Демократичний Берлінале — так традиційно склалося — фестиваль переважно соціальної орієнтації. Не плутати з соціальною ангажованістю. Інтерес до соціальної проблематики означає в Берліні лише увагу до людини, що живе в суспільстві (включаючи родинні осередки) і не вільної ні від нього, ні від них. Катаклізми, які вражають одну людину, нечисленні родини і цілі етнічні популяції в правах своїх, і в болях, і в образах урівноважені без всяких ущемлень. Тут закони великих чисел не спрацьовують. Так у житті, але так і в нелиповому кіно. Тому ця відома берлінська соціальність повертає наш погляд в осердя конфліктного перебування окремих людей-персонажів — у цьому прекрасному, шаленому, байдужому світі. Або — в світах, які знищують прикордонну стінку між буденною реальністю та візіонерськими картинками, між фантастичним реалізмом і прихованою чарівливістю повсякденності.
Соціальна цілеспрямованість останнього Берлінале проявилася в найрізноманітніших екранних видіннях: не тільки у фільмах про Другу світову війну, про ізраїльсько-палестинський конфлікт, про громадянську війну в Руанді, жертвами якої за сто днів 94-го року стали три з половиною мільйони осіб, але і в оповіданні про останні місяці життя Міттерана, але й у трагікомічних сценках постсоціалістичного киргизького села, але і в буднях китайської провінції після культурної революції, але й у зневодненій столиці Тайваню, де люди вмирають від спраги, від кохання, від виснажених почуттів і важкої роботи в порнобізнесі…
Подіям у Руанді було присвячено два фільми: позаконкурсний «Готель Руанда» Террі Джорджа (три номінації на премію «Оскар») із разючим акторським бенефісом Доні Чидла і «Одного разу в квітні» Рауля Пека. Два зразки голлівудського мейнстриму різної вартості і артистичної якості показали перевагу прямого — без непотрібних вишукувань — впливу, що проникає до зали для глядачів за рахунок ефектного монтажу забійної сили кадрів (трупів дітей, озвірілого натовпу, озброєного гострими мачете, кошмаром смертників, приречених виключно своєю «неправильною» національністю). Таке простецьке або, точніше, щире кіно про африканський голокост здалося набагато сильнішим (і чеснішим) за естетизовану (операторськими трюками і вірованою плівкою) угорську сагу «Без долі» режисера Колтаї (за романом нобелівського лауреата Імре Кертеша). Також про голокост, але в концтаборах на території Польщі. Також — про винищування людини людиною, але показане з дратівливою манірністю при інтелектуальній і сценарній примітивності.
Спостерігачі Берлінале-55 простодушно вважали, що, оскільки нинішній фестиваль сфокусував свій територіальний акцент на Африці, то приз отримає американський фільм «Одного разу в квітні». Ну, чи в крайньому випадкові — «Рай сьогодні» Хану Абу-Ассада, палестинського режисера, який мешкає вже декілька років у Амстердамі, але не залікував рани, які кровоточать, роздирають тіла і душі його родичів і їхні жертви. Тим більше, що одним із продюсерів картини є ізраїльтянин. Тим більше, що «Рай сьогодні» прокатуватиметься в Ізраїлі. Тим більше, що цей фільм, який відсилає в своїй назві до «Апокаліпсису сьогодні», не стовідсотково політкоректний і антипалестинський. Його головні герої — двоє друзів-палестинців, два шахіди, відправляються терористичною організацією до Тель-Авіву. Розрив між бідняцькою злиденністю палестинського location та хмарочосами Тель-Авіва вражає, як два світи — два Шапіро. Операція зривається, і тепер молодим людям потрібно вирішити: бути їм чи не бути, мстити за окупацію своєї території чи вибрати інший вектор руху опору. Чудовий сценарій (чого варта, наприклад, сцена відеозйомки монологу шахіда, який іде на справу; ці касети потім продаються і даються в прокат, і користуються більшим попитом, ніж усі інші фільми), ослаблений режисурою, ставить героїв перед найважчим вибором. Або захистити честь родини, не замазатися в колабораціонізмі, як батько одного з протагоністів, зберегти персональні цінності, не звихнутися психічно, змокнувши в поясі шахіда, розв’язавши суперечності обов’язку і розумних, і сердечних прагнень. На жаль. Цей важливий, але такий, що дійсно провисає в режисурі, фільм залишився без нагород, незважаючи на свою змістову складність. У фіналі переконаний шахід, приголомшений сумнівом друга, відмовляється від завдання, а його товариш, не готовий, здавалося б, підірвати себе в мирному автобусі, цей крок здійснює…
