У цей день у Козині, біля могили знаменитого тенора зберуться близькі, друзі, шанувальники його таланту. Напередодні, на базі місцевого Краєзнавчого музею, відкриється «Світлиця Солов’яненка».
Критики називали Анатолія Борисовича великим тенором, шахтарським герцогом, українським солов’єм, мистецтву якого аплодували слухачі не тільки нашої країни, а й меломани театру «Ла Скала», «Метрополітен-опера».
Свій акторський шлях Анатолій Борисович розпочав пізно (в 30 років). Коли він уперше вийшов на оперну сцену Донецького театру опери та балету в партії Герцога у вердієвському «Ріголетто», то був особистістю, яка цілком сформувалася. Солов’яненко, блискуче закінчивши Політехнічний інститут, викладав нарисну геометрію. Багато його студентів навіть не здогадувалося, що їхній суворий педагог 10 років розривав своє серце, займаючись наукою (йому пророкували кар’єру вченого) і мріючи про сцену (щодня беручи уроки вокалу в Олександра Миколайовича Коробейченка). Проте в концертах художньої самодіяльності Анатолій Борисович брав участь, але тільки дуже близькі знали, що спів для Соловьяненка — аж ніяк не хобі, а потреба душі. І коли у нього з’явився шанс круто змінити своє життя, він зважився на цей крок. На ті часи були модними творчі звіти областей у Москві. У таких концертах виступали професіонали й аматори. Після номера А. Солов’яненка і публіка, і представники Міністерства культури СРСР були в захваті. Анатолію Борисовичу запропонували поїхати на стажування до Мілану в театр «Ла Скала». Він, як губка, вбирав уроки з вокалу у знаменитого Дж. Барра.
Коли Солов’яненко повернувся на батьківщину, йому запропонували працювати у Большому театрі, але співак віддав перевагу Київській опері. Саме на цій сцені він створив свої найкращі партії: Андрія в «Наталці Полтавці», Ленського в «Євгенії Онєгіні», Герцога в «Ріголетто», Альфреда в «Травіаті», Рудольфа в «Богемі», Самозванця в «Борисі Годунові», Маріо в «Тосці», Фауста в однойменній опері Гуно тощо.
У Солов’яненка був величезний камерний матеріал, до якого входили твори слов’янської та зарубіжної класики, твори сучасних композиторів. Кілька програм включали українську народну музику. Співак багато гастролював по всьому світу. Але одного разу, після 28 років прем’єрства в Київському театрі опери та балету, Анатолія Борисовича викликали в дирекцію і після тієї бесіди Солов’яненко написав заяву про звільнення.
— Вимушене звільнення Анатолія Борисовича з Опери було для нього дуже болісним, — згадує Світлана Дмитрівна Солов’яненко, вдова співака. — Від тiєї травми, яку йому завдали, чоловiк так i не оправився. Артист, який своєю творчістю прославив Україну, фактично виявився не потрібен рідному театру. Адже він, заради київської сцени, пожертвував заманливими пропозиціями з різних театрів, не емігрував за кордон, хоча йому обіцяли фантастичні гонорари. Анатолій Борисович завжди був патріотом своєї країни , вважаючи, що українські артисти є творчими донорами провідних оперних сцен світу. Те, що після звільнення з Опери Анатолій Борисович не впав у депресію, багато в чому заслуга керівництва Національної філармонії України. Адже відлучити артиста від сцени — все одно, що перекрити кисень для людини. Чоловік признавався, що іноді, відправляючись на концерт у філармонію, йшов далі, і тільки пройшовши квартал, розумів, що прямує в Оперу. Він не любив, щоб його возили на виставу в автомобілі, вважав за краще пройтися, налаштовуючись на виступ.
Він був у гарній співацькій та фізичній формі і блискуче це доводив на кожному своєму концерті. Його сольні програми завжди проходили з аншлагами. Він любив філармонічний зал за прекрасну акустику, а найголовніше — за можливість співати, творити та залишатися в професії, без якої не уявляв життя. Тому, коли сталася біда — раптово чоловік помер, — ми із синами вирішили, що саме в Колонному залі ім. Лисенка відбудеться прощання з Анатолієм Борисовичем.
Мені важко згадувати ті страшні дні. Я вдячна всім, хто приходив ушанувати його пам’ять. Коли мене запитують: «Чи не шкодую, що могила чоловіка не на престижному Байковому кладовищі у Києві, а в Козині»? Я відповідаю: «Ні. Він любив це місце, тут помер і тут йому спокійно»...
Я завжди розуміла, що мій чоловік — геніальний співак. Ви знаєте, незважаючи на біль втрати, все таки я щаслива жінка, бо була з ним поряд 37 років. Толя подарував мені найдорожче — своє кохання і двох прекрасних наших дітей. Я, як могла, захищала його від побутових проблем. Нині, розбираючи архів чоловіка, не втомлююся дивуватися, як бережно він до всього ставився. Збереглися програмки його перших виступів ще в самодіяльності Донецька. Він вів щоденник, де записував про всі вистави та концерти, робив помітки подій, які його приголомшили.
— Світлано Дмитрівно, скажіть, а у вас не було передчуття біди? Чи не скаржився Анатолій Борисович на погане почуття?
— Ніщо не пророкувало страшної біди. Чоловік був бадьорий і підтягнутий. Напередодні ми ходили на прийом у Російське посольство. (Там легендарний тенор дав своє останнє інтерв’ю «Дню», яке ми опублікували через 40 днів після його смерті. — Т. П. ). Анатолій Борисович ділився враженнями про свої недавні виступи в Канаді та США, розповідав про майбутні гастролі в Італії (на 8 серпня у нас вже були квитки), про підготовку турне із сольними концертами містами України, про відпочинок у Козині.
