Даніїл Данилович вірив, що театральна сцена — жива істота. Посміхався дивовижно, а коли розповідав про «Малий та Великий світи», чудо «перетворення» світилося крізь реальність.
Він працював головним художником Національного театру ім. І. Франка з 1965 року, а всього на різних славетних сценах оформив близько 150 вистав. Серед них — ті, що стали класикою світової сценографії: «Король Лір», «Ярослав Мудрий», «Макбет», «Вишневий сад», «Дядя Ваня», «Тев’е-Тевель» та інші. Володіючи чарівним даром учителя, виховав кілька поколінь українських сценографів, художників, режисерів. «Учень Лідера» — звучить, як пароль довіри. За рік до його народження випускник Київського університету Михаїл Булгаков підписав факультетську присягу, в тексті якої були слова «Обіцяю протягом усього свого життя нічим не затьмарити честі стану». Великі кияни вміли дотримуватися слова.
Кіра Миколаївна Пітоєва, науковий співробітник Літературно-меморіального музею Михаїла Булгакова, була дружиною, однодумцем і найближчим другом Даніїла Лідера.
ТЕАТР У КОРОБОЧЦІ
— Кіро Миколаївно, які відносини склалися у Даніїла Даниловича з Музеєм Булгакова?
— Я би визначила його як людину, що духовно опікувалася створенням музею. Він жив музейними інтересами, на ньому перевірялися нові ідеї. В нього на очах відбувалося створення концепції музею, а надалі його роль стала ще більш конкретною. Коли музей уже відкрив експозицію, почалися проби різних подій, які в радянські часи мали назву «заходи», а ми сьогодні називаємо їх словом «свята».
На одному із таких свят, знаючи творчий характер Лідера, я умовила його поміркувати над п’єсою «Дні Турбіних». Він взявся за це і, як театральний художник, показав певне дійство, яке би я назвала показом майбутнього спектаклю худраді. Коли стало відомо, що у музеї буде Лідер, людей зібралося значно більше, ніж на «худраду». І те, що він придумав, мене особисто приголомшило, що вже казати про всіх інших...
КРАСЕНЬ, МУДРЕЦЬ І ПРОСТО ГЕНІЙ!
Був представлений макет — на пандусі розташовані інтер’єрні сцени: стіл з якимись предметами, напільний годинник, стільці, диванчик, і, як завжди у театральному макеті, були присутні фігурки Турбіних і гостей. А з боків і у глибині стояла велика кількість солдатських шинелей. І ці шинелі були без голів! Безголові люди пересувалися масами і абсолютно безперешкодно входили в інтер’єр, тобто вели себе настільки нахабно, що потрапляли у Дім.
Це відчуття, що солдатська маса вкорінюється у життя, справляло неймовірно сильне враження. Але, знаючи лідерівську теорію конфлікту, я очікувала не лише цієї сили, а й сили протилежної. І спектакль стверджував, що у житті завжди існують дві сили. Одна, дуже численна і дуже активна, — це солдати. А друга, надзвичайно слабка, але, як хотілося б усім нам вірити, — та, що зрештою перемагає. Такою силою був Ларіосик, кузен із Житомира. Коли у фіналі всі збиралися разом, солдати зникали, а Ларіосик промовляв свій знаменитий тост... Загалом, як завжди буває на худраді, обговорювати було нічого.
Нині п’єса «Дні Турбіних» іде у багатьох театрах, але такого рішення не запропонував ніхто. Безголових солдатів, які вкорінюються у наші інтер’єри, ми маємо, а от Ларіосики поки що не перемагають. Лише ми гуртуємося. Те, що під час будь-якої війни, минулої чи майбутньої, маса буде безголовою, зрозуміло. А те, що люди гуртуються, і те, що слабкість стає силою, це ж відоме біблійне поняття. І Лідера цікавило не те, що солдати ходять, а те, що їм протиставлена слабкість, що перемагає. Звісно, тема вічна.
