ПУБЛІКА ЙДЕ НА РОЗКРУЧЕНИЙ БРЕНД
— Сьогодні театри і ансамблі в нашій країні не живуть, а виживають: хто як може. Розраховувати на державні дотації при постановках дуже важко. Тому кожен крутиться як уміє, намагаючись зекономити. Нові вистави народжуються не завдяки, а всупереч обставинам, — говорить Алла Рубіна. — Але у нас є один сильний козир — прекрасна основа: балетна школа, здібні танцюристи. Вони володіють не лише гарною технікою, але і обдаровані внутрішньо, готові йти на експеримент, творити, йти на прорив.
Нині говорити про сучасний український балет як про такий не випадає — існує тільки класичний балет. В Україні шість театрів опери та балету плюс Музичний театр для дітей та юнацтва, де ставляться балетні вистави, але дуже мало колективів, які знайомлять глядачів із взірцями сучасної хореографії. Подивіться на ситуацію у наших сусідів: у Москві та Санкт-Петербурзі їх понад два десятки! Проводяться нескінченні фестивалі, на яких можна познайомитися з усіма новинками та пошуками в сучасній хореографії. Нещодавно я повернулася із зустрічі випускників Петербурзької консерваторії. При тому, що там є певні зрушення, все одно вони нарікають, що за кордоном від наших виконавців хочуть бачити лише класичні балети, а не новації. Справа в тому, що іноземні імпресаріо знають, що танцюристи і балетмейстери із екс- Радянського Союзу сильні саме класикою. Це наш коньок. Його хочуть бачити зарубіжні глядачі. На нього завжди є покупець. А сучасний танець — це певний ризик. Дуже мало ми можемо дати справді якісного, оригінального продукту.
В Україні сьогодні певний застій у балеті. Немає оригінальних думок. Благо, нині є можливість проявити себе в інших країнах. Сильні танцівники підписують контракти з різними колективами і стають солістами провідних театрів світу. В балеті вік танцюристів короткий. Тож вони і поспішають. Не хочуть чекати, адже можна так нічого і не дочекатися. Як кажуть: «Поки сонце зійде — роса очі виїсть». Якби у мене був хореографічний центр, то давала б ставити молоді. Вони тягнуться до мене, відчуваю це по студентах. Якщо ми хочемо рухатися вперед — обов’язково потрібне поле для експериментів. А у нас його немає. Тому керівництво київської Опери запрошує сторонню людину. В даному випадку — молдавського балетмейстера Поклітару. І він, за західними кальками пост-модерніста Матц Ека, зробив постановку, а її подають як прорив, сміливе експериментаторство. Але копія завжди гірша від оригіналу. У Матц Ека є психологізм у балеті. Наприклад, дію другого акту «Жізелі» він переніс у божевільню. Або в «Сплячій красуні» його герої — наркомани. Несподівано, страшно, але дуже талановито зроблені балети! Матц Ек зумів на відомі твори подивитися з іншого боку, наблизивши героїв до нашого дня. А у Раду Поклітару дія «Весни священної» вiдбувається у якiйсь фантасмагоричнiй школi, де учні- клони дуже нагадують «яйцеголових» із матцеківської версії «Лебединого озера». Дивне було видовище, але там, незважаючи на жорстокість трактування, з яким можна сперечатися, є флер психологізму, несподівана пластика в танцях, оригінальна лексика мови балетмейстера і цікава стилістика всієї постановки. А в київській «Весні...» вийшов якийсь відсторонений погляд на дію, де діти, немов комашки, знаходяться в одному інстинкті — агресії, але балет чомусь не викликає у глядачів ніяких емоцій, і він не зачіпає душу.
Хоч молодий хореограф дуже старався здивувати публіку. Схоже, він багато бачив, увібрав у себе, але чомусь заражений занепадницьким духом. Балети Поклітару збиті професіонально, послідовно. Жорсткість, епатаж — сьогодні модні течії в мистецтві Заходу. А у нас хочеться побачити, якщо не виходить у житті, то хоч на сцені, — промінь надії.
