16 квітня в Будинку кіно відбувся показ фільму «Таємна свобода» за її сценарієм.
Прем’єрний показ «Таємної свободи» (режисер Сергій Лисенко) відбувся ще 2011 року, одначе тодішня версія фільму сценаристку не задовольнила. Передусім тому, що стрічці не вистачало компактності, місцями вона дещо «зависала». Тож згодом перфекціоністка Лємєшева заходилася доопрацьовувати картину. І це їй вдалося. Вражаючий портрет покоління режисерів-шістдесятників, його жанр авторка визначила в такий спосіб: Ностальгійний кінороманс. Хоча нова фільмова версія лишалася досі, по суті справи, невідомою...
Тоді ж, після доопрацювання, Людмила дала інтерв’ю газеті «День» (5 вересня 2013 р.). Інтерв’юер Ірина Гордійчук запитала, в чому причина певної зацикленості на долі покоління Шістдесятників? Бо ж справді — більшість книжок та статей-есе Лємєшевої присвячені тим, хто не просто прийшов у кіно в 1960-ті, а ще й став носієм цілком певної ідеології, певного, сказати б, психотипу.
«МИ, СУЧАСНІ ЛЮДИ, ВІДРІЗНЯЄМОСЯ СТРАШЕННОЮ ПОВЕРХОВІСТЮ...»
Відповідь була такою: «Для того, мабуть, аби щось глибоке зрозуміти, потрібно довбати в одне місце. Ми, сучасні люди, відрізняємося страшною поверховістю. В нашому житті більше за все мені не подобається те, що ніхто ні в що не хоче заглиблюватися.
Ми нічого про себе не знаємо. Самі про себе, бо не заглядаємо навіть у власну глибину. Я не здогадуюся не лише про те, що в тебе в душі твориться, — себе до кінця не знаю. Боюся цього знання. У власні таємні глибини зазирали, хіба що, російські класики — Достоєвський, Толстой...»
Це, вочевидь, принципова, для Лємєшевої, позиція. І саме тому, до речі, вона так не схожа на традиційного критика — бо ж її цікавлять не фільми як такі, а те, що відбувається в людських душах: кожній окремо і в тому космосі людському, який вони разом створюють.
Уже в есеї «Таємна свобода» (він і став основою сценарію) вона напише: «Ми не вміємо розповідати про самих себе, про реальну, а не вигадану складність своєї долі, про трагічну глибину пережитого нами досвіду — причому, розповідати власною, індивідуальною мовою, без огляду на чужі зразки й моделі. А якщо не намагатися осмислити наш досвід, то навіщо він взагалі був? І як ми можемо бути цікавими великому світові, якщо самі собі нецікаві?»
Погодьтеся, дивовижно точні питання! Які в нас вкрай рідко ставляться. А чому? Шістдесятники — їхньою прикметною особливістю було те (і про це теж фільм «Таємна свобода»), що вони були цікавими самі для себе, вони з якимось особливо радісним завзяттям пізнавали себе і своє покоління. «Найбалакучіше покоління» — таким є один із маркерів Лємєшевої, який лунає в закадровому авторському коментарі. Справді, вони говорили-говорили-говорили (і щось «заговорили», додам), бо ж крига сталінської заморозки скресла, і душі воскресали, злітаючи над соціумом, над життям, яке не дуже-то прагнуло змінюватися (про це згодом зробить свій фільм «Вавилон ХХ» Іван Миколайчук, один із головних героїв цього покоління і картини Лємєшевої і Лисенка).
О, ці польоти! Як уві сні, так і наяву — не випадково ж знаменита стрічка Романа Балаяна обдарувала нас саме такою формулою. Це кіно, яке дібралося до підсвідомих наших бажань і прагнень, яке так граційно розібралося з тим, чого нам хочеться і чого нам так не вистачало в Брежнєвські «застійні» часи.
