У рамках музичного проекту «Соляна симфонія» в Києві відбувся виступ примадонни Віденської опери народної артистки України Вікторії Лук’янець («День» розповідав про це в № 69 за 19 квітня). У цьому концерті взяли участь Донбаський симфонічний оркестр під керiвництвом австрійського диригента та композитора Курта Шміда, а також молоді співаки Ганна Братусь і Євген Удовін.
Світове визнання Лук’янець отримала після фантастично успішного дебюту в опері «Травіата» на Зальцбурзькому музичному фестивалі. Тріумфальними для співачки стали партії Джільди в «Ріголетто», Розіни в «Севільському цирульнику» та Адіни в «Любовному напої», які вона виконувала на найпрестижніших сценах світу — Відня, Мілана, Неаполя, Нью-Йорка, Парижа, Берліна, Гамбурга, Кельна, Лондона, Токіо, Пекіна та інших. Партнерами знаменитої української співачки були: Лучано Паваротті, Пласідо Домінго, Хосе Каррерас, Марчелло Альварес, Ріккардо Муті та інші зірки. Колоратурне сопрано Вікторії Лук’янець музичні критики називають «божественним голосом», порівнюючи її спів із легендарною оперною дівою Марією Каллас.
Iз диригентом Куртом Шмідом Вікторія познайомилася у Відні. А коли він став працювати в Луганську і з’явилася ідея провести незвичайний концерт, то погодилася виступити в творчому проекті «Соляна симфонія» в шахті на глибині 288 метрів.
— Вікторіє, скажіть, вам не страшно було опускатися в соляну шахту? Адже там лише +14 градусів, а для голосу така температура досить некомфортна.
— Не приховуватиму, що я дуже хвилювалася, а моя родина, дізнавшись про концерт у соляній шахті, відраджувала від цієї авантюрної витівки. Розуміючи мої страхи, організатори проекту «Соляна симфонія» запросили лікаря-фоніатора. Вони разом спустилися в шахту, щоб він зробив висновок: чи можна там співати. Адже це величезна глибина, тиск, вологість, та й доволі прохолодно. Я не знала, як там буде з акустикою. Після всіляких вимірів лікар не лише дав «добро» на проведення концерту, але й сказав, що солі сприятливо впливають на голос. Виявляється, що за 120 річну історію існування рудників «Артемсіль» їхні працівники взагалі не хворіють на астму. Я заспокоїлася. Ми стали обговорювати з диригентом Донбаського симфонічного оркестру Куртом Шмідом програму, яку виконуватимемо. Це твори Моцарта, Штрауса, Легара, тобто класичні шлягери, щоб підняти настрій публіці. Гадаю, вона також хвилювалася, адже нам усім довелося спускатися на глибину 288 метрів.
Коли я спустилася в соляну шахту, то була вражена «залою», в якій ми з артистами виступали. Все довкола сіро- сивого кольору і таке враження, що це брили кришталю чи льоду навколо тебе. А коли електрики зробили підсвічування, то я відчула себе майже в казці. Я була приголомшена майстерністю місцевого скульптора, який із соляних брил створив справжні витвори мистецтва. Виявилося, що в соляній залі дивовижна акустика. У ній дуже легко дихається.
— Чи програма в шахті Соледара і на сцені Національної опери була однаковою?
— Для концерту в столиці ми підготували абсолютно іншу програму, бо я вважаю, що творчі люди не повинні повторюватися. Я виконувала італійську музику (Верді, Белліні, Доніцетті), а «Київський вальс» Майбороди співала разом із стажером Донецької музичної академії Євгеном Удовіним.
— На початку вечора ви виконали «Аве Марію», присвятивши цей твір пам’яті свого педагога І. Поливоди. Співали якось особливо проникливо…
— Чотири місяці тому Іван Гнатович помер… Мені його зараз дуже не вистачає. Адже кожного разу, коли я приїжджала до Києва, то ми обов’язково зустрічалися. Я співала, показуючи свої нові арії, а він давав свої поради, часом робив зауваження. Перед концертом «Соляна симфонія» я також не змінила нашої багаторічної традиції, виконала весь репертуар, підготований для програми в шахті Соледара. Іван Гнатович посміхнувся і сказав: «Таким співом лікують від інфаркту. Після нього хочеться жити!» Виявилося, що це була наша остання зустріч… У грудні Поливода помер, а я прилетіла провести в останню путь свого вчителя з вокалу.
— У багатьох глядачів викликало здивування, що в програмі з’єднали непоєднанне: високе мистецтво, яке продемонстрували ви, і номери вар’єте балету «А-6».