Музика Стравинського — серйозний іспит для хореографів. Три роки тому в Харківському театрі опери та балету я також ставила «Весну священну». Це було термінове замовлення. Артисти мали їхати до Франції. Я поставила балет за 13 днів. Це було єдиноборство з музикою. Благо, працювала не вдома і могла, відкинувши побутові проблеми, повністю зосередитися лише на Стравинському. «Весна...» — балет-загадка, і успіхів значно менше, ніж поразок. Я жодною мірою не хочу виділяти власну роботу, але вона була оригінальною, а не копіюванням нехай навіть дуже модних балетних авторитетів. Кращою похвалою для мене стали слова дочки: «Я думала, що із язичницького балету ти зробиш християнський, але у тебе балет вийшов космічним». Після «Весни...» трупу театру запросили поїхати на гастролі до Швейцарії.
Я бачила багато варіантів прочитання цього твору Стравинського. Наприклад, Сергій Проскурня один із своїх фестивалів «Березілля» присвятив цьому балету. Досить цікаве вийшло видовище, але це були більше експериментаторські пошуки. Сильне враження справила версія «Московського класичного балету», зроблена Наталією Касаткіною і Володимиром Васильовим, у якій загальнолюдські цінності були сильнішими від язичницької дикості. А сама постановка несла гуманістичні ідеали. Досить вдале бежарівське рішення — про жіноче і чоловіче начало. Цікаво поставив «Весну... « Георгій Ковтун, але мене бентежила в його роботі велика кількість крові. Запам’яталися фрагменти записів Вацлава Ніжинського. За спогадами мистецтвознавця Віри Красовської, його учасники скаржилися, що стоптали собі всі п’ятки, адже це були перші паростки модерну.
Найбiльша біда, що у нас в Україні немає різноманітних танцювальних шкіл. Глядачі в основній своїй масі незнайомі з кращими творами світового сучасного балету. Публіка вихована на класичних зразках і погано сприймає авангард, новий балет — те, чим сьогодні займаються постановники на Заході. Треба виховувати глядачів, інакше ми дуже швидко втратимо їх. Сьогодні молодь охочiше піде на шоу, ніж на оперну чи балетну постановку. Треба враховувати, що велика частина так званих «нових українців» ходить на розкручені бренди: «Російський імперський балет», «Кремлівські зірки» або на конкретні імена — Майя Плісецька, Гедимінас Таранда. Хоч їхня слава давно потьмяніла. А продукція, яку за величезні гроші вони пропонують, як правило, досить посередня.
«КОЖЕН МАЄ ПРАВО»
— Утім, я не хочу, щоб наша розмова була забарвлена в чорні тони. У нас є в країні люди мислячі, але їм не дають розвернутися. Одним — обставини, другим — економічні лещата, третім — невміння знайти спонсора для свого проекту, четвертим — відсутність бійцівських якостей. Адже без сильного характеру реально нічого не досягнеш. Я вважаю, що директорам театрів треба постійно тримати руку на пульсі. Давати насамперед шанс реалізувати свої ідеї і талант українським хореографам. А якщо запрошувати «варягів», то справді самобутніх майстрів.
У нас, на жаль, сучасний танець розвивається фактично підпільно. Є всього декілька напівпрофесійних і напівсамодіяльних колективів. Тому сучасний танець у нас можна побачити у вар’єте, перформенсах, студентських клубах. Про моду взагалі говорити не випадає. Не визначені і жанри. Наприклад, «Балет А-6» — вважає себе авангардним колективом. Або показав Микола Коляденко номери з оголеною натурою, а Лариса Венедиктова влаштовує пожирання квітів під час балету... Але це тільки сплески, і подібні роботи можна назвати експериментаторськими. А їхні творці гучно себе іменують модерністами. Хоч, на мій погляд, на професійну ногу наші сучасні балети не поставлені.