У 1999 р. до «Пушкінських днів» у нас був вечір «Три майстри. Пушкін, Булгаков, Лідер». І ми удвох, вже на паритеті зробили у підмакетнику спектакль Булгакова «Останні дні (Пушкін)». Це грандіозне багатошарове дійство було надзвичайно важливим для мене, тому що я перевірила одну зі своїх ідей, яку Лідер схвалив і допоміг здійснити. Ідея полягала у тому, що ніхто не сидить, усі на ногах, на колі, що обертається, кільце з людей, усі картини прокручуються і разом складають бал Воланда. А на першому плані стоїть фігурка невідомого у бауті (венеційській масці смерті) зі спектаклю Мейєрхольда — предтеча Воланда у театрі. І, певна річ, Лідер не був би Лідером, якби не закінчив спектакль по-своєму. П’єса Булгакова закінчується розкаянням Біткова, провозять труну Пушкіна, завиває буря. У Лідера в фінал виходила ідея перемоги світла, яке поступово перетікало у глядацьку залу: людина померла, а її світло залишилося з нами.
Це сильне враження підштовхнуло мене до думки показати свою наукову тему «Драматургія Булгакова» у вигляді спектаклів у підмакетнику. У такому «Домашньому театрі у коробочці» згодом були зіграні всі п’єси Булгакова, а також «Театральний роман». Усе відбувалося при скупченні публіки, і мене дуже тішило, що приходили студенти Лідера — сценографи, і мої — театрознавці.
ТЯГА ДО ПРОСТОРУ
— «Орден Лідера» сьогодні існує?
— Так, — судячи з того, як відгукнулися його учні на ідею зробити велику виставку, присвячену йому, — варто було лише кинути клич, назвати його ім’я. Усіх продовжує об’єднувати унікальна, магічна, нерозгадана таємниця. Лідер мав цю таємницю навіть для мене, а я 32 роки спостерігала його ближче близького.
І таємниця залишилась — об’єднання стількох талантів, зосереджених у мистецтві. Талант режисера-сценографа. Талант живописця — а він був живописцем за освітою, причому дуже поцінованим. Талант надзвичайно багатої уяви. Ще один із його талантів — тяга до простору, обмеженого сценою, але він завжди вистрибував за її межі, й у «Тев’є-Тевель» це відмінно продемонстрував. Талант філософа у мистецтві — він знав філософські істини буття. Я б не сказала, що він багато читав, хоч як це дивно. Але якщо вже прочитав щось, то прочитав «повільно» і зрозумів усе. «Про природу речей» Лукреція — була його улюбленою книжкою. Захоплювався творами стародавніх авторів і здатен був осягнути Вітрувія. А про малюнки Леонардо да Вінчі міг розповісти таке, чого не написано в розумних книжках. І мав дивовижну властивість — у музеях, на виставках, коли входив до залу, через десять хвилин навколо нього збиралися люди. У залі з’являлося дещо, що притягувало. Він мовчки розглядав картину, а люди питали: «Скажіть, ось видно, що ви розумієте...» Коли ж починав розповідати, тоді вже підходили всі, хто був у залі. Тому що, коли він говорив, я бачила реакцію — люди завмирали.
Його учнями були не лише ті, хто вчився у нього сценографії. Багато людей вважають Лідера своїм учителем завдяки книжці «Театр для себе», яку зробили Ольга Островерх та Сергій Маслобойщиков, опублікувавши усі його значні теоретичні роботи. З одного боку, масштаб особистості видно у тому, як він розповідає, передбачає, вболіває. З іншого, там є стаття «Технологія замислу», неоціненна за своїм практичним значенням. Найскладніше у світі — це зрозуміти, звідки береться замисел. Усіх цікавить перший поштовх — чому раптом це народилось? І Лідер зазіхнув на те, щоби допомогти людям вивести себе на ту орбіту роздумів, із якої має виникнути ідея. Він це називав «наговорами», весь час говорив на тему: і уві сні, і без сну, і зі мною, і з тими, хто був поруч. Міг і самому собі «наговорювати». А що таке «художник — сам собі»? Він постійно малював. Як згадував Сергій Маслобойщиков, Лідер казав: «Якби я не возюкав олівцем, у мене б нічого не вистрибнуло!» З його розмов, роздумів та первинних малюнків складалося грандіозне поле, де вже сиділа ідея. У статті «Технологія замислу» він чітко розклав по періодах, що б він запропонував робити із собою художнику, щоби прийшло таке осяяння. А оскільки сам він постійно цим займався, багато хто попадав у русло цих роздумів. Лідер мав дивну особливість — передати вербально те, про що неможливо розповісти. Книжка «Театр для себе» дуже подобається мені тим, що насправді це для нас. Там є надзвичайно прості формулювання, і вони стають поштовхом для глибоких роздумів. Можна все пояснити простими словами, але тільки коли це пройшло крізь тебе. Лідер говорив дуже просто. Він був справжнім учителем життя.
