В останній фестивальний день я поїхав на Ново- Дівиче кладовище — у гості до Олександра Петровича Довженка. Його скульптурне світле обличчя під прозорим ковпаком (раніше на літо його знімали, тепер, очевидно, нікому) виглядало не дуже привітно та якось запитально, тому я одразу почав розповідати йому про наші кіношні біди: малокартиння, що у нас кіно знімається у таких кількостях, що народ не здатен навіть зауважити його існування… Слава Богу, Україна нині не у вогні, але й не в добрі, не у благочесті. Що робити, Олександре Петровичу, що робити? — поставив я класичне за формою та безглузде за змістом запитання і прослідкував поглядом за черговою групою японських товаришів (а крім них і не було нікого того дня), які рухалися кладовищенською алеєю. Куди це вони? Я рушив за ними і прийшов до могилок Миколи Васильовича Гоголя та Антона Павловича Чехова.
Автор «Ревізора» та «Мертвих душ» облив мене холодним презирством (як мені здалося, до людей Сходу він поставився більш привітно, і навіть підморгнув їм). Він-бо знав, що у нас нічого не змінилося, що в якому- небудь містечку на Полтавщині — Кіровоградщині все такі ж городничі та унтер-офіцерські вдови, і все так само спритно душі покійних і ненароджених схоплюються і складуються (хоч би і в урни для голосування), а… Але тут я опустив погляд свій із вогнедишного лику на величний надгробок і побачив напис: «Горьким словом моимъ посмеюся». А з другого боку було викарбувано «Правда возвышает язык». Я здригнувся, японці шанобливо напружилися та засумували. Миколо Васильовичу, біблейний ви наш…
Та ні, я тихенько вийшов зі східно-орієнтованої групи і перейшов на сусідню алейку — до Чехова. Жодної величі, жодних голоснокиплячих словес. Маленький надмогильний горбик, а над ним пам’ятник із зворушливим дахом, немов в українській хатці. Ось до кого душею притулитися, ось хто нас розуміє та з ким спілкуватися ніколи не втомишся. Чи дивно, що Чехов нібито розлитий у нашому підмісячному світі, що його так багато у текстах, у тому числі кінематографічних.
Власне, кращою — на мій погляд, звичайно, — картиною конкурсної програми Московського кінофестивалю була нова робота Кіри Муратової «Чеховські мотиви» (спільне виробництво Росії й України). У ньому і справді використано мотиви деяких творів письменника — оповідання «Важкі люди» та невеликої пародійної п’єски «Тетяна Рєпіна». Досить добре відомі і прийоми, які використовує — і цього разу — режисер. Уже вкотре ми бачимо персонажів, поведінку яких немов задано якоюсь зовнішньосторонньою силою. Немов хтось смикає за ниточки, немов якийсь режисер з-за лаштунків суворо вимагає саме такої, а не іншої системи звукомови та пластики. Тому в кінокритиці вже зустрічалися зіставлення муратовських героїв і героїнь із Гоголівським світом: маріонетки, яких інколи «зашкалює»…
Ну ось, ми бачимо будинок, де живуть люди часів Чехова та Муратової. Два часи запросто поєднано в одній декорації, бо було як було, і є як було. Додався телевізор, а в іншому все те ж. Голова сімейства б’ється, як риба об лід, але господарство якось не дуже процвітає: дощ безпросвітний, працівники отримують законне право не працювати, сім’я велика і все чогось вимагає. Але потрібно виконувати кимось колись заведений головний обряд сімейного співіснування: обід. Він театральний, звичайно (син так і прокричить у гніві: «Когда вы прекратите эти спектакли, эти семейные обеды?»), але що ж робити, коли все життя — і справді театр, і люди в ньому — актори.
