Нещодавно у Києві виступала популярна російська акторка. Вона презентувала публіці моновиставу «Я научилась просто мудро жить...», вяку ввійшли пісні з кінофільмів і фрагменти виставБДТ ім. Товстоногова, вірші Цветаєвої, Ахматової,Петрових та інших. Телеглядачі побачили Світлану Крючкову в серіалі «Ліквідація». Вона зіграласусідку Давида Гоцмана — колоритну тітку Песю;а в чотирисерійному фільмі Дмитра Томашпольського «Місяць у зеніті» виконала роль літньої поетеси Анни Ахматової...
«ДАВАЙ, ДАЛІ ЧИТАЙ»
— Створюючи образ Ахматової, в якій мірі ви брали за основу сценарій, а в якій — на ваше власне уявлення?
— Все, що відбувалося на майданчику, було основане на баченні Дмитра Томашпольського. Він дуже глибоко занурився в матеріал і знає про Ахматову набагато більше, ніж ми змогли вмістити у фільм, — розповіла Світлана Крючкова izvestia.ru. — Якщо в картині немає історії взаємин Лур’є, Судейкіної та Ахматової чи дуже важливої розмови, коли Ахматовій запропонували емігрувати, а вона відповіла: «Одна я не поїду, а нас із Льовушкою ніколи не випустять», причина дуже прозаїчна — немає грошей на великий метраж. З цієї ж причини з фільму вилетіла фраза, яка мені була дуже дорогою: коли вийшла знаменита ждановська постанова, Ахматова сказала: «Скажіть, навіщо великій моїй країні, яка перемогла Гітлера з усією його сучасною технікою, знадобилося пройти всіма танками по грудях однієї хворої старої?»
— Важко вам далася ця роль?
— Я так глибоко туди занурилася, що ледве випірнула. Я стала старою, хворою, у мене весь час боліло серце, мені ставили крапельниці навіть на майданчику. Я майже не спілкувалася з домашніми. Це був досить важкий період, потрібно сказати. Хоча з режисером у нас було повне взаєморозуміння. У нас із ним, до речі, сталася дивна історія, про яку він мені перед зйомками нагадав. 1995 року я сиділа в журі фестивалю «Кіношок», головою журі був Юрій Башмет. 9 вересня — я точно пам’ятаю число — ми мали дивитися фільм Дмитра Томашпольського «Будемо жити», але кіномеханік напився. Сидимо, чекаємо. І тут я говорю: «Ну що, творці? Всі геніальні, а час ніхто не може заповнити». — «Ти й заповнюй!» — «Будь ласка!» Пішла на сцену й почала читати вірші. Так тривало понад годину. Коли я спитала: «Прийшов механік?» — мені відповіли: «Прийшов-прийшов, ти давай, далі читай». Вийшло, що саме я зберегла для Діми глядачів. Пройшло десять років, і — дуже рідкісний випадок — я звільнила собі три тижні. Незадовго до цього лежала в лікарні, під наркозом у мене зупинилося серце, потрібно було якось реабілітуватися, і я мала намір поїхати до санаторію. У цей момент мені зателефонував Томашпольський — і три вільні тижні були віддані «Місяцю в зеніті».
— Як ви відреагували на його пропозицію зіграти Ахматову?
— Я набрала в легені повітря, щоб сказати: «Боже збав!» Я тоді щойно подивилася Безрукова-Пушкіна... Але Діма мене зрозумів і сказав: «Не потрібно домагатися портретної схожості, нам важливий асоціативний ряд. Це фільм документально-художній». Цим він мене заспокоїв. Обличчям я на Ахматову, звичайно ж, не схожа. Але коли я в гримі і костюмі вийшла із-за рогу, а назустріч ішла працівниця музею в Фонтанному домі, вона охнула: «Господи, я подумала, що це вона!»
— Так і серцевий напад може статися.
— Звичайно. Тим більше, що в будинку Ахматової постійно чуються кроки, а під людиною, яка спала на її ліжку, все просто ходило ходором. Мене це не дивує. Ахматова за гороскопом Рак, вона народилася 23 червня, я 22-го. А Раки до 70 років стають пророками. Відомо, що Ахматова могла цілісінькі ночі проводити біля багаття, вона сиділа й не відриваючись дивилася на вогонь. Можна собі уявити, які видіння їй були. Так ось, ми мали знімати подібну сцену. Я сиджу перед зйомками у гримвагені, раптом входить блідий Діма: «Все проти нас. Пішов дощ». Я кажу: «Почекай, можливо, все за нас?» — «Я подумаю». І пішов. Повертається за десять хвилин: «Так навіть краще буде». Загалом, вирішили знімати під дощем. А я людина схильна до простуд, на мене чхнули — захворіла, промочила ноги — злягла. Звичайно, мені на коліна й під спину поклали грілки, а між дублями тримали наді мною парасольку, але в момент зйомок я сиділа в кріслі під справжньою зливою. Всю ніч ми знімали, а наступного дня я жодного разу не чхнула.
