У мовчазному діалозі з глядачем цей театр здатний творити диво: бачити невидиме, відчувати нематеріальне, по-новому тлумачити, здавалося б, відомі й зрозумілі образи. У красномовній тиші глядач спостерігає за Доном Гуаном, Отелло і Федрою, немов наново знайомиться з Маленьким Принцом, Сніжною королевою і багатьма іншими відомими персонажами.
Театр пластичної драми на Печерську — єдиний професійний театр цього жанру в Україні. Його було створено 30 грудня 1988 року, на базі аматорської навчальної студії. Творець театру, його художній керівник, директор, режисер-постановник, сценограф — Віра Михайлівна Мішньова. Художня ідея театру — передати невербальними засобами, мовою пластики, вільного руху й музики емоційне й духовне життя людини. У Театрі пластичної драми на Печерську абсолютно унікальна образна система, підхід до мистецтва пластики та своє... мовчання. Про мовчання писали класики і сучасники, а сьогодні читачам «Дня» розповідає Віра Мішньова.
«СЛОВА, ЯКІ ВИМОВЛЯЮТЬСЯ НАМИ, МАЮТЬ СЕНС ЛИШЕ ЗАВДЯКИ МОВЧАННЮ, ЩО ОМИВАЄ ЇХ» (МОРІС МЕТЕРЛІНК)
— Ті вистави, які у нас були і є в репертуарі, розраховані тільки на одне: якщо глядач прийшов, він має довіритися театру, зосередитися — тоді йому стане цілковито все зрозуміло. А якщо він сидить неуважний і чекає, коли ж йому почнуть щось пояснювати, зрозуміло, піввистави він вже прозівав, а далі — в голові цілковитий сумбур. Та й методика початку вистави у нас дуже відрізняється від того, що відбувається в інших театрах. Там актори виходять і поступово починають заглиблювати глядача в дію. У нас все починається миттєво — на розкачку часу немає, — наголошує Віра Мішньова. — На сцені немає нічого випадкового, ми не перевантажуємо сценічний простір декорацією. І декорації, і бутафорія — все грає. Часто використовуємо маски. Вони допомагають акторам дуже швидко, буквально на очах у глядача перевтілюватися. Мотив подвійності людської натури також найчастіше передається через маски. Маски допомагають і в створенні гротескових образів. У таких випадках переживання актора не потрібні: його обличчя закрите — працює тільки тіло. Крім того, з точки зору символів, цей прийом дуже виразний і досить дохідливий. Наша трупа — невелика, тому кожен актор може грати в одній виставі кілька ролей. І за допомогою масок це йому вдається. Часто бувають комічні ситуації, коли глядач, бачачи таку кількість дійових осіб на сцені, дивується, чому на поклін вийшло всього кілька акторів.
«ДОБРЕ, ЩОБ УСІ ЛЮДИ РОКІВ НА П’ЯТЬ ЗАМОВКЛИ. ОСЬ ТОДІ Б У ВСІХ-ВСІХ СЛІВ З’ЯВИЛОСЯ Б ЗНОВУ ВЕЛИКЕ ЗНАЧЕННЯ» (ЕДВАРД РАДЗИНСЬКИЙ)
— Усі драматичні театри звертаються до літератури. А текст плюс театр — це щось інше, ніж театр у чистому вигляді. На мій погляд, чистий театр — це уява: якась історія програється акторами, вона максимально виразна, і при цьому вимагає, передусім, не тексту, а сутності, — вважає Мішньова. — Суть же персонажа в драматичному театрі можна визначити десь в середині вистави, часто — в кульмінаційний момент. У нас це відбувається набагато швидше — через символи, через емоційне життя персонажа постає завдання дуже чітко і ясно передати ідею. Ми маємо образно показати глядачу, для чого і задля чого ми робимо цю виставу. Тому у нас дуже важливим, дійовим партнером акторів є музика: вона передає настрій персонажа, його стан, створює емоційну атмосферу. А іноді — сперечається з персонажем, дратує його. Весь комплекс виразних засобів працює на те, щоб створити уяву. Разом із тим, я зовсім не хочу сказати, що наш театр виключає переживання. За допомогою певних прийомів ми все-таки апелюємо до почуттів глядача, викликаючи емоції. Глядач часом так переймається побаченим, що йому дуже складно «скинути» із себе все це. Буває, завісу вже закрили, а глядачі... хто сидить у залі, хто блукає по фойє театру, не поспішаючи «повертатися». Людину охоплює дуже сильне враження. Крім того, кожна вистава побудована так, щоб глядач розумів, що ми граємо тільки «на нього». Камерність сценічного простору плюс виразність дії немов втягує.