Нещодавно я слухала інтерв’ю з солістом Великого театру Миколою Цискарідзе. Коли його запитали з приводу останньої модерн-постановки Огризкова, то танцюрист буквально вибухнув. Який це модерн? За кордоном, щоб викладати модерн, треба п’ять років провчитися, наприклад, у школі Сан-Дієго, щоб отримати диплом, потім декілька років протанцювати в сучасній балетній трупі, і лише потім ти маєш право навчати інших. Це серйозна школа, і дилетанти можуть тільки все зіпсувати. Я бувала в Угорщині, Америці, Ізраїлі — всюди стараюся подивитися балетні новинки. Законодавцями моди в модерні, звичайно ж, є США. У цій країні все починалося, а потім поширилося в Європу. У Франції, Німеччині чомусь модерн постановки пов’язаний із фрейдівськими проявами, з аналізом дослідження людської натури, часто нижче пояса... Хоч іноді це може бути об’єктивний і неупереджений погляд, але вже дуже песимістичний. Я вважаю, що нашій ментальності таке не властиве. Ми звикли шукати і знаходити світло у віконці, даючи нашому глядачеві хоч якусь надію. У цьому я бачу святий обов’язок художника.
В Америці проходять цілі фестивалі модерн-балету. Найрізноманітніші колективи показують свої постановки. Навіть якщо немає сюжету і змісту, то є гумор, веселощі, багато атлетичного здорового людського тіла. А бувають глибокі вистави. На виступи ходить багато глядачів. У американців дуже популярні слова: «Кожен має право». У їхніх сучасних балетах стерта грань між творцем і просто людиною. Будь- хто, якщо хоче, може проявити себе в сучасному мистецтві. Наприклад, медик займається науковими дослідженнями і раптом захотів проявити свої почуття в балеті. Він може зробити перформерс: танцювати з мікроскопом, проеціювати на екрані свою роботу в лабораторії тощо. Мене приголомшив «Вибір», показаний трупою Палабалос. Шість молодих людей колективно імпровізували на сцені, і тоді всі актори ставали співтворцями. Цим шляхом ішов і Якобсон. Я нещодавно дивилася фільм про цього знаменитого хореографа, де зображені репетиції, він буквально витягував із кожного актора всі його можливості. Такий підхід до роботи мені також близький. Я не люблю диктаторства.
В Ізраїлі дуже спортивний і агресивний модерн. Можливо, це пов’язано з постійною тривогою: воєнні сутички з арабами, численні терористичні акти. Засновницею ізраїльського модерн-балету є Марта Грехем, яка там із 1948 року працювала. Відтоді ця хореографія пустила глибоке коріння: є традиції. А в Україні спотворений погляд на модерн. Коли Рут Се-Дені і Марта Грехем створювали модерн як напрям, то передбачалась участь особистості в постановці. І щоразу нове рішення в танці. Не наслідування — те, чим дуже грішать наші хореографи, часом вириваючи цілі фрагменти з робіт своїх іноземних колег, а свій погляд. Ми на початку шляху. Йде пошук, і без цього не обійтися. Потрібен час. Дуже хочеться, щоб якнайшвидше ми пройшли нинішній період лихоліття, і почався розквіт в українському балеті.
КОЛИ ЗАЦВІТЕ ПАПОРОТЬ?
— Пропозицію взятися за «Цвіт папороті» мені зробив його автор — композитор Євген Станкович. Цій фолк-опері не пощастило зі сценічною долею. Майже чверть століття тому прекрасну роботу з ансамблем ім. Г. Верьовки зробив чудовий майстер, на жаль, нині покійний Анатолій Шекера. У ту пору чиновники від культури затаврували «Цвіт папороті» одним словом — націоналізм. У його творців була маса неприємностей, а їхнє дітище так і не розцвіло: фолк-оперу просто заборонили.