— Мої батьки, які були присутні на концерті, також дивувалися з приводу їхнього виступу. Хоча на Заході, щоб привабити більш масову аудиторію, включають «легкі» номери (популярні класичні хіти). У цьому особливо досягли успіху тріо тенорів Домінго, Каррерас і Паваротті. Завдяки їм, багато хто зi слухачів iз перших тактів пізнають: «Гранаду», «Скажите, девушки, подруге вашей» чи «Пам’яті Карузо», які сьогодні вважаються класичними шлягерами. Але я згодна з вами, що почуття стилю на концерті має бути все ж витримане. А на майбутнє для мене стане уроком, що потрібно вникати в усі деталі програми, коли в ній я беру участь. Адже проект «Соляна симфонія» — не одноразова акція. У нас із маестро Куртом Шмідом є плани здійснити європейське турне, в якому представити зарубіжній публіці українську та австрійську музику.
— Ви згадали про тріо тенорів. Минулого тижня в Києві вперше виступав один із цих співаків — Лучано Паваротті. Коли його спитали: кого з українських співаків він знає, маестро відповів, що двох — Володимира Гришка та Вікторію Лук’янець. А потім, усміхаючись, додав: «О, Вікторія — це суперсопрано»! Де відбулася ваша зустріч?
— Наша зустріч із сеньйором Лучано відбулася в Неаполі в грудні 1994 року. В ту пору я була абсолютно невідомою на Заході співачкою і раптом така честь співати на одній сцені з Паваротті. Дуже хвилювалася, але Лучано виявився не лише блискучим співаком, артистом, але й партнером. Він мене дуже підтримував, підбадьорював. Бачачи його доброзичливість, я перестала хвилюватися, і добре виступила. Ми співали в опері «Бал-маскарад» — це один із найулюбленіших творів великого тенора. Лучано Паваротті виконував партію Рікардо, а я пажа Оскара. Признаюся, що ми, співаки, й самі отримали задоволення від цієї чудової музики Джузеппе Верді, а публіка в фіналі влаштувала овації. У багатьох газетах критики написали захоплені рецензії, і фактично з легкої руки Паваротті до мене прийшло міжнародне визнання.
— Небагато світових знаменитостей можуть похвастатися, що виступали разом із легендарними тенорами ХХ сторіччя. А ви співали не лише з Паваротті, а й із Домінго та Каррерасом.
— Iз Пласидо Домінго мені поталанило працювати декілька разів. Він був партнером у операх «Пророк» і «Травіата» й виступав як диригент. Ми разом співали в Штутгардській та Віденській операх. Пласидо Домінго однаково прекрасний у двох своїх творчих іпостасях. Як співак і як диригент він тонко відчуває музику. Я вважаю, що виступи із Домінго стали своєрідним уроком майстерності для мене, як оперної співачки.
А з Хосе Каррерасом ми вперше виступили минулого року в Мюнхені. Це була святкова різдвяна програма в залі філармонії. Я була зачарована ним як тенором і як мужньою людиною, що зуміла не лише сама подолати хворобу, але й вселяти надію іншим людям. Він багато сил і коштів віддає в фонд боротьби з раком. Цього року на новорічні свята творча доля знову нас звела. Ми виступали в Пекіні — в найбільшому концертному залі Китаю, який вміщує 10 тисяч глядачів. Публіка чудово нас приймала, а всі газети вийшли із захопленими рецензіями. Тому нашi імпресаріо вирішили, що потрібно продовжити співпрацю, — провести спільне концертне турне Європою.
— На концерт до Києва ви прилетіли лише на два дні, перервавши гастролі в Кельні. Це концертне турне чи ви берете участь у якійсь оперній постановці?
— Нещодавно пройшла прем’єра опери Моцарта «Ідоменей, цар Криту», в якій я виконую партію Електри. Це дуже серйозна драматична роль. Вистава виконувалася всього чотири рази, а за контрактом мені потрібно заспівати ще в десяти постановках, а потім цю оперу ми повеземо на гастролі. Лише 13 червня я повернуся до Відня.
— Вікторіє, понад десять років ви живете у Відні, виступаючи на провідних оперних і філармонійних сценах світу. У Києві буваєте дуже зрідка. Коли ми почуємо вас не лише на концерті, а у виставі Національної опери України?
— Я сумую за батьками, родичами, друзями, які живуть у Києві. Намагаюся свій графік виступів вибудовувати так, щоб хоча б на декілька днів прилетіти, побачитися. Будь-який артист мріє багато виступати, але за це доводиться платити розлукою з близькими для тебе людьми. Повірте, де б я не виступала, скрізь я себе почуваю українською співачкою. Про свою Батьківщину завжди кажу в інтерв’ю представникам зарубіжних ЗМІ. У мене контракти розписані на декілька років уперед, але для української публіки я завжди знаходжу можливість, щоб приїхати й виступити. Нині з директором Київської опери ми обговорювали питання моїх гастролей. Гадаю, що в наступному сезоні це вдасться зробити. Принаймні — це наше спільне бажання.
— Чи продовжить ваша дочка співочу династію?
— Дар’ї зараз 16 років. Вона займається музикою та вокалом. По-моєму, у неї є талант. Ми з чоловіком підтримаємо, підкажемо, але нічого нав’язувати дочці не хочемо. Мені здається, що навіть якщо вона не стане співачкою, то все одно вибере якусь іншу професію, пов’язану з мистецтвом.
