Вирушаючи на навчання до Парижа у вересні, я найбільше чекала виставки Йогана Георга Пінзеля. Чомусь уявляла все так: афіші по всьому місту, блокнотики й листівки з «Жертвою Авраама» в книгарні, бібліотечний стенд із пресою заставлений журналами з Пінзелем на обкладинці. Саме в такому порядку: афіші, блокноти, журнали. Розумію, що невибагливо, та все ж...
І от, майже постфактум (до закриття виставки ще місяць, але більшість афіш уже замінили на інші) скажу: здійснилась моя мрія лише на треть. Афіші були. Скрізь, навіть у метро. Блокнотиків та листівок не було. Кілька разів приходила у книгарню з надією побачити жадану сувенірну продукцію, та не судилося. Свої обіцянки прислати всім «листівки з Пінзелем» довелося відкликати, а легкий сум з приводу — тихо покласти в кишеньку. Зате купка каталогів у цій же книгарні, як здалося мені, доволі швидко зменшувалася. І це не дивно: каталог вартий усіляких похвал!
Третім у моєму особистому списку значився бібліотечний стенд. Тут теж мої сподівання розбилися. На обкладинках — великі паризькі виставки з гучними іменами: «Рафаель» у Луврі, «Далі» — в Центрі Помпіду. Про нашого скульптора — на сторінках з анонсами, та й то не всюди. Мовляв, така ось виставка, з такого-то до такого-то числа, в такій-то залі Лувру. Та ж ситуація і з інтернет-виданнями. Деякі з них, щоправда, розщедрилися ще на невеличкі коментарі — підозріло схожі між собою. Тож очікуваного інформаційного шуму не сталося. Тиші, віддаймо належне луврській прес-службі, не було теж.
Ось так і ходила би я, переповнена почуттям несправедливості, якби не одна подія. Не анонсована українськими ЗМІ й не підтримувана міністерствами, вона, хоч як це дивно, зустріла значно більше живого відгуку у французької публіки, ніж виставка Пінзеля. Йдеться про приїзд сюди театру «Дах». «Влад Троїцький, — читаю мимохідь у метро і вчитуюся, — «Король Лір: пролог» (театр Monfort, 28 листопада — 7 грудня), «Вій — король Землі» (Theatre de la Ville, 10-14 грудня)». Отож встигаю на останню виставу!
У Міському театрі — людно. Попри очікування, української та російської мов майже не чути. Чималенький зал практично повний. Влад Троїцький сидить в останньому ряду, спостерігає згори за своїм творінням. Переказувати те, що відбувалося далі, — марна річ. Хто хоч раз бачив виставу «Даху», добре знає, про що я. А хто не знає — негайно хай бере квитки. Скажу лише, що, вийшовши із маленької сцени власного театру, «дахівці» чудово обжили й велику сцену: від пропрацьованої сценографії, охоплення всього простору (включно із залом) та вмілої гри з іншомовним глядачем — перехоплює подих. У «Вії» задіяні двоє франкомовних акторів — щоб діалог таки відбувся. Утім, основна мова тут — звук, світло, рух тіла.
Коли завіса опускається, бачу зачаровані дійством, просвітлені обличчя. Отже, не обов’язково перекладати пісні «ДахаБраха» чи дослівно переказувати кожен монолог французькою, досить лише крапельки знайомої мови — а далі сприймаєш щось глибше, що не має кордонів.
Наступного дня проглядаю сторінки в Інтернеті. Відгуків не так багато — але ж які! Емоційні замітки блогерів та журналістів, жодного слова, списаного із прес-релізу (чи програмки). Ось про «Вія»: «...це правда, що я не зрозуміла нічого або майже нічого, як і те, що інколи мене долала нудьга, але цього вечора була атмосфера, всесвіт, інший спосіб творити театр, який справді зворушив та схвилював... що заохотив мене познайомитись із цим чоловіком, якого я помітила в проході залу Міського театру, споглядачем своєї роботи, сильним та вразливим. Мені хотілося б потрапити в Карпати з двома франкомовними акторами, яких Влад відіслав «у суворі умови», аби вони краще підготувалися до роботи... Вчора я знову стала дитиною, якій розповідали історії увечері перед сном. Тоді мені найбільше подобалися саме ті, яких я не розуміла. Наприкінці спектаклю мої руки щосили аплодували, мало не всупереч мені, і це дуже добре».
А ось інший коментар — про «Короля Ліра»: «Ця виняткова вистава у захопливій місячній естетиці, значно підживленій надприродним світлом Марії Волкової, цілковито вдалася: тут нічого не залишено на волю випадку, і все піднесено до найвимогливішого рівня. Влад Троїцький проводить глядача лабіринтами загадкового, запаморочливого і тривожного Всесвіту архаїчних часів, часів, з яких походить сучасна людина...»
Про «ДахуБраху», без чиєї музики вистави втратили би більшу частину свого шарму, згадують окремо. Одна з цитованих мною критиків пише й таке: «Не знаю, чи пішла б я ще раз на виставу Влада Троїцького, та коли випадково дізнаюся, що виступає «ДахаБраха» — аж бігтиму туди...». І це зовсім непогано, як для першого знайомства.
ДОВІДКА «Дня»
Ольга КУРОВЕЦЬ — студентка другого року дослідницької магістерської програми в Ecole du Louvre (Луврська школа), Париж. Навчання Ольги в легендарному університеті щойно розпочалося — до цього дівчина вивчала музеєзнавство в університеті міста Ньошатель, Швейцарія, а перед тим закінчила факультет культурології в Національному університеті «Києво-Могилянська академія». Ольга пише про своє навчання за кордоном зокрема та європейську освіту загалом, про будні української студентки в Парижі та про мистецтво — французьке й українське (№ 192 від 24 жовтня 2012 р. та № 199-200 від 2-3 листопада 2012 р., № 207 від 14 листопада 2012 р. та № 214 від 23 листопада 2012 р.).