— Ви також до 70 років станете пророком?
— Цього ніхто не може знати. Але я часто говорю: «Не роби це, а то буде отак». Не слухаються, а через два роки приходять: «Ех, потрібно було зробити інакше». У всіх пророків доля одна — Кассандри.
— Ви молодші, ніж була Ахматова перед смертю. Не боїтеся здаватися старшою, ніж є насправді?
— Мені якось подзвонила сусідка і сказала: «Світлана, я хочу тобі сказати одну річ, тільки ти не ображайся. Знаєш, коли ти стала старою, ти стала геніальною артисткою». — «Чому ти думала, що я ображуся?» — «Що я тебе назвала старою». — «Я ж не дурна, розумію, що мені багато років». Знаєте, я ввійшла у вік не з жалем про те, що я в’яну, втрачаю красу та гнучкiсть, а з якоюсь радістю відкриття. Мені вік дав можливість грати зовсім інші ролі, набагато більш масштабнiшi та цікавiшi.
«ЗАВЕЛА В ТЕАТРІ МОДУ НАРОДЖУВАТИ»
— У «Ліквідації» ви зіграли одеситку тітку Песю...
— Роль вийшла маленька, але яскрава. Мені телефонували одесити: «Ми списуємо ваші слова», а я відповідала: «Навіщо? Це я їх у вас списала». Тітку Песю я зіграла з величезним задоволенням, бо в нас у Кишиневі, де я народилася, у дворі було сім єврейських родин, три російські і одна українська. Так що мені потрібно було всього лише пригадати, що я чула в дитинстві. Я навіть сперечалася з нашим консультантом: «Люсік, не говорить стара єврейка «шо?», вона говорить: «Что?». Місцеві мешканці — ми знімали на Молдаванці — мене постійно запитували: «Ви з якого двору?» А адміністратор знімального майданчика в один із перших днів мене окликнув: «Жінко, куди ви йдете? Там зйомки!» Та що там! Мене син рідний не пізнав. Я вийшла з гримерки, він стоїть і на мене дивиться. Я підходжу ближче, а він не реагує. Я йому: «Сашку!» — «Мамо!»
— Ви як поїхали в 17 років із Кишинева, так більше й не поверталися?
— Я лише з третього разу вступила до театрального інституту. У перший рік я повернулася до Кишинева, працювала друкаркою. На другий рік залишилася в Москві працювати за лімітом. Працювала слюсарем- складальником третього розряду. Я збирала карданні вали в нічну зміну, а ще працювала старшим препаратором сільськогосподарських машин. Усе це корисно для майбутньої акторки. Інше питання, що здоров’я підривається. Я знаю, що таке, коли ніде ночувати, я знаю, що таке голод, коли декілька днів нічого їсти. Я знаю, що таке людська жорстокість і людська доброта. Я тоді на заводі мало не загнулася фізично, і мені нічого не залишалося, як знову повернутися додому. А на третій рік я поступила.
— Важко було поєднувати виховання дітей із роботою акторки?
— Не забувайте, що до тридцяти років для мене не існувало нічого, окрім роботи — 24 години на добу. А коли з’явилася дитина, вибір став завжди на користь дитини. Як сказав Товстоногов: «Це Крючкова завела в театрі моду народжувати». До мене всі боялися народжувати, а я народила й до восьми років сиділа з сином. На зйомки разом із ним їздила. Всі крутили пальцем біля скроні, а куди мені було його дівати? До дитбудинку віддати? І взагалі я не всеїдна. Я в БДТ зараз граю одну роль — Вассу Желєзнову. Мені вистачає. Якщо я щось не можу висловити в цій ролі, я скажу це на своєму поетичному чи творчому вечорі або, наприклад, у виставі «Домой», яку я поставила як режисер.
Я дуже багато працюю, бо мої діти поки що не можуть себе забезпечувати. Коли мені говорять: «Ви можете виступити в нас безкоштовно?» — я відповідаю: «Ні. Це злочин проти моєї родини!» Запрошуєте — платіть гроші. У мене є своє послушенство — це «Театр- студія Світлани Крючкової», в якому я й мої актори працюємо не за гроші, а для того, щоб допомогти підростаючому поколінню сформувати правильну систему етичних координат. Ми спілкуємося й граємо вистави для соціально неблагополучних дітей. Це безкоштовно. А якщо в мене є вільна хвилинка, я краще поспілкуюся з моїм 17-річним сином. У нього зараз якраз душа формується.