Я почала з чистого аркуша, оскільки записи на відео знищила тогочасна цензура. Дивом уціліли якісь зйомки репетицій у колишніх учасників опери із ансамблю ім. Верьовки і деякі записи із особистого архіву А. Шекери, збережені вдовою балетмейстера Елеонорою Стебляк. Але я свідомо не захотіла їх дивитися до початку роботи, щоб не копіювати Анатолія Федоровича. Вирішила, що зроблю свою версію «Цвіту папороті» і присвячу його пам’яті.
Йду від музики. Лібрето складаю по ходу репетицій. Придумала човен, який по ходу дії руйнуватиметься на фрагменти, і з’являться язичницькі ідоли. Буде стихія води, любовний дует, сцена матері у вогненній спідниці. Герої будуть близькими до природи. Постараюся це відобразити в постановці. Я не ставлю всю оперу (на це немає коштів), а лише фрагменти: «Купальські ігри» і, може, ще кілька картин. Справа в тому, що колектив ансамблю обмежений фінансовими рамками. Я не говорю про те, що потрібні гарні костюми, добротні декорації — це важливі елементи оформлення постановки. Всі учасники працюють самовіддано, творчо, але хіба це нормально, коли колектив по кілька місяців не отримує навіть мізерної зарплати? Деякі артисти ходять пішки, оскільки не мають грошей сплатити проїзд у транспорті.
Поки бачу фолк-оперу картинками. Але це лише штрихи, якщо буде погано виходити, то покличу на допомогу професійних драматургів. До речі, коли я давним-давно ставила номер «А зорі тут тихі...», взяла велике полотнище, і п’ять балерин танцювали під музику Баха, Моцарта. В одному інтерв’ю мене попросили розказати, про що постановка, але я не могла роз’яснити словами, а мова пластики і танцю вийшла об’ємна: там була і дорога життя, і трясовина. Мені вдалося розказати на сцені про війну без вибухів і шумових ефектів.
ТАНЦЮЮТЬ — УСІ
У Алли Рубіної величезний послужний список робіт у різних театрах нашої країни, близького і далекого зарубіжжя. Але є одна постановка, яка виходить за рамки i стоїть окремо у творчій біографії хореографа — «Неймовірний бал» театру ім. Л. Українки, в якому Аллі Давидівні вдалося примусити танцювати всіх. Коли, скажімо, співають драматичні актори — це вже стало звичним. Наприклад, у Санкт- Петербурзі є навіть конкурс ім. Андрія Миронова, який відзначає кращих акторів, які співають, із країн СНД. А от щоб драматичні актори всю виставу танцювали, причому виконуючи найскладніші «па», — оригінальна видумка Рубіної, і в Україні подібної роботи ще не було.
— У «Неймовірний бал» я не відбирала пластичних акторів, а брала у виставу тих, хто просився, — з усмішкою згадує А. Рубіна. — Мені дуже приємно, що всі, хто в ньому зайнятий, називають «бал» нашою виставою. Створювали його разом, колективною енергією. Акторам було цікаво себе проявити за допомогою пластики. Найнесподіванішим було для мене те, що драматичні актори танцюють аж ніяк не гірше від професійних танцівників і балерин. А часом і краще. Тому, що вони не знають, те й те не можна робити. Головне — спрямувати їхню фантазію в потрібне русло. Вони настроєні на те, щоб не виконати якийсь рух, а в танці передати певний згусток думок, емоцій того персонажа, якого грають. Актори так захоплюються, входять у раж, забуваючи про все. Іноді оступаються. Були й травми — у Діми Лаленкова та Іри Новак. Тому «бал» іде не так часто. Хоч актори все одно рвуться танцювати, справедливо вважаючи, що ногу зламати можна не тільки на сцені, а й на вулиці або навіть вдома.
Взагалі, з моїм приходом у театр Російської драми в багатьох виставах актори стали багато рухатися, і постановки набули динамічності. Знаєте, зізнаюся про одну свою мрію: дуже хочеться мати власну трупу, яка складалася б із драматичних, циркових, балетних акторів, мімів. Я працювала у всіх театральних жанрах і думаю, що така незвичайна команда могла б ставити справді оригінальні постановки.
