Видавничий дім «Києво-Могилянська академія» спільно з Асоціацією дослідників голодоморів в Україні за підтримки Фундації імені Івана Багряного (США) презентували книжки про Голодомор. Це — «Війна без пострілів» та «Я ніс тяжкий хрест тернистою дорогою на українську Голгофу» Павла Глушаниці, «Лихоліття села Новоселиця» Леоніда Михальченка та «Український голокост. 1932—1933» у двох частинах, упорядник отець Юрій Мицик. До них увійшли свідчення тих, хто пережив цю жахливу трагедію.
Написання кожної книжки має свою передісторію. Громадянин Канади, українець за походженням, Павло Глушаниця одним із перших опублікував у Північній Америці свої спогади про геноцид в Україні. За словами письменника Михайла Слабошпицького, десь на початку 50-х років минулого століття емігрант розпочав особисту війну з радянською владою. В УРСР його оголосили персоною нон-грата, а в Канаді закидали, мовляв, псує стосунки з Союзом. У своїх нових працях «Війна без пострілів» і «Я ніс тяжкий хрест тернистою дорогою на українську Голгофу» автор відтворює страшні події 1933 року у рідному селі Новоселиця на Житомирщині. Він подає інформацію про кожного жителя. Доповненням до тих спогадів є дослідження історика Леоніда Михальченка про це ж село, надруковане за кошти Павла Глушаниці. У ньому зафіксовані не тільки події сумнозвісного 1933-го, а й попередніх років аж до 1928.
Також за підтримки Павла Глушаниці вийшла книжка «Український голокост 1932—1933». Доктор історичних наук, отець Юрій Мицик про цю страшну трагедію дізнався з розповідей батька ще будучи дитиною. Вже у дорослому віці розпитав про лихоліття своїх родичів з Полтавщини. Але цікавитися у чужих людей не став — було надто небезпечно. До тієї теми повернувся на початку 90-х. Працюючи викладачем історії Дніпропетровського університету, дав завдання студентам написати традиційний реферат або принести свідчення очевидців про голод. Свідчень назбиралося стільки, що вони становили солідну базу даних. Тоді, в часи економічної кризи, годі було думати про те, щоб видати матеріали окремою книжкою. Деякі були опубліковані в часописах, частину передано до Дніпропетровського обласного історичного музею. У 1996—1997 роках, коли отець Юрій Мицик очолив кафедру історії Києво-Могилянської академії, він залучив до розпочатої роботи вже нових студентів. Довгоочікувана книжка з’явилася за сприяння діаспорних та вітчизняних іституцій щойно тепер. «Я, як історик, займався періодом козацької доби, історією Церкви. Зовсім несподівано для себе почав зустрічатися з людьми, які пережили геноцид. Я був пригнічений їхніми розповідями, — говорить автор. — Тільки цей голодомор забрав 9—14 мільйонів життів українських селян! ХХ століття, мабуть, найтрагічніше в нашій історії: дві світових війни, революції, голодомори 1921, 1932—1933, 1946—1947 років, колективізація, переселення і депортація! Не знаю більше жодного європейського народу, на чию долю випало стільки пережити чи то в XVIII, чи ХIX, XX століттях!»
Зараз отець Юрій Мицик працює над третьою частиною «Українського голокосту 1932—1933». Каже, що треба поспішати. Адже найперші записи зібрані у людей, яким у часи голодомору було по 20—30 років. Нині вже свідчать ті, які тоді були зовсім дітьми.
