Всі художники так чи інакше підозрілі: одні — тим, що дають своїм роботам підкреслено «ніякі» назви (на зразок «Композиція № 5/8» або «Гармонія № 13»), інші — тим, що принципово надають із цією ж метою перевагу словосполученням вишуканим і навіть дещо загадковим, інакше кажучи, багатообіцяючим. В’ячеслав Яценко — типовий представник другої категорії. «Прогулянка внутрішнім простором», «Сон, який я забув», «Парк утрачених душ» — такого добра в нього не бракує.
«В’ячеслав Яценко — одна із знахідок нашої агенції. На нашу думку, він — перспективний художник, роботи якого легко можна пізнати, і вони безумовно цікаві. Вони мають безліч шарів і прошарків, що ніби «втягують» глядача в світ автора, поступово відкриваючи всі грані його таланту. Ми займаємося пошуками та підтримкою цікавих творчих особистостей, і В’ячеслав Яценко — одна з них», — такою є думка Ганни Лавріхи, директора продюсерської агенції «АRТ-Квартал». Характеристика, що й казати, втішна, хоч і дещо обтічна — як, власне, й має бути для втішної характеристики.
Сказати, що графіка В’ячеслава Яценка — «якийсь особливий світ», було б, мабуть, несправедливо. Така творча характеристика надто безлика, неабияк затерта і — найголовніше — по суті, нічого не означає. Роботи В’ячеслава Яценка справді легко пізнаються. Головним чином —тому, що схожі, як можуть бути схожі між собою твори одного автора. Цікаво, що художник неодноразово і, мабуть, вельми охоче повертається до робіт багаторічної давнини — і змінює їх у нюансі, тобто все-таки не принципово.
Театр? Скоріше, мультфільм — хіба що трохи експериментальний. Суть справи — начебто розібратися у взаєминах людини та її душі. Завдання це, безперечно, непросте. Обличчям, на думку художника, довіряти не можна. Хіба що іноді — рукам. Рук, а точніше, долонь — чорних, білих, напівчорних-напівбілих і кольорових — у його графіці більше, ніж досить. Асоціації різноманітні: від особливого різновиду примітивного мистецтва — до горезвісних фотознімків верхніх кінцівок екстрасенсів, на яких виразно видно їхнє вражаюче потужне біополе та інші переваги; від хіромантичних розгадувань фатальних накреслень — до безсмертної дитячої страшилки. Проте в даному випадку це, ймовірно, всього лише «надчутливі» руки самого автора-творця, що інколи «обмацують» убогенький гріховний світ, який має таку потребу у великому прозрінні. Далі можна фантазувати в будь-якому напрямку: чи то художник прагне зцілити хворий світ накладенням рук, чи то намагається від цього ж світу затулитися. Можливо, слушним є і те, й інше.
Загалом, В’ячеслав Яценко сильно підозрює людство в тотальному лицемірстві. Здогадка, щиро кажучи, не нова — тим паче, що ніякого людства в його графіці, по суті, немає — так собі, сум’ятлива метушня незліченних крихітних персонажиків, більших-менших за мультиплікаційних, часом кумедних, часом страшненьких. Найбільш концептуальною в такому випадку здається робота «Сімдесят» (що існує в кількох варіантах). Відразу попереджаємо: насправді персонажів тут 69, 70-й — це сам автор, який споглядає свій витвір велично, немов Лев Толстой. Згадувати Піранделло з його страшенно-безвихідними «70 обертами» недоречно. Загадкова цифра виникла цілком — не скажемо випадково, але — довільно. Начебто навіть автор спочатку доверху наповнив відносно невеликий аркуш різноманітними персонажами, а вже потім їх перелічив. Скоріше вже (якщо на літературні спогади тягне з непереборною силою) це «Степовий вовк» Гессе, де в певний момент незліченні «сутності» героя розбігаються врізнобіч — тут, проте, всього лише в межах аркуша паперу: генерали, франти, міліціонери, пірати, мало не сам Наполеон і, певна річ, безліч клоунів та блазнів.
В’ячеслав Яценко належить до художників-«ювелірів». Це означає, що для насолоди його графікою пари очей недостатньо: потрібна ще й лупа, а ще краще — мікроскоп (принаймні для останніх робіт). Щедрим В’ячеслав Яценко був і раніше: в його графіці завжди було на що подивитися — навіть у «найвищому», образотворчому її шарі (якщо пригадати теорію Ганни Лавріхи про шари та прошарки). Тому відносний лаконізм таких робіт, як «У старій скриньці», «Сумно», «Друга половина дня» або «Дует для кларнета і гармошки в повний місяць», — не те щоб виняток, але й не правило. Скоріше вже вони здаються збільшеними (під мікроскопом) фрагментами куди більш насичених композицій на зразок «У майстерні скрипкового майстра» або «Відчуття свята». Проте навіть такі етюди, в свою чергу, піддаються збільшенню — продовжують розпадатися на дедалі більш елементарні частинки: принаймні, в етюді «Сумно» відчутно простежується мотив «Осіннього захоплення» — і так до нескінченності. Характерно, що «ювелірно опрацьовувати» В’ячеслав Яценко прагне насамперед фон, на якому накладається велика і вже цілком ясно матеріалізована ідея твору — чорна рука чи, наприклад, білий чернець із палицею — чи то привид-нагадування, що пробилося крізь сум’ятливий час і метушливий простір (зрештою, робота називається «Крізь літа»), чи то, навпаки, дірка, через яку хтось благополучно втік, вирвався з «кола перевтілень» (до речі, В’ячеслав Яценко виразно симпатизує теорії метемпсихозу, простіше — переселення душ), чи то, як свідчить підзаголовок, це всього лише «Легкий білий обман». Багатство деталей, що визирають звідусіль — то суто орнаментальних, то цілком самостійно-сюжетних — ймовірно, головне, що продовжує вражати шанувальників творчості В’ячеслава Яценка. Комусь, можливо, його калейдоскопічні композиції нагадують сон, комусь — марення (вимовляється з відтінком трепетного захоплення). Проте сни володіють прикрою властивістю при пробудженні «згортатися, як кров» (Набоков), і жодні застереження художника («Сон, який я забув») не можуть цьому перешкодити. Марення, що й казати, незрівнянно «стійкіше в зберіганні».
І ще. Згідно з джерелами, що заслуговують на довіру, в майбутньому В’ячеслав Яценко учинить грандіозний проект (у просторіччі — виставку) під назвою «Будівництво пірамід на свіжому повітрі». Уточнення «на свіжому повітрі», ясна річ, абсолютно необхідне. А ми собі, з власної наївності, вважали, що зазвичай піраміди будують у павільйонах.
