у Польщі українське сучасне мистецтво вже давно викликає цікавість і має попит. Пояснює він це просто:
— В українському мистецтві присутня така симпатична нота м’якого сентименталізму, незважаючи на те, що художники користуються найновішими технологіями, і це дуже добре. Щось таке м’яке є в цьому поколінні митців, бо попереднє було трохи агресивнішим. Це покоління — набагато більш українське, тоді як попереднє стояло однією ногою в Радянському Союзі.Переможниця премії Малевича Алевтина Кахідзе говорить, що найважливішим у цій премії є саме резиденція, адже художнику потрібен простір для реалізації.
— Час, коли художник міг малювати, складати, а потім це знаходили і визнавали цікавим, на жаль, пройшов. Проекти реалізовуються в публічних просторах, і тут не вийде складати ідеї, це потрібно реалізовувати і рухатися далі. Різницю між українськими митцями та західними вона окреслює просто:
— На Заході художники давно вже відчувають себе робітниками, що займаються критичним мистецтвом і не займаються декораціями. На мою думку, в Україні художник сприймається суспільством більше як той, хто декорує стіни і не впливає на соціальні процеси в суспільстві. За кордоном сучасне мистецтво більш критичне і орієнтоване на соціальну сферу, в них інша естетика твору, або вона взагалі їх не цікавить, — пояснює Кахідзе.
Утім, вона впевнена, що і в Україні можна чудово реалізуватися.
— За кордоном більше можливостей для реалізації своїх проектів. Але зараз все змінюється, — підбиває підсумки вона.
Щоб здобути визнання в Європі, українському митцеві доводиться добре попрацювати, адже можливостей в нього значно менше, ніж в європейських колег. Директор Центру сучасного мистецтва при НаУКМА та член журі Юлія Ваганова пояснює, що українське мистецтво втягується в процес глобалізації, втім, це вартує великих зусиль митцям:
— В епоху глобалізації, інтернаціоналізації складно сказати, чим саме і як українське мистецтво відрізняється від інших, але можу сказати, чому: та освіта, яку здобувають художники в Україні, дуже відрізняється від західної освіти. Тут художники більше займаються самоосвітою і роблять серйозні кроки для того, щоб бути визнаними європейськими інституціями, як це було і з Алевтиною, і з Ладою, і з Іваном. Тут вже ніхто не згадає вислів про те, що художник має бути голодним, — це не актуально, адже для реалізації проектів потрібна фінансова підтримка. В цьому випадку гранти є незамінними.
— Реалізація роботи дуже залежить від того, чи може художник, скажімо, мати це приміщення, тому гранти важливі, бо підтримка держави сучасному мистецтву майже непомітна, — розповідає Лада Наконечна.
З цим не згоден заступник міністра культури і туризму України Микола Яковина, який пояснює, що на наступний рік держава запланувала «помітні суми для стипендії митцям». Він теж наголошує на цікавості світового арт-простору до українського мистецтва:
— Україна дуже цікава для так званого культурного туризму. Українське мистецтво у світі дуже конкурентоспроможне. Наша нація має великий потенціал у сфері мистецтва.
Утім, на думку директора Інституції нестабільних думок, арт-критика Наталії Філоненко, час грантів давно минув:
— Коли один грант раз на два роки дається одному митцю, це ще не підтримка. Підтримка мистецтва — це грантові системи, коли раз на два-три місяці даються кілька грантів кільком митцям, куратором. На жаль, час грантів пройшов, пройшла нон-профітна система.
Більше того, Філоненко не так оптимістично бачить ситуацією з попитом на українське сучасне мистецтво за кордоном:
— Якщо говорити про презентацію образу України на Заході, то це знову ж таки декілька імен. Україна зарекомендує себе на Заході тоді, коли на неї почнеться мода, як зараз є на Китай, — прогнозує Філоненко.