29 липня 1999 року він прокинувся в чудовому настрої, якого у Толі я давно не бачила. Жартував, сміявся. Приготував сніданок, і раптом захотiв поїхати на дачу. Хоча ми планували туди відправиться разом наступного дня. Не захотів, щоб я його підвезла. Добирався автобусом. Стояла виснажлива спека. Він сходив на річку, багато плавав. Потім сказав моїй мамі, що приляже відпочити до обіду — і вже не прокинувся. За висновком медиків, чоловік помер від обширного інфаркту. На серці були рубці від семи мікроінфарктів...
Я досі не можу змиритися з думкою, що Анатолія більше немає. Він часто виїжджав на гастролі, і часом мені здається, що він десь на гастролях...
— Але не зважаючи ні на що, театральна династія Солов’яненків продовжується. На афішах Національної опери України тепер написано: Анатолій Солов’яненко-молодший — режисер. Справедливість перемогла?
— Я дуже задоволена, що зв’язок із театром не припинився. Анатолій Борисович мріяв, щоб музика була в житті наших дітей. Зі старшим сином ми дещо перестаралися. Андрій з відзнакою закінчив музичну школу, але отримавши атестат, до інструмента більше не підійшов. Він обрав собі шлях далекий від мистецтва, став бізнесменом. Живе й працює в Канаді. А музичну династію продовжує наш молодший син Анатолій. Він працює режисером у Національній опері України. У Толі дві вищі освіти: юридична і режисерська. Опера «Лючия ді Ламмермур» Доніцетті стала дебютом сина як постановника. Тепер вистава йде мовою оригіналу — італійською, якою Толя чудово володіє. Він оновив опери легендарної Ірини Молостової. Як режисер, крім «Лючиї...», веде «Царську наречену» і «Паяци». Ставить концертні програми. Продовжує займатися вокалом, бере уроки у Віктора Миколайовича Куріна. Педагог ним задоволений. Але уроки співу Толя бере не для того, щоб вийти на сцену як вокаліст, а щоб, як режисер, краще розуміти оперних артистів. На УТ-1 веде передачу «Антракт iз Анатолієм Солов’яненком» про класичну музику, запрошуючи у співрозмовники відомих артистів і музикантів.
— Цього року в Донецьку пройшов черговий конкурс вокалістів «Солов’їний ярмарок», присвячений пам’яті Анатолія Борисовича. Хто переміг?
— Конкурс проводиться раз на два роки. Мені здається, він має свій колорит, відкриваючи молоді оперні таланти. У цьому році він пройшов уже втретє. Я вдячна міськадміністрації Донецька за допомогу в його організації. Вони приймають усіх конкурсантів безкоштовно. Це єдине пісенне змагання, в якому учасникам не треба платити вступний внесок. Харчування і мешкання також — за рахунок приймаючої сторони. Переможці «... ярмарки» дійсно самобутні співаки. У цьому році Гран- прі завоював одесит Юрій Міненко. У співака унікальний голос — контртенор, який сьогодні дуже рідко можна почути на сцені. А першу премію журі присудило випускниці Харківської консерваторії Оксані Крамановій. Після блискучого виступу на конкурсі співачці запропонували працювати в Харківському театрі опери та балету.
— Світлано Дмитрівно, розкажіть про матеріали, які ви передали до «Світлиці Солов’яненка». Чому вона відкривається в Козині, а не у Києві чи Донецьку?
— В Козині любив відпочивати Анатолій Борисович. Після напружених гастролей чоловік завжди прагнув приїхати сюди. Говорив, що в Козині навіть повітря володіє чарами, наповнює силою і енергією. Тільки тут він відпочиває душею і серцем. У цьому селищі побудували дачі багато оперних артистів. У цьому році виповнилося 20 років, як ми маємо там заміський будинок. У Козині чоловік помер і похований на цій землі... Після його смерті я фактично постійно живу там. У будинку все залишилося так, як було при Анатолію Борисовичу: і камінна кімната, і піаніно, привезене з Донецька, коли чоловік робив лише перші кроки на оперній сцені. Ось тільки двір ми змінили, трохи реконструювали. Я відчуваю тепло, турботу і увагу людей, що мешкають по сусідству з нами, і козинців.
Для музейної експозиції я передала фотоматеріал про Солов’яненка. Це різні документи, що дають можливість перегорнути сторінки його творчої долі (сцени з вистав, виступи на концертах), а також матеріали, що розповідають про те, яким був Анатолій Борисович поза сценою — у звичайному житті.
— А коли відкриється Музей А. Б. Солов’яненка?
— Ми вирiшили відкрити музей не в Донецьку, а в Києві. Дата поки що уточнюється. Ведемо переговори з Інститутом літератури та мистецтва. Вони пропонують нам приміщення на своїй території. Зараз із музикознавцем Аллою Костянтинівною Терещенко розбираємо архів Анатолія Борисовича. Терещенко — автор трьох книг про співака і вже розпочала роботу над монографією про Солов’яненка. Я гадаю, що вийде велика й цікава праця. Адже залишилося величезне листування, щоденники, рецензії, інтерв’ю в ЗМІ, фотоматеріал, записи з вистав і концертів.
Мене радує, що по радіо і ТВ звучить голос Солов’яненка, отже, жива пам’ять про співака, значить, він із нами залишиться надовго.