Якось кілька разів, помічаючи одного глядача на одній і тій же виставі, я дозволила собі репліку: «Щось ви часто ходите на цю виставу»... Тоді він зізнався, що кожен раз знаходить у ній для себе щось нове. Іноді кажуть, що такого заглиблення в атмосферу складно відчути в будь-якому іншому театрі. Разом із тим, рух у наших виставах — вільний, він в певною мірою навіть імпровізаційний, хоч актор має чітко розуміти поставлене перед ним завдання. Тому глядачу часто здається, що ми щось змінили. Це як пережити наступний день, як попередній... Чи, можливо, це? Адже людина кожен день інша. Також і вистава... актор кожного разу налаштовується певним чином. Тому і здається, що вистава видозмінюється. Актору дуже складно відійти від своєї індивідуальності, тому рухи також мають свій характер, свої специфічні емоційні відтінки. Якщо ми міняємо у виставі виконавця головної ролі, вистава виглядає інакше...
Про критерії підбору акторів для нашого театру мені говорити завжди складно. Перше, напевно, це здоров’я. Друге — працездатність. Третє — талант. Адже якщо людина талановита, але нездорова і непрацездатна, все нанівець. У такому разі актор не в змозі постійно самовдосконалюватися, а тут все-таки дуже багато самостійної роботи. Рух вимагає колосальних зусиль, зосередженості, цілеспрямованості, любові до професії. Не останнє місце мають зовнішні й фізичні дані — актори у нас працюють у досить специфічних костюмах, тому видно всі вади. Підбираючи акторів і переглядаючи їх етюди, для мене важливо зрозуміти, чи вміє людина мислити рухом. І навіть професійного танцюриста, з відпрацьованою технікою, треба ламати — для нього важливий, передусім, малюнок руху. Я ж хочу, щоб була розвинена свобода мислення в русі. Тоді і технікою оволодіти нескладно. Тому акторів підбирають нелегко.
У більшості шкіл навчання танцюристів будується на силовій підготовці... У нас все інакше. Повторюся: головне — увага. Причому актор має розрізнювати внутрішню і зовнішню увагу. Потрібно не зовні ловити рух, а внутрішньо його пережити. Наша школа — школа вільного руху, яка не силує акторське тіло, радше, навпаки — дає свободу... Рухи будуються на диханні і розслабленні. Не повинні працювати м’язи, які не задіяні в тому чи іншому випадку. Тоді актор здатний працювати півтори-дві години без перерви. А якщо він постійно вкладає всю свою фізичну енергію, він і фізично не тягне, і на емоції сил не залишається. Крім того, це не сприяє виразності руху, а лише спрощує його. Тому новачки в нас дуже втомлюються. А з досвідом все приходить... Ми вчимо гармонізації переживання і дії. На мій погляд, так треба готувати акторів і для драматичних театрів.
«ДІЯ — ЦЕ ПОДОЛАННЯ ЛІТЕРАТУРНОЇ ТИШІ. ВОНА МОЖЛИВА НАВІТЬ ТОДІ, КОЛИ НІКУДИ НЕ ВЕДЕ»(ОЛЕКСАНДР ГЕНІС)
— Добираючи матеріал для постановки, для нас дуже важливо, щоб у творі був ряд послідовних подій, бо якщо їх немає, і все вибудовується на діалогах, то «розкрутити» історію пластичними засобами складно, — розповідає Мішньова. — Це вже література, яка все-таки більше близька драматичному театру. Крім того, для нас більш цікаві внутрішні переживання персонажа, а драматургія іноді грішить побутовими деталями. Адже ми часто зображаємо не реальні події, а, наприклад, сни, фантазії, мрії, спогади, які передати за допомогою тексту дуже складно, а руху — цілковито підвладні. Це своєрідний перехід від невидимого світу до видимого... Відбувається матеріалізація ідей, нереальних, абстрактних образів. Наприклад, у постановці «Портрет» за Гоголем дійовими особами були Слава, Злидні, Психея. Використовувався мотив двійника — внутрішні переживання героя.
Нині ми готуємося до відкриття нового театрального сезону, яке відбудеться 12 вересня. І, незважаючи на фінансову скруту і непростий для всіх театрів період, ставимо нову виставу — філософську, дорослу казку «Король-Олень» за твором Карло Гоцци.
ЗА ЛАШТУНКАМИ
— У русі, створюючи образ, актори перевтілюються до невпізнання. Якось одна з моїх актрис підійшла до мене і з гіркотою попросила: Віро Михайлівно, скажіть моїм друзям, що в цій виставі я граю головну роль.
— Люди сьогодні живуть у страху і самотності. Буває, за старою звичкою заходиш вдома в ліфт і вітаєшся. У відповідь — тиша. Люди бояться зблизитися. А театр у цьому допомагає...
— Треба намагатися робити щось не тільки для себе, а й для інших. Адже це і означає — любити... Варто поливати і оберігати Трояндочку...тому що вона — така. Чи зрозумів це Маленький Принц?
