Те, що колись позначали загальним терміном «графіті», разюче змінилося в останнє десятиріччя. На вулиці прийшли митці не просто обдаровані, але й професійно освічені митці, і те, що раніше сприймалося, а дуже часто і виглядало як вандалізм, набуло форми і змісту справжнього мистецтва. Витівки знаменитого британського аноніма Бенксі — то лише мала частина такого різноманітного і повнокровного явища, як стрит-арт.
34-річна американка Свун (англ. swoon — «забуття», справжнє ім’я — Каледонія Денс Каррі) є однією з найвідоміших у світі стрит-артисток. Вона закінчила Інститут Пратта у Брукліні — надзвичайно престижний мистецький виш, перед нею відкривалася кар’єра успішного комерційного художника, однак вона обрала складніший шлях, і вже у 1999 році на стінах Нью-Йорка з’явилися її перші роботи.
Свун унікальна вже в тому, що серед вуличних експериментаторів вона є однією з небагатьох майстринь психологічного портрета. За моделі їй правлять члени родини, друзі, люди з її району. Використовувана нею техніка близька до гравірувальної, коли зображення вирізається спочатку на дерев’яній або лінолеумній основі, а потім друкується на папері; також Каледонія застосовує шовкографію. Готові роботи розклеюються на вулиці. У виборі місць художниця так само порушує традиції графітичної видовищності: її роботи скоріше можна уздріти на стінах тихих, непримітних районів, де городяни багато ходять пішки.
Образи, що їх створює Свун, рівно далекі як від соціального пафосу Бенксі та його послідовників, так і від декоративно-коміксової настирливості графіті, які ми зазвичай бачимо на вулицях. Гама її робіт стримана, у приглушених кольорах. По суті — це вишукана графіка з винахідливою композицією: фігури людей можуть бути вписані у віртуозний паперовий орнамент, прорізаний у великих паперових аркушах. У центрі уваги авторки — стан героїв: вони дуже часто ховаються в меланхолії, є самотніми або ізольованими, зануреними у власний світ; ми стаємо свідками цілої драми, бо у кожного з тих персонажів — своя історія.
Визнання прийшло доволі швидко: у середині 2000-х Свун почали активно запрошувати художні галереї — художниця таки увійшла у світ легального мистецтва, але грала у ньому вже за своїми правилами. Найбільш помітними проектами Каледонії в останні роки стали так звані арт-флотилії. Разом зі своїми однодумцями з творчого колективу «Justseeds» мисткиня будує човни та плоти, які є справжніми плавучими інсталяціями: кожен із химерних кораблів являє собою окремий твір мистецтва, виконаний дуже часто з абсолютно буденних матеріалів, інколи просто із зібраного в околицях сміття. Кожне таке художньо-анархічне плавання перетворювалося на гучну подію: Miss Rockaway Armada пропливла по Міссісіпі у 2006 році, Swimming Cities of Switchback Sea обігнули Нью-Йорк (2008 р.), Swimming Cities of Serenissima вразили Венеційську бієнале 2009 року.
У січні 2007 року Каллі, як її називають друзі, відвідала Київ. Саме з цієї поїздки почалася наша розмова.
— Пані Каледоніє, ви 2007 року побували у Києві, коли робили інсталяцію у Центрі Пінчука в рамках виставки GENERATIONS.UsA. Які враження лишилися у вас від міста?
— Так, але коли я робила інсталяцію в Києві, я припустилася помилки, бо чомусь вирішила, що буду там довше, ніж виявилося насправді. Тому я бачила місто дуже мало. Лише одного разу я вибралася на вулицю і наклеїла одну роботу в центрі. А день, коли я запланувала розвідати Київ, не настав, бо я мала завершити мою інсталяцію до півдня і бігти на літак. Те, що я побачила у Києві, мені сподобалося, але було надто мало часу, аби як слід познайомитися з містом.
— Як і коли ви захопилися вуличним живописом?
— Власне, сам переїзд до Нью-Йорка став для мене величезним потрясінням, порівняно з життям в маленькому містечку. Я була настільки схвильована можливістю наблизитися до світу мистецтва... Але майже відразу я відчула, що це місто мене душить, воно мені чуже. Майже нічого в мені не озивалося, стільки творів мистецтва, які я бачила, здавалися мені холодними, далекими і взагалі нічого не значили... Вони всі були просто величезними, суворими об’єктами капіталовкладень, і я завжди почувалася так, ніби з мене хтось кепкує. Коли навчалася, мені здавалося, що мене заганяють у стійло — ніби всі ми мусимо знайти щось одне, на чому будуватиметься наша подальша кар’єра, і просити яку-небудь галерею, щоб вона нас виставляла, а тоді все це повторювати до скону. Я пам’ятаю, що одного дня я не витримала прямо посеред заняття з живопису. Я поклала пензлі і пішла геть від мольберта. Викладач запитав, що трапилося, і все, на що я спромоглася — це сказати, що треба щось змінити, але я не знаю, що саме.