Зате більш стриманий, психологічно жорсткий, позбавлений будь-яких зовнішніх художніх ефектів, побудований на глибокому і безвихідному протистоянні антагоністів фільм Марка Ротемунда «Софі Шолль: останні дні» заслужив дві нагороди: за режисуру і за кращу жіночу роль Юлії Єнш. Чудова акторка зіграла антифашистку, єдину панночку в чоловічій підпільній організації «Біла троянда» (слідами цих документальних подій Пол Вергувен зробив фільм 1984 року). Зіграла, «як прожила», свої останні перед гільйотиною (така міра покарання 43-го практикувалася в Баварії) дні, застукана гестапівцями в мюнхенському університеті, де вона розкидала летючки, а потім у камері, а потім на багатогодинних допитах, на суді, перед стратою. Сила цієї героїні, тендітної чарівної дівчини, в міру боязкої, — адже вона людина не з мармуру, не із заліза, — зіграна Єнш із такою заразливою переконаністю, що сюжетні віражі, які базуються, повторю, на реальних фактах, причому багато які архівні документи стали доступні творцям картини лише після падіння Стіни, не здаються фантастичними. А річ у тім, що офіцер гестапо, який веде розслідування, пропонує, — приголомшений неметафоричною душевною стійкістю Софі, — тікати. В обмін, зрозуміло, на здачу ідеалів і товаришів по зброї. І програє свій «гуманітарний» хід у цій шаховій грі, у цій людській трагедії.
У такому контексті, на такому тлі, коли режисер зосереджений не на «досконалості кадру» (хоча в німецькому фільмі мізансцени будуються на важкодоступній точності й виграють за рахунок лише уявної непримхливості), а на класичній боротьбі характерів, «Сонце» Олександра Сокурова, «сонця російської кінематографії», мало великі шанси залишитися без нагород. І річ тут не в модних тенденціях, пов’язаних із перевагою «простоти» замість «краси», «дохідливості» замість того, що прийнято називати неперекладним рідною мовою словом «sophistication». Сокуровська камерна драма про національну пиху, про імператора Хірохіту, союзника Гітлера, якого він, як сам зізнається, в очі не бачив, але цю пиху здолав, — в результаті капітуляція і порятунок Японії 45-го — повчальна, цікава за задумом. І не лише як остання частина режисерської трилогії про владу: здобуту народними обранцями чи ось тепер — отриману у спадщину. Сприйманню цього солідного опусу заважає його надмірна зробленість, його навмисна художність, виражена в спеціальному кольорі плівки, в освітленні кадрів, — у тому, що прийнято називати арт-мейнстримом. А інакше кажучи, — «простій» чи зовсім «не простій» історії, орнаментованій штучними прийомами, які, немовби флер чи як патина на старому живописі, апріорі легітимізують художню якість і тон речі.
Проте, ще одна, здавалося б, гідна картина залишилася без нагород. Але вже Мішелю Буке, що зіграв Міттерана наприкінці його бурхливого могутнього життя, неодмінно зобов’язані були дати приз за головну чоловічу роль. Однак ні. Цей приз отримав Лу Тейлор Пуччі, нова зірка американського незалежного кіно, за роль Сисунця в однойменному фільмі Майка Міллза, який нещодавно мав гучний успіх на фестивалі в Сандансі. Сисунець у виконанні Пуччі — змучений комплексами випускник орегонської школи, має шкідливу звичку смоктати великий палець руки — єдине пластичне пристосування, що примиряє його з дійсністю. Однак допомога дорослих — спочатку у вигляді «риталіну», який тонізує його самість, його здатність до самоідентифікації, а потім секс і марихуана, розковують недотепу і виштовхують із родини провінційних лузерів до нью-йоркського університету. Милий, місцями дотепний і зворушливий фільм. Не більше цього! У той час, як широко відомий у фестивальних колах лівак із Марселя Робер Гедігян раптом поставив не старомодне класичне кіно «Кінець Міттерана». У ризикованому жанрі біографічного фільму він обійшов усі рифи легковагових прийомів і сентименталістських чарівностей. Ігрову картину, що базується на документальних фактах, зроблено з глибоким і витонченим розумінням масштабу особистості цієї людини. Масштабу, порівнянного з особистістю де Голля, з яким без святенництва Міттеран себе порівнює, попереджаючи, що після них при владі залишаться одні бізнесмени і бухгалтери. Інтелектуал, хитромудрий, елегантний чоловік, прозорливий політик, хвора людина, дивовижний співрозмовник — що називається, велика людина без будь-яких котурнів і зовнішніх екстравагантностей, — ось діапазон ролі Буке, вершина кар’єри актора, який грав у кіно Трюффо, Алена Рене і в режисерів попростіше, а на сцені — в п’єсах Беккета, Іонеско, Стріндберга, Пінтера, Брехта і інших колосів минулого сторіччя.