Мізансцена здійснюваного обряду багато в чому театральна. Декорація із задником-стінкою, на яку приліплено портрет самого Чехова, і рушниками з різними висловами на зразок «И без золота в радости живут» або «С милым рай и в шалаше». Портрет письменника повісили не без наміру: нічого, здається, не ненавидів він більше, ніж подібні прописи. Як згадувалися йому такі ж сімейні обіди та нудні повчання: їсти мовчки, добре пережовувати їжу…
Життя детерміноване мільйонами кліше. Так легше жити, так простіше вижити. Слова, слова, слова… До того ж дружина господаря — вчителька, вона знає точно, як і в яких випадках говорити та робити. «Без денег в город — сам себе ворог», — читаємо на рушнику. І спостерігаємо далі, як син, а потім і мати- училка починають витягувати гроші. Син Петя, студент (знайомий за «Другорядними людьми» Пилип Панов) виїжджає у місто, а що там робити, якщо у гаманці пусто. Ну, дай дитині гріш, поділися. Але ні, раптом починається галас та суперечка. Мати, природно, стає на бік сина, і ось тут її й зашкалює: вона нудно, маріонетково повторює одне і те ж, одне і те ж. Під ці судомні вигуки молодшенький синочок раптом починає завалюватися зі стільця, його хилить у сон. Можливо й так: щось виморочне, страшне, інфернальне. Сказати б «звірині лики», але немає у тварин нічого подібного. Муратова надає докази: ось же вони, милі свинки, і гуси з качками, з ними покійно і спокійно. Петя заглядає у загороду, щоб знайти душевну рівновагу.
А тому й краса пов’язана з тваринним світом — звідти черпаються уявлення про шукану гармонію. Так хочеться краси, і вона з’являється на телевізійному екрані: балетний «Умираючий лебідь»… А студент вирушить все-таки до міста і потрапить на ще одну виставу, що називається вінчанням. Її зняли у реальній церкві під Одесою, майже в реальному часі (десь година). Наречений (Жан Даніель) і наречена (Наталія Бузько) вдруге освячуються священними узами. З ними разом різношерста компанія, яка спочатку ревно хреститься, але чим далi, тим більше нудьгує під звуки словес (для них пустодзвонних). Жених вимагає дзеркало (тричі з’являється воно у фільмі) — чи не для того, щоб пересвідчитися у своїй неповторності? Роль набридає навіть йому, артисту за життям, за професією. А що вже говорити про інших?
До того ж є щось на зразок привиду — колишньої дружини, Тетяни Рєпіної. Жених лякається. Вона отруїлася, її поховали за його відсутності. Звідси невпевненість. Пізнаваний муратовський мотив: людиною керує така собі сила, яка може виходити й від іншої людини. Наслідком є втрата ідентичності — тут і велике дзеркало не допоможе. Не пiзнаєш себе, не відчуєш у власній шкурі. Знов-таки: у тварин немає такої проблеми. Вони рівні собі. Не те, що ми. Як заведені вбудовуємося в один обряд, другий, третій… Ось і церква — те ж саме. Яка там святість, які душевні пориви? Для священиків також механічно вивчені па. І, як потім сформулює один із служителів культу: нічого, внаслідок оного, не змінюється. Хрестять, вінчають, відспівують, промовляють мільйони слів, а все було як було. Між часом Чехова і Муратової жодного зазору не виявляється. Та й Гоголя також. Від усього цього хилить на сон — у церкві засинає вже Петя-студент.
Він прокинеться і прийде знову до рідного дому. Щоб помиритися. Але знов крик, навіженість. І все-таки примирення. Та ж плоть від плоті, їхні тіла пов’язані (закашляв син, за ним і батько туди ж). «Деньги там, на столике…». А скільки було витрачено сил у протистоянні. Заради чого? Та просто так. «Времена всегда одинаковые, грубые…».
Над цим фільмом ще не раз доведеться замислитися, а це означає — над самими собою. Життя — річ на диво стабільна, але як часто ми розчиняємося у ньому, віддаючись у полон обрядово-ритуального, що цілком знищує наше особове (на жаль, церква у цьому ряду; Муратова не залишає ілюзій: між нами і Богом вибудовано театральну декорацію, у якій люди просто грають вистави, часто бездарні). Вирватися, вирватися — до себе. Ось тільки як? Ах, якби знати, якби знати…
Фільм італійських братів Тавіані «Воскресіння» (і тут я ніяк не можу погодитися з критичним пафосом мого колеги Дмитра Десятерика), за романом Льва Толстого, все ж недаремно отримав Головний приз фестивалю. Його зроблено дуже професіонально, вміло поєднуючи толстовське і своє власне. У ньому, якщо вдивитися, мерехтить схожа (з Муратовою) думка: як вистрибнути з наїждженої колії? Князь Нехлюдов (Тімоти Піч) живе у неробстві, граючи життя, немов виставу — згідно з визначеним проектом, п’єсою. Світ ловив його і легко піймав… І тільки зустрівшись з Катюшею Масловою (Стефанія Рокка) та усвідомивши наслідки деяких своїх вчинків (зроблених в автоматичному режимі), він наважується на здійснення власного проекту, власноручно написаної «п’єси». Зробити це дуже важко — всесвітня режисура давить, наполягає на своєму сюжеті. Та й сам Нехлюдов: адже не любить він Катюшу, адже приносить себе у жертву. Але вона виправдана тим, що воскрешає його до життя не примарного, а реального. У якому він уже не статист, а автор чи співавтор здійсненого.
