Не часто зустрічаються в Україні театри з яскравим і неповторним виразом творчого обличчя. Донецький національний академічний український музично-драматичний театр саме такий — неповторний і своєрідний. Його вистави завжди багатофігурні, на сцені витанцьовують 12 пар артистів балету. Прекрасні вокальні голоси акторів спроможні й на класичну оперу, і на сучасну естраду. Їм допомагають 23 артисти-вокалісти. «Ці творчі підрозділи можуть бути як самостійною творчою одиницею, так і тісно взаємодіяти в залежності від жанру і режисерського бачення», — справедливо зазначено в прес-релізі театру до гастролей донеччан у Києві, що з великим успіхом щойно пройшли на сцені російської драми. Декоративність сценографії донецьких вистав щедра, конструктивна, костюми розкішні. Тобто, глядач потрапляє на свято краси, йому є що послухати і на що подивитись, є чому поаплодувати і в захваті навіть поверещати. І тоді, коли театр притримується цього творчого почерку, він здобуває своєрідні перемоги.
Такою сучасною його візитівкою виглядає мюзикл «Службовий роман (Глорія)», вповні народжений самим театром. Автором ідеї, композитором і виконавцем головної ролі Олексія виступив актор Юрій Квасниця. У створенні п’єси йому допомогла А.Багряна. І нехай сюжет про кохання успішної красуні-редакторки гламурного журналу і талановитого початкуючого вайлуватого фотографа неоригінальний і простенький — він потрібен як основа для естрадного шоу, в якому є й нічні бари, і поп-зірки, і той самий гламур-кіч, і справжній дощ із парасольками й калюжами, і танці на роялях. Режисер Вадим Пінський, спроможний, як відомо, і на втілення Шекспіра, і на психологічний театр, цього разу обрав єдино можливий шлях — розцяцькувати чергову «офісну казочку» з хепі-ендом естрадними вокально-хореографічними номерами.
Спочатку здавалося, що театр пропонує мало не драматичний варіант неподіленого кохання, мафіозного шоу-бізнесу, аж поки не трапилась масова пластично-співоча варіація на мотиви українських народних пісень і гопака. Забриніли ноти гумору щодо VIP-персон, сучасної естради, її зірок і підтанцьовок. Нарешті зітхнули з полегшенням. Легше почали сприйматися філософські одкровення типу того, що кожен з нас лише крапка невидима, та найбільша в любові потреба, і про те, що самотня та чужа блукає по вулицях душа. І хоч у тих сценічних блуканнях героїв по вулицях, редакціях, клубах ледь-ледь прослідковувалися події сюжету і часом рвалася логіка ситуацій — дарма. Головне в цій виставі видовище, а не людські стосунки (драматургія шкутильгає тут на всі ноги), радійте величезній кількості карколомних танців, насолоджуйтесь вокалом, достойним палацу «Україна» і просто вважайте, що потрапили на естрадний концерт, номери якого нанизані на такий-сякий сюжет, щоб веселіше було. Головне, що у фіналі красиво й наполегливо всім хором співають про тебе — «нехай знають усі, що ти вмієш любити, що троянди не в’януть і що серце твоє молоде, полум’яне». Отаке філософське одкровення корисне для молоді. Аби не забувала, що має полум’яне серце.
Так само донецький театр заблукав на роздоріжжі між трагікомедією п’єси Е.МакКартена та С.Сінклера «Ladies night» в перекладі режисера-постановника О.Аркадіна-Школьника та спокусою розважити цнотливого глядача чоловічим стриптизом. Спочатку зробили крок в бік соціальної драми про безробітних шахтарів. І тут особливо багатообіцяючою виявилась афіша вистави (вона ж рекламувала сценічний гурт «Metal-boys», утворений персонажами) — замурзані, у вугільному пилу, з красивими оголеними тілами та серйозними обличчями шахтарі у касках з ліхтарями. Тут бриніла драма, душевний щем. І практично вся акторська чоловіча «команда» вистави (А.Романій, В.Швець, В.Жданов, А.Єршов, С.Банніков, А.Бориславський) та додана їм Марія Попова намагалися сяк-так цю драму зіграти.