Іншим фільмом офіційної програми Берлінале, що випадає з загального ряду — але за розрядом радикального мистецтва — стала «Свавільна хмара» тайванця Цай Мін-Ляна. Вона отримала приз за видатний сценарій і нагороду ФІПРЕССИ. Колишні його фільми — мінімалістські і почуттєві, пронизані найгострішою безпритульністю, належали культовій зоні упереджених кіноманів. У новому фільмі Мін-Лян виходить за межі цього почесного гетто. Тепер його радикалізм безмежний, тепер режисер встромлює свій погляд у кічові видіння старих китайських мюзиклів (інакше, ніж він це робив у фільмі «Діра», хоч прийом здається тим же), які прорізають страшні в своїй повсякденності дні двох героїв в Тайпеї, охопленому посухою, — героїв, які знімаються в дешевих порнофільмах, які знемагають від безсилля, від почуттів, що видохлися, і від спраги життя. Нехитра думка про те, що ми не можемо контролювати своє тіло, його потреби й залежності, що суспільство споживання вимиває не лише душевні, але й фізичні резерви, відрефлексована режисером на межі фолу у сміливих зіставленнях сумовитого безлюдного Тайпею зі сліпучими мюзик-хольними номерами навколо пам’ятника Чан Кай Ші, в гламурному туалеті, в диснейлендівських азіатських атракціонах… Радикальне мистецтво не зобов’язане подобатися, у нього зовсім інші завдання і значення. Воно пробуджує інтелектуальні можливості глядачів із тією ж імовірністю, що й чудові діалоги Міттерана, про якого Гедігян сказав: «Інтелект породжує такий же драйв, що й Формула-1». «Свавільну хмару» куплено нашими прокатниками, і любителі кіно, які пройшли ініціацію Першої Московської бієнале сучасного мистецтва, зможуть побачити, куди заводить це мистецтво в кіно.
Але такій картині найголовніші призи давати непристойно хоча б тому, що буде дискредитовано і поставлено під сумнів її радикальність. Тому журі знайшло ідеальний вихід, нагородивши південноафриканську «Кармен із Каєліша» англійського театрального режисера Марка Дорнфорда-Мея, що переїхав до Кейптауна і дебютував цим фільмом у кіно. Оперу Бізе розіграно і заспівано на місцевому діалекті. Лібрето частково переписане: наприклад, Ескамільо тут стає знаменитим оперним співаком, що виконує арію Ескамільо, а всі імена персонажів, окрім Кармен, змінено на південноафриканські. Поставивши цю оперу на сцені Південноафриканської академії виконавських мистецтв, заснованої Дорнфордом-Меєм 2001 року, трупу якої зібрано з жорстко відібраних акторів (понад 2000 претендентів пройшли прослухування), режисер показав її на гастролях у Лондоні, де здобув приголомшливий прийом і пресу. У своїй кіноверсії він уникнув спокус барвистих оперних екранізацій і зробив живе, обпалююче сучасне дійство на універсальний і зовсім не міфологічний сюжет. Товсті, жваві, голосисті негритянки чудово співають і танцюють, ревнують і страждають, кохають і рвуться на свободу. Адже Кармен — вона і в Африці Кармен, а закон і їй (і інтерпретаторам безсмертної опери) ніде не писаний.
Гран-прі Берлінале-55 заслужено віддали китайському «Павичеві», режисерському дебютові Гу Чангвея, прославленому операторові Чена Кайге і Джана Імоу. Життя простолюдинів у північному містечкові сповнене рутини і смутку, надій і отруйних турбот. Два брати, сестра — в перехідний до ринкової економіки період — переживають зльоти і крах своїх романтичних, болісних, вольових сподівань і завмирають у останньому кадрі біля вольєру з павичем, чекаючи, коли ж він розкриє розкішний свій хвіст і чи удостоїть таким видовищем немальовничі будні звичайних китайців.
Ще одна реальна ілюзія чи метафора «раю сьогодні»...