Фінал нехитро наївний і разом із тим концептуально точний: герой зустрічає Новий рік і нове століття (двадцяте!) у компанії простих людей. І кожен із них щось собі загадує: хто корову, хто будинок новий, а хто кохану людину. Чого хоче сам Нехлюдов? «Любити, як ось ви», — пояснює він двом коханим. Так, ми знаємо, як понівечило вже минуле століття задумки людей, на що перетворило воно їхнє життя. І тим настійнішою є думка про те, що людина не повинна відмовлятися від права на власний вибір, від власної долі. Інакше всіма нами правитиме нечиста сила — вона тільки й чекає нашої відмови, нашої покірності дотримуватися її диявольських схематик.
Один із кращих конкурсних фільмів — «Зозуля» росіянина Олександра Рогожкіна (приз за кращу режисуру). 44-й рік, незабаром кінець війни. Події відбуваються десь у Карелії. Російський солдат Іван (Віктор Бичков) арештований СМЕРШем (у листах був нестриманий) та конвоюється у місця не такі далекі. Але тут наліт і ненавмисні бомби з неба знищують охорону. Складніша ситуація з фінським снайпером Віллі (Віллі Хаапсало отримав приз за кращу чоловічу роль) — він смертник, його приковують до скелі, зовсім залишаючи можливість вибору. І все ж він умудряється вибрати свободу, у буквальному значенні позбуваючись ланцюгів.
Ну, а потім обидва солдати війни виявляються на подвір’ї Анні (Анні-Крістіна Юссо), жінки з народності саамі. Анні живе як Робінзон Крузо — такий собі острівець свободи та єства посеред глухомані війни. Росіянин і фін досить довго сперечаються між собою. Розмовляють різними мовами, практично не розуміючи одне одного. Віллі за те, щоб покінчити з війною і ворожнечею, а Іван продовжує своє: «ти фашист, пшел ти!». Пшелти сприймається як ім’я, так його тепер і називають. Режисер не зглянувся на російську самосвідомість: поруч із Анні та Віллі Іван виглядає вже занадто прямолінійним, щоб не сказати тупуватим у своїй лютій впевненості, що всі ці інородці — вороги за визначенням. Але все ж до фіналу і він став м’якшим. Адже тільки з дуростi ледве не відправив на той світ фіна — жінці довелося знайти в собі добрячі сили, щоб відігнати привидів смерті.
Людина тягне свої стереотипи, кліше навіть до зони свободи. Звільнитися від них важко, але можна. Ось жінці тут легше — вона більше кориться єству і здоровому глузду, не заростаючи корою всіляких упереджень. А тому життя й продовжується головним чином завдяки її зусиллям — у фіналі ми бачимо її з двома синами, нібито дітьми від її співжиття з вищезазначеними мужиками. Дасть Бог, вони менше брязкатимуть зброєю, а більше житимуть…
Різномовні персонажі спілкуються один з одним і в австрійському фільмі «Моя Росія» (режисер Барбара Грефтнер, ретроспектива «Великі надії»). Маргіт (Андреа Нюрнбергер) приймає гостей — з Росії прибуває рідня Анни, на якій хоче одружитися її син Ганс. Щоправда, гості щось не дуже добре розмовляють російською, але австрійцям це невтямки. Потім усе ж виявиться, що майбутні родичі — українці, але Маргіт однаково: всі її пізнання про нас обмежуються образами з роману «Доктор Живаго» Бориса Пастернака — Росія це сніг, коні, швидкий веселий біг… Українка Анна хоч і живе вже кілька років в Австрії, також не дуже ще прижилася. І все ж наважилася Ганса захомутати, а там видно буде. Її овдовілий батько не проти позалицятися до Маргіт… З усього цього вдається щось гучне, багатоголосе і симпатичне. Стіни впали, нехай і не до кінця, і нам доводиться жити з вікнами (і душами) відкритими. Режисер упевнено і чітко будує розповiдь, подiлену на мікросюжети — нібито відтворюючи мозаїчну строкатість сьогоднішнього світу.
Строкатим був і кінофестиваль — втiм, як усі фестивалі. Зібрати воєдино настільки різні враження непросто. Але так чи інакше, за суворим планом чи без нього, виходить деяке послання зовні — екран проясняє наші стосунки зі світом…