Колись від Марічки Миколайчук я почув, як вона запитала мовчазного, в той момент, свого чоловіка, Івана: «Про що ти думаєш нині?». І він відповів: «От коли почну говорити — тоді й дізнаюсь». Ну так, наша свідомість затаєна в глибинах душі, і слово єдиний інструмент пізнання і самопізнання. Шістдесятники заговорили, передусім із метою самовиявлення та самопізнання: суспільства в цілому. Мета, яка і нині виглядає все ще недосяжною.
Мета, досягнення якої брутально обірвали в 1970-ті. Ми прокинулися на рубежі 1980 — 1990-х, аби заколисатись (ми дозволили це зробити з собою) в 1990-ті. І, попри горді гасла про воскресіння нашої притомності, нині виглядає так, що українське суспільство німотствує, за нього говорять, а отже, і вирішують інші. Про це так само фільм, у якому Лємєшева прагне пізнати своїх улюблених героїв — улюблених як у мистецтві, так і в житті. Вона провокує їх на розмову, на самовиявлення. Задля цього садовить за стіл, аби заговорили. І вони говорять... Говорять! Це люди рідкісної краси — які говорять, які вміють помислити космос власної душі у великому й безмежному космосі. Звідси, до речі, і карнавальність, схильність до ігрової обрядовості, до іронії та самоіронії.
«СЬОГОДНІ БОЖІ ДУРНІ — МИСТЦІ»
А чому свобода в фільмі є «таємною» і навіть втаємниченою? Відповідь проста — бо ж йдеться про свідомість індивідуальну, невидиму і відтак неконтрольовану. Шістдесятники стояли на тому, що їхня творчість, їхні вербальні й пластичні образи є альтернативними щодо сфери офіційного (себто контрольованого владою) життя. В сценарії є посилання на Пушкіна: в художнику є те, що не вдається знищити найлютішому тоталітарному режимові. «За давнини,— цитую сценарій Лємєшевої, — існував інститут юродивих. За право казати правду вони платили відмовою від нормального життя. Сьогодні божі дурні — мистці».
То ж не випадковим є нюанс, акцентований, знов-таки, в фільмі: головними персонажами фільмів шістдесятників були діти та юнаки, а також художники. Бо в них живе той самий непокріпачений дух свободи, без якого вмирає суспільне життя. Як-от нині, коли воно виглядає таким керованим, а з цим разом і неосмисленим, невідрефлектованим. Люди живуть немов у сні, колективному сні, який програмується і перепрограмовується так званою «політичною елітою». І — коли помислити героїв фільму Лємєшевої й Лисенка в сучасному контексті — в нас сьогодні в мистецтві переважають не особистості, а те, що за радянських часів називалося «інженерами людських душ». Інженерами, оскільки вони не продукують власні ідеї, вони чужі ідеї реалізують приступними їм технологічними засобами. «Продюсерське кіно» — так це називається.
Звісно, «інженерів» у мистецтві завжди було більше, аніж генераторів ідей (кіно, яке традиційно називається Авторським, і є таким, що генерує ідеї, ідеї особистісні, власного «виробництва»). «Таємна свобода» справді є Ностальгійним кіноромансом, оскільки нагадує про велику епоху, коли погоду в суспільстві творили люди по-справжньому вільні, яскраві, суперталановиті (коли говорити про кіно, це Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Леонід Осика, Іван Миколайчук...), хто свої утаємничені польоти опредмечував у екранних образах, у потоках вільних фантазій.
І це люди по-справжньому аристократичні. Одна з улюблених тез Людмили Лємєшевої звучить так: «Свобода є категорією аристократичною, а не демократичною». Так воно виглядає насправді: псевдодемократія випускає на свободу (ажніяк не втаємничену) джинів вседозволеності, горизонтальних цінностей (це коли жодної ціннісної ієрархії не існує), фальшованої рівності. Особистісне життя тут втрачає право на існування, правлять бал посередності, яких отака «демократія» виносить на саму гору суспільного і державного життя.
Що лишається? А вірити в те, що таємна, особистісна свобода і є найвищою цінністю. Принаймні мистецтво і є надважливим інструментом досягнення справжньо вільних польотів наших душ — уві сні та наяву.
