Популярна акторка, яка паралельно працює в театрах Канади, Росії та України, знялася в одній з кращих радянських комедій «Суета сует», до Києва навідується кожного місяця — грає у виставах, спілкується з численними українськими друзями. Батько акторки — Леонід Варпаховський в середині минулого століття був провідним режисером Театру російської драми ім. Лесі Українки. У Києві пройшло дитинство Ганни Леонідівни, на цій сцені вона бачила великих артистів ХХ століття, сюди сім років тому повернулася працювати як запрошена акторка.
Свій бенефіс на честь ювілею Ганна Варпаховська вирішила відзначити, зігравши у виставі «Бабине літо» на сцені театру ім. Лесі Українки. Напередодні свята «День» вирішив накидати портрет іменинниці, який «малюють» її колеги з Театру російської драми.
«МИ ВІДЧУВАЄМО ОДИН ОДНОГО, РОЗУМІЄМО З НАПІВЖЕСТУ»
— Ми познайомилися і потоваришували 1989 року. Тобто, до від’їзду Ганни Леонідівни до Канади, і задовго до першої спільної роботи, — згадує Лідія ЯРЕМЧУК, артистка. — 2005 року вона, приїхавши до нашого театру на ювілей Олександри Захаровни Смолярової, побачила виставу «Різдвяні марення» і запропонувала мені зіграти роль Іди в «Бабиному літі». Репетирували в Канаді, тому я не з чуток знаю, яка у них чудова, дружна родина, яка Варпаховська привітна господиня. Незважаючи на щільний графік роботи, на перельоти між трьома країнами, Ганна Леонідівна якимось дивом встигає створити затишок в оселі. Взагалі, вона оточувала нас — артистів, що працюють над виставою, увагою і турботою, щоб ми не відчували себе там чужими, і нічого не потребували. Думаю, завдяки цьому на сцені панують щирі теплі взаємини. Ми не просто разом граємо ту або іншу ситуацію, а відчуваємо один одного, розуміємо з напівжесту. Можливо, ця взаємна ніжність один до одного якоїсь миті долає рампу, просочується до залу? Можливо, саме тому вже сім років глядачі різного віку вважають цю виставу дуже душевною, теплою і потрібною? Цікаво спостерігати, як реагує публіка. Щойно в залі стояв регіт, а наступної миті— драматичний епізод, і зал завмирає. Тиша — і знову вибух сміху. Такий принцип вистави «Бабине літо»: і сміх і сльози тут тісно межують — без переходів.
Варпаховська неймовірно дотепна. Репетиція за її участю — свято! І сама Ганна Леонідівна, і її брат — режисер Григорій Зискін володіють природженим почуттям гумору і помічають таке, повз що інші пройшли б і не звернули уваги. І святковість ця дуже допомагає в роботі. Вранці ти репетируєш три години, а після перерви біжиш працювати з радістю, абсолютно не відчуваючи втоми, напруги. Повірте, таке трапляється рідко. Беручись до цієї роботи, я навіть уявити собі не могла, що п’єсу на 82 сторінки можна поставити за місяць!
У «Дядечковому сні» (й досі між своїми виходами) я спостерігаю за Варпаховською з-за лаштунків. Неймовірно, однак, зберігаючи заданий режисером малюнок, вона примудряється грати кожного разу по-різному! А це дивовижне поєднання абсолютно протилежних почуттів і пластики, властиве Вахтангівській школі! На сцені Ганна Леонідівна непередбачувана, тому стежиш за кожним її кроком. Тут — і школа, і виховання, і смак і трепетне ставлення до Театру з великої літери.
«ЖИТТЯ НА ТРИ КРАЇНИ І В ЛІТАКАХ»
— Я познайомився з Ганною, коли почав писати роботу про її батька. Пам’ятаю, мене дивувало, що і в нашому театрі, і в Театрі
ім. І. Франка і в Київській опері при згадці його імені всі якось набували поважного вигляду, підтягувалися. Пізніше зрозумів: це тому, що Леонід Вікторович приходив до театру не працювати, не репетирувати, а священнодіяти, — розповів Борис КУРІЦИН, завідувач літературної частини Театру ім. Лесі Українки. — Завжди доглянутий, напрасований, в метелику (до речі, носити цей аксесуар він почав у молодості слідом за Мейєрхольдом, саме майстер навчив Варпаховського його пов’язувати). Мейєрхольд в цій родині був культом. І це незважаючи на те, що, вийшовши з в’язниці, Леонід Вікторович знайшов в архівах лист учителя — відповідь на запит органів про Варпаховського, по суті — звинувачення Варпаховського. Уявляєте, навіть дізнавшись про це, він продовжував активно пропагувати творчість Мейєрхольда.
Ганні пощастило народитися в дивовижній родині. Зростати в творчій, ігровій атмосфері. Одного дня Леонід Вікторович вирішив подивитися її щоденник. Побачив, що там — суцільні «п’ятірки» і спохмурнів: «Ну що це таке? Так навчаються лише сірі, пересічні особистості. Ось коли я дивлюся щоденник хлопчика Вовочки і бачу, що у нього суцільні «двійки» і раптом — «п’ять» зі співів, я розумію: у дитини талант, він співає. А який талант може бути у відмінника»? Її мати, Іда Самуїловна, говорила, що Ганна з батьком спілкуються як дворові друзі. Тобто, жодної субординації або поблажливості старшого до молодшої. І цю свободу у спілкуванні, і фантастичну відданість театру Варпаховська успадкувала від батька. А ще — страшенне самоїдство. Її увесь час переслідує думка, що вона робить не те і не так, що реакція залу була не така, що у неї мало роботи.
У будинку Варпаховських частими гостями були Давид Боровський, Марія Миронова та багато інших. При цьому культ родини, що панував у рідній оселі, передався й Ганні. Після виходу на екрани фільму Алли Сурикової «Суета сует», в якому вона зіграла Лізочку, автор сценарію — Еміль Брагінський порадив молоду акторку Ельдару Рязанову (той якраз розпочинав роботу над фільмом «Гараж»). Однак вона відмовилася, оскільки «потрібно було маму до будинку відпочинку відвезти». Але ж її кар’єра в кіно могла скластися блискуче.
Варпаховська часто потрапляє в кумедні та зворушливі ситуації. Одного дня в перерві між зйомками фільму Олександра Муратова до Ганни Леонідівни підійшли молоді артисти. Хлопці, які краєчком вуха щось там чули про Мейеєрхольда, і, у зв’язку з нею — про Варпаховського, видали: «Ганно Леонідівно, розкажіть, будь ласка, про свої зустрічі з Мейєрхольдом». Пам’ятаю, як Ганна приїхала до мене засмучена: «Невже я така стара»? «Та ні, — кажу. — Це вони такі дурні»! А в Канаді був випадок: у програмці до вистави написали, що Ганна Варпаховська — акторка Театру імені
К. С. Станіславського, що деякими глядачами було сприйнято дуже конкретно. В антракті одна дуже літня пані говорила іншій — не менш літній пані: «О, мадам з трупи Станіславського»!
Насправді, не віриться, що Ганна Варпаховська вже 45 років на сцені! Мало хто з молодих зможе витримати такі навантаження. Уявляєте, скількох сил, якої колосальної енергії вимагає той спосіб життя, який веде акторка? Життя на три країни і в літаках — не кожен витримає. Це можуть собі дозволити лише закохані у свою справу люди. Глядач не любить тих, хто ставиться до театру як до роботи, хто нарікає на втому, не може грати два вечори поспіль. Глядач любить орачів. Тих, хто віддає своє серце публіці.