Але театр не наважився показати стриптиз як акт відчаю, без прикриття гумором, і драма, закладена (хоч і не глибоко) в англійську п’єсу, легко поступилася місцем фарсу. А потім, коли драматургія зовсім закінчилася, про драму й зовсім забули, на сцену вийшов банальний (дуже елегантний) конферансьє і почався сеанс чоловічого стриптизу (все ж цнотливо прикритий тілесними плавками і деталями костюмів). Артисти дуже добре рухалися, танцювали, хвацько гралися зіпперами, швидко міняли костюми, блискавично зривали з себе штани, в образі поліцейських бігали по залу, витягли на сцену якусь молоду жіночку, звабили її покрутитись на публіку. Почали таки з шахтарів, хіба що не замурзаних, але в розтягнутих сірих майках. Потім були блискучі матадори, могутні регбісти, білосніжні морські офіцери з рушницями і просто спортсмени в халатах з прізвищами акторів на спинах. Зал, на 90 % жіночий, спочатку підхихикував, а в кінці верещав, кричав і ледве не підтанцьовував, викинувши руки догори.
Ну і що? Що-що — високопрофесійний чоловічий стриптиз, красиві тіла, складні танцювальні й ритмічні рухи. Можна було чекати, що хлопцям, якби вони оголеними збігли до публіки, позапихали б у труси чималі гроші. Розважились. Збудились. Розслабились. Забули про соціальні, сексуальні й особисті проблеми. Відпочили. Спасибі, що без відвертої пошлості, красиво, достойно.
Але Донецький театр, який подібні видовищні вистави робить талановито й випускає часто, втішаючи духовно заблуканих і життєво розгублених глядачів красою, вокалом і танцями (а тепер і стриптизом), все ж інколи намагається говорити з ними інтелектуально, глибоко, філософськи. От і вистава «Наречена ранкової зорі» за п’єсою видатного іспанського драматурга ХХ століття Алехандро Касона у прекрасному перекладі С.Борщевського з цього ряду. Ставив київський режисер Євген Курман. Та, здається, філософські мережива драматургії А.Касони не співпали ні з творчою природою режисера, ні з акторською манерою більшості виконавців. Хіба що В.Полякова (служниця Тельва) відчула стиль драматурга. Інші перебільшували почуття своїх героїв, примудряючись перенасичувати емоціями навіть мовчання. Але ж розкрити філософію, процес світосприйняття й світорозуміння засобами шалених пристрастей, розірваних на клоччя, практично неможливо. П’єса міркує про Смерть, її роль в долі людини, це філософська притча, і аж ніяк не «легенда про кохання», як зазначено в програмці. Отже концепція Смерті в режисерському тлумаченні — точка відліку цієї вистави. Наразі її просто немає. У цій ролі витончена красуня В.Гаркуша з безкінечними руками, темними западинами сяючих очей і в безкінечних об’ємах біло-брудного лахміття старанно лякає всіх присутніх загадковістю і багатозначністю, але разом із режисером пропускає кульмінаційну для неї сцену — діти примусили Смерть розсміятися, вона говорить, що у неї потеплішали руки і заворушилось серце. Та насправді з нею нічого не трапилось, вона аж ніяк не змінилася у своїй прекрасній пластиці й інтонаційно штучному голосоведенні. А це — концептуальний момент п’єси та вистави.
Думки, за якою цікаво було б слідкувати, у виставі нема. Вона заплутується у величезному ганчір’ї підвішеному вгорі, в безкінечній біганині персонажів, їхньому невмотивованому качанні по підлозі й через інших, в шаленому крику, який проковтує слова, в незрозумілості постатей биків, що танцюють в плетених з лози масках з рогами та в інших приблизностях і неточностях цієї вистави.
Наразі всі вистави донеччан мають свої сильні й прекрасні сторони. В театрі значно побільшало молоді. Актори високопрофесійні, прекрасно рухаються, танцюють, чітко тримають ритм і складний хореографічний малюнок масових танців. Гарно співають соло і в хорі. Вони красиві, або мають цікаву ексклюзивну зовнішність. Вистави пишно оздоблені. За суттю своєю добрі, гумористичні, емоційні. Врешті, україномовні, хоч над орфоепією та наголосами варто постійно працювати. І головне — вони творчо неспокійні. Шукають шляхи до глядача, служать йому, заради нього й працюють. Працюють з радістю, з натхненням, енергетично могутньо.
А вистави — вони бувають різні. Комусь подобаються, комусь ні. Сьогодні шалений успіх — завтра творча невдача. Це нормально. Так і мусить бути. Адже на шляху трапляється різне. Головне — не зупинятися.
