На Андріївському узвозі, 21, у домі Івана Кавалерідзе,
тривають великі мистецькі імпрези. Тільки-но залишив галерею Іван Марчук,
як експозиційну площу незабаром займе Валерій Франчук. За характером творчості
ці митці різні, але близькі за внутрішнім покликом і, на жаль, за складністю
долі.
Вони й народилися майже поруч. Марчук — на Тернопільщині,
Франчук на Поділлі. Марчук починав з кераміки, Франчук — із графіки. Може,
як-то кажуть, і не було б щастя, та нещастя помогло. Пройди одразу науку
живопису у ортодоксальної соцреалістичної професури, можливо по цей день
вони на знайшли б свій шлях у мистецтві. Марчук, наперекір усім застоям,
став митцем двадцять років тому, а офіційно визнаний лише сьогодні, коли
йому не потрібні нагороди, звання — він сам собі створив звання, дарував
собі й нам власні твори. Також і Франчук прийшов у дім Кавалерідзе на правах
законного нащадка — експресивний, монументальний, глибоконаціональний і
загальнолюдський, яким був сам Кавалерідзе.
Зрештою, час все і всіх ставить на свої місця. Франчук
залишиться Франчуком, а дутий авторитет переживе себе фізично і аж ніяк
не духовно. Все ж таланти народжуються значно рідше, аніж самообрані академіки,
та й державі доцільніше більше дбати про самородків, ніж про саморобків.
З 16 жовтня у домі Івана Кавалерідзе, що під золотими банями
Андріївської церкви, постане дивоцвіт України. На Франчукових полотнах
блакитні коні долатимуть небесні гони, буятимуть квітуча весна й плодоносне
літо, ранки у росяних долинах і казкові ліси, кольорами веселки згасатиме
осінь, яка сусідитиме з білосніжною зимою. Позитивнi емоції, життєствердні
ритми, філософічність — така творча вдача Франчука. Його працездатність
і моральна вимогливість межують із фанатизмом. Його творчість — краще свідчення
свободи, котра, понад будь-яку боротьбу, є цариною краси.