— Правда, що багато хто, згадуючи Лідера, одразу відзначає: «Вплинув на мою систему цінностей»?
— Це запитання пов’язане з роздумом про те, що залишається від театрального художника. Від театру залишається міф. Повертаюся до «Днів Турбіних» — люди не розуміють, у чому чарівність п’єси, тому що вони не були присутні на спектаклі. Там були присутні ті, хто знав, що відбувається за вікном. Сьогодні, через 80 років, неможливо зрозуміти п’єсу — ти не можеш відчути час повністю, лише теоретично розумієш його і людей, які у ньому жили. Коротше кажучи, ідея знаходиться у глядацькій залі: глядачі — це активна частина вистави. А якщо її немає? Лідер пішов із Театру ім. І. Франка у 1990 році, після прем’єри «Тев’є-Тевель». Цей спектакль до смерті Богдана Ступки продовжував іти, тобто ніс ідею. Стільки років, скільки немає Ступки, немає спектаклю... І Лідера немає у театрі майже 30 років...
Що залишається? Залишаються легенди. Залишаються малюнки — але вони нічого не дають людям, які не знаються на театрі. Тому що малюнок — це статика, а театр — це рух, більше того, театр — це взаємодія руху із простором, освітленим спеціальним театральним світлом. Розповідати про театр дуже важко, але Лідер самою природою свого таланту потурбувався, щоби після нього щось залишилося. Легенда підтверджена його теоретичними роботами та малюнками.
— На яке найголовніше питання Даніїл Данилович допоміг вам відшукати відповідь?
— На питання — для чого жити? Як зрозуміти себе, щоби дізнатися, для чого ти народився. Наблизитися до того, що ти робиш краще за все, краще, ніж інші. І робити це.
ЛЮДИНА-СВІТ
— У Даніїла Даниловича є стаття під назвою, що дивує, — «Мій улюблений драматург — природа»...
— Лідер говорив: «Нічого не вийде, якщо зверху щось піде. Має йти знизу, як травичка вибивається з-під асфальту — вона ж слабка, але пробиває асфальт». Я бачила, як він зупинявся біля кожної такої травички. Ви не уявляєте, що з ним було, коли тут, на розі Андріївського узвозу, знесли велике старе дерево. Ми з ним довго квіти приносили на той пеньок. Він пережити цього не міг: «Такого старика знищили». Для нього все було живе, він пташок, дерева людськими імена називав. Про песика казав: «Підліток».
ДАНІЇЛ ДАНИЛОВИЧ І КІРА МИКОЛАЇВНА ПРОЖИЛИ РАЗОМ 32 РОКИ. ЗА СЛОВАМИ ПІТОЄВОЇ, «У ЛІДЕРА БУВ АБСОЛЮТНО ДИВОВИЖНИЙ ХАРАКТЕР: УДОМА — АНГЕЛ, У ТЕАТРІ — ДИКТАТОР»
А в театрі його називали «Залізний Лідер». У нього був абсолютно дивовижний характер: удома — ангел, у театрі — диктатор. Причому його диктатура була з дуже тихим голосом: щоби його почути, потрібна була гробова тиша. Перші часи, коли він переїхав до Києва, його називали Давил Данілич — цього найтихішого красеня, що так сором’язливо посміхався. Але спробуйте йому щось радити... Головне питання, яке я завжди для себе вирішувала: як поєднуються у ньому слабкість та сила? Слабкість була у постійних сумнівах: «А чому режисер повинен прийняти мій замисел? У нього інша ідея, він не зобов’язаний...» А з іншого боку — цей залізний стрижень, який не зігнувся до останнього дня. Він був людина-світ.
— Життя поруч із такою людиною включає в себе й багато веселих моментів?
— Насправді, він дуже смішний бував у побуті і в якихось «плутанках». Із Польщі привіз свою знамениту сумку, яку одягав не через плече, як усі, а на шию. І його часто сприймали за кондуктора — люди передавали йому гроші, а він не розумів і брав, але потім не знав, що з ними робити.
