Сімнадцять прем’єр маестро прозвучали у виконанні співачки Інни Галатенко та піаніста Романа Рєпки. Завсідники журфіксів знають історію про «чарівний кетяг винограду», який музейники подарували улюбленому композиторові п’ять з половиною років тому на його 70-ліття. Про це нагадала у вступному слові провідний науковий співробітник музею Кіра Пітоєва: «На концертах Валентина Сильвестрова зали завжди переповнені, це означає, що його музика — консолідує, вона показує, як прекрасні явища мистецтва по-справжньому об’єднують людей. Це робить музику Сильвестрова сповненою надії, і сьогодні момент «очікування музики» об’єднує нас із композитором».
Прозвучали дві елегії на слова Лева Мея «З Гете», «З Гейне», п’ять пісень на вірші Офанасія Фета «На зоре...», «Шепот, робкое дыханье...», «Далекий друг», «Только в мире и есть...», «Уноси мое сердце...», пісні на слова Емілі Дікінсон «Я-ніхто» і «Кому нет места на земле», «Навсегда...» на слова Іосифа Бродського, «Говори і ти...», «Стояти до кінця» на слова Пауля Целана, «Постлюдія» на слова Ольги Седакової, «Колоколенка» на слова Ірини Губаренко, «Серенада» на слова Офанасія Фета, «Колыбельная» на слова Федора Тютчева і «Стояла я і слухала весну» на слова Лесі Українки.
Лауреати міжнародних конкурсів Інна Галатенко (сопрано) і Роман Рєпка (фортепіано) видобувати «кварки виразності» з кожного звуку, роблячи тиху музику — нескасовною. Глибина і ніжність ширяючого голосу, струмки мелодій, витканих з відтінків і пауз. Горіли свічки, музика проростала з небуття, і світи виникали в темноті. А це означає, що красу не втрачено.
Після концерту, під час пригощання масничними млинцями, Валентин Васильович розповів про свою веселу студентську молодість на пагорбах у Замку Річарда і провів порядковий аналіз «Вакхічної пісні» Пушкіна в бесіді з Костянтином Сіговим, директором видавництва «Дух і літера», і перекладачем Марком Белорусцем (у концерті звучав його переклад з Пауля Целана). Нагадаємо, «Дух і літера» за минулі два роки порадувало першокласними виданнями книг: Валентин Сильвестров «Дочекатися музики. Лекції-бесіди» і «ΣΥΜΠΟΣΙΟΝ. Зустрічі з Валентином Сильвестровим».
Після концерту композитор відповів на кілька запитань «Дня»:
— Ви вже вдруге берете участь у музейному журфіксі. В чому для вас привабливість Булгакова і його музею?
— Першого разу я був у цьому будинку 1967 року, коли ми з Наталією Горбаневською прийшли подивитися на будинок Булгакових-Турбіних після публікації нарису Віктора Некрасова в «Новом мире». Пам’ятаю, що заходили з боку внутрішнього дворика, а в будинку тоді жила Інна Василівна Листовнича... Сьогодні це дуже живий музей, в якому я бачу Михайла Булгакова як київського письменника.
Свого часу я захоплювався «Майстром і Маргаритою», але київський роман «Біла гвардія» мені ближчий — за духом місцевості. Булгаков описує місця, де проходили моє дитинство та юність — Сінний базар і прилеглі вулиці, Велика Житомирська, яри біля Замку Річарда й Історичного музею. Читав — і все пізнавалося, настільки точно схоплено атмосферу міста! У Києві ми знаходимося на кордоні між містом і вічністю: виходиш з будинку і потрапляєш до шматочів історії. У цьому місті я жив завжди, і вся моя музика пов’язана з Києвом, навіть авангард. Я — київський композитор за семантикою, за ставленням до поезії, за особливим станом звуку. Є надія, що дух місцевості присутній і в моїй музиці, тому, в якомусь сенсі, я теж співавтор «Білої гвардії».
— Валентин Васильович, відкрийте секрет, як Ви пишете пісні?
— Всі мої пісні вигадані без наміру вигадувати. Не було такого, щоб я сів і подумав: «Ось зараз вигадаю!», музика приходить, коли випадково натикаєшся на улюблені вірші. Пушкінські рядки «Сижу за решеткой в темнице сырой» знаю з дитинства, а сьогодні чомусь відкрив — і вийшла пісенька, залишилося тільки ноти записати. «Узник» — пісня тюремна, майже каторжна: йшов 1822 рік, Пушкін рвався за кордон, а його не випускали. А коли я писав «Вакхічну пісню», подумав, чому «вакхальные напевы»? Правильно було б «наспіви». Напевно, в Пушкіна була поетична паніка — адже якщо написати «вакхальные напевы», вийде два «н» поруч, недобре. А поезія й музика мають своє суверенне право — щоб звучало і співалося. «Хай живе розум!» — тут завжди згадую Сергія Кримського. Застільна вакхічна пісня — здавалося б, це безумство, важка доля, а тут є благородство, стриманість, заклик «Ти, сонце святе, гори!». І я назвав свою пісню «Гімн». В кінці висновок — «Хай живе сонце!». Але для нас слова «Хай живе» приїлися з радянських часів, тому я співаю фінал sotto voce, тихим голосом — і виходить саме пушкінське «Хай живе», а не державне.
— Розкажіть про твори, які Ви виконали на концерті?
— Маленький цикл «Три вальси» 2012 року, з багателів. Це 208-й опус, а всього у мене 213 циклів, по три-чотири п’єси. Я пишу багателі з 2004 року, вже вийшло гігантське зведення, як у Скарлатті, і з’явилося відчуття вичерпаності. Тому вирішив, що потрібно завершувати багателі і займатися симфоніями. З піснями легше, порахував — у мене їх більше 200, на класичні тексти. У Шуберта 600 пісень, а живуть, виконуються — 100. У Глінки 70, у Чайковського 100, у Шумана 150, тож у мене вже перебір. До речі, у Шуберта пісні писалися побутові, для танців, багато пісень на вірші другорядних поетів. Є розхожа думка, що на хороший текст музику важко писати, а на слабкий легше. Але, по-моєму, і якісний текст народжує якісну музику. Сьогодні звучала пісня «Колоколенка» на слова Ірини Губаренко, її як поетесу мало знають, а це дуже хороший текст.
До речі, коли Сильвестрова попросили позувати для фотографування в «буфетній», він легко відгукнувся, підійшов до старовинного піаніно, відкрив інструмент і став грати. Це піаніно відоме як «глаголєвське», воно з будинку духівника родини Булгакових, професора Київської духовної академії, священика Олександра Глаголєва, який став прототипом отця Олександра з «Білої гвардії». А ще Валентин Васильович грав на білому роялі, на закінчення концерту й у фіналі журфікса: розповідаючи про свої твори, несподівано сів за рояль і виконав три вальси. Стільки доброзичливої ясності у всьому, що він говорить і робить, — життя відразу наповнюється сенсом. І світлом його посмішки.