У Челябінську в нього був якийсь одяг, що він називав «бушлат» — чи то куртка, чи то піджак. Він постійно витирав об нього пензлі, залишаючи мазки фарб. І після його від’їзду там була мода на лідерівський бушлат: люди носили таке — із плямами від фарб. А у Києві Лідер носив куртку-стеганку, яка називалася «зонка» — від слова «зона». Вона була пошита з тканини-розкладачки, тоді ж нічого не можна було купити. А в інституті вона називалася «професорка», тому що у ній ходив професор Лідер, на якому вона прекрасно виглядала. Коли до Києва приїхав Любимов зі своїм театром, я на цю «зонку» нашила номер від пральні. Є фотографія — Лідер стоїть у «зонці» з номером, а Любимов у розкішному костюмі з білим шарфом.
Коли ми з Лідером ішли на його ювілейний вечір у театрі Франка, я умовила його гарно одягнутися: чорний костюм, краватка і дивовижні іспанські туфлі — це дуже йому личило. Ми наблизилися до театру, і почав збігатися театральний народ на нього дивитися. Який же він був красень у цьому костюмі з краваткою, у цих туфлях, без сумки на шиї. І франківці почали йому аплодувати!
Він був шалено красивий — мужньою красою. Микола Рапай дуже влучно схопив це, назвавши його проповідником. Великий лоб, орлиний ніс, виразне трагічне обличчя. Ревний у роботі — я його називала Савонарола. У нього закохувалися студентки, юрбою збігалися на лекції, а йому 80 років було. Красень. Мудрець.
— Розкажіть, будь ласка, як ви зустрілися? І як вдалося створити ваш сімейний творчий союз?
— Коли я нещодавно показувала колегам фото Лідера часів нашого знайомства, мене запитали: «І ви не боялися зустрічатися з такою людиною?» Так, боялася страшенно, але була безумно закохана. І була абсолютно готова до зустрічі. Бачила його спектаклі, які мене вразили. Тож коли ми познайомилися, анітрохи не здивувалася, що це він, бо такі вистави тільки така людина й могла зробити. Мені був 31 рік, я займалася сценографією, вела свою колонку в журналі, багато друкувалася, виступала, мала ім’я у театральному світі. Але дуже боялася виходити за нього заміж. Думала, якщо піднімуся на цю висоту, не втримаюся там, зірвуся. Звісно, бути поруч із такою талановитою людиною — це заняття чарівне і водночас нескінченно важке, бо хочеш весь час хоча би якимось чином наблизитися...
І я склала свою жіночу науку — як не піддатися побуту настільки, щоб забути, що поруч геній. А він казав, що повсякденність сама включає нас у творчий процес. Коли в мене був такий учитель, що ж ще потрібно? Моя робота забирала багато часу, і це викликало в нього повагу. Пам’ятаю, коли працювала над концепцією музею Булгакова, сиділа дні й ночі, однак це не тільки не викликало в нього нерозуміння, а навпаки — «сиди, сиди!». Тож прийшла до того, щоб спільно щось робити, ми удвох все проговорювали.
І коли створила концепцію музею, її, звісно ж, приписали Лідеру. Олег Єфремов перший сказав: «Видно руку майстра!» А для мене вищої оцінки бути не могло. Але свої люди знали. Роман Віктюк на ювілейному вечорі зі сцени звернувся до нас: «Ось парочка сидить — один Лідер, друга ж придумала музей, достойний Лідера!» А Роман Балаян, коли подивився пушкінський спектакль, сказав: «Я все знав, але, щоб разом ось так робити, це, звісно, позаздрити можна». Зустріти таку людину — вже щастя. А ще й разом займатися творчістю — подарунок на все життя. Після смерті Лідера життя закінчилося, а потім, знову ж завдяки його школі, взяла себе в руки. А він говорив: «Жити й не посміхатися, не радіти — тоді можна й не жити».
Він був, наче дитина, абсолютно відкритий до всього — ніяких стереотипів. Тому й не читав так багато. Свою книгу писав, всередині себе — про життя. А Лідер його розумів — і про себе теж розумів. Свідчення того — почуття гідності, яким він володів. Ніколи не бачила його зігнутим, таким, що просить. Я часто спостерігала такі картини: подивиться свій ескіз і каже: «Як він це зробив!» Він — це про себе, йому подобалося те, що він робив. Таке пройти, як він пройшов... Знав ціну життя, чого вона варта і що в ній людина. За 85 років усе прожив — і страждання, і радощі, і злети, і визнання, і учнів. Прожив красиво!