У цей час я пережила декілька подій, які вплинули на формування моєї особистості. Я пригадую, що дивилася виставку документації і нотаток, зроблених Гордоном Матта-Кларком. Спочатку я читала плани і думала, що він, напевне, жартує: всі ці нісенітниці про те, як він проникав у покинуті будівлі і випилював шматки підлоги, поки ніхто цього не помітив... А тоді я побачила фотографії, і вони були такими приголомшливо прекрасними, такими земними і водночас нетутешніми, створеними з уламків міських нетрів, з яких на той час масово відселяли мешканців. Вони мене так вразили, і я зрозуміла, що наскільки зможу, теж намагатимуся створити щось таке, що втілювало б ті ж принципи творення минущої краси, яка більше належить самому місту, ніж є окремим об’єктом. Я почала помічати людей, які працювали з містом по-різному.
— Саме тоді ви почали малювати на вулицях?
— Одного дня ти навіть не зауважуєш, що робиться в тебе під носом, а на другий день ти просто-таки одержимий цим — це якийсь повний переворот у сприйнятті. Мені відразу припала до душі така непостійність і безпосередність. Це мистецтво було дещо жорстоке і, водночас, абсолютно щедре. Спочатку мені просто хотілося стати частинкою цього інформаційного колажу, тож я почала наклеювати свої маленькі прозорі колажики, які мали злитися з усіма образами і шарами, що вже існували на стількох міських вулицях. Я хотіла створити щось таке, що б не було предметом і не могло б нікому належати, а просто стало б минущим, мінливим моментом. Гадаю, це в мене почалося десь у 1999-му — 2000-му. Спочатку я працювала з невеличкими наліпками, потім із рекламними щитами, а тоді взялася за місця для реклами в метро, і вже відтоді працювала зі стінами, плакатами тощо. Я знала, що в мене немає досвіду роботи з графіті, тому довелося вигадати щось зовсім інакше.
— А що саме приваблювало вас у роботі на вулиці?
— Мені подобалися нашарування, природна краса тисяч випадкових кольорів і чинників. З моєї тодішньої точки зору здавалося, що справжня краса можлива лише на вулиці. Це було єдине місце, де жила безпосередність. Будучи протизаконним, графіті, природно, не підпадає під жодні правила, саме тому є абсолютно вільним. І ще на вулиці було досить місця для гніву, для того, щоб вирвати собі шматок місця для себе в цьому світі — як паросток, що пробивається крізь землю. Я думаю, що народженню всього нового майже завжди передує якийсь прорив. Багато в чому графіті — це історія молодого покоління, яке заявляє про свій прихід. «А ось і ми!»
Це все довга історія, але найважливіше — це те, що мені потрібно було знайти справді доступну для всіх форму мистецтва. Таку, яка була б одночасно і доступною всім, і знаходилася б там, де всяк може брати участь. Робота на вулиці за визначенням створює таку ситуацію. А ще мені просто подобалися колажі міських вулиць.
— Чи важко вам примирити час і енергію, витрачену на створення вуличних картин, з ефемерністю стрит-арту?
— Мені завжди подобалася ідея створювати таке, що не переживе себе, існуватиме якийсь час, а тоді щезне. Дещо я зберігаю і охороняю, але я люблю віддавати якісь речі сьогоденню — настільки, наскільки їх вистачить. І якщо, зникаючи, вони якось уособлюють труднощі, з якими ми сприймаємо хід часу, — що ж, значить, вони виражають щось у цьому процесі, чого я ніколи б не змогла вкласти в них власноруч.
— У вас є власний тег, підпис, як у всіх графітістів?
— Зараз є, але коли я починала, то ще не мала свого імені. Але тоді я займалася різною всячиною: бігбордами, рекламою в підземці, почала малювати постери... Я зауважила, що ті художники, які займалися багатьма на перший погляд несхожими речами, — коли вони ставили своє ім’я під малюнком, це мене дуже тішило, бо я тоді могла пов’язати всі ці розрізнені картини, могла прослідкувати за ходом їхніх думок, почути їхні голоси в розмові. Мені подобалося, коли інші це робили, і я зрозуміла: на відміну від загальноприйнятого погляду на підпис як на «мічення території», твоє ім’я під малюнком може стати відкритим, майже дружнім жестом для того, щоб показати себе, а не залишатися повністю анонімом. Тоді я й вирішила узяти собі те ім’я, яким зараз підписуюся.
— А що, на вашу думку, краще запам’ятовується на вулиці: картина чи тег або ім’я?
— Важко сказати. Усе, що потрапляє «в десятку», що ідеально підходить для даного місця й часу, запам’ятовуватиметься: чи то кособоко накатане роликом слово «паскудство» на висоті сьомого поверху, чи шедеврально намальований на вуличному стовпі трафарет.
— Як ви ставитеся до того, що ваше заняття вважають незаконним?
— У мене власний моральний кодекс стосовно того, чим я займаюся. Якщо та радість, яку це приносить мені й іншим, переважає потенційну шкоду, тоді мене ніщо не мучить. Я намагаюсь культивувати дух поваги навіть у найбільш зухвалих вчинках. Правду кажучи, я вважаю, що міські стіни мають бути екраном для всіх і кожного, чимось на зразок відкритого парку, тож я не дуже переймаюся через те, що беру участь у важливій частині життя міста. У Нью-Йорку є так багато законів, спрямованих на те, аби місто здавалося місцем, де нами керують лише право і порядок, щоб кожен мешканець з роботи їхав прямісінько додому подивитися повтор «Друзів» по телевізору і знову назад на роботу. Таке місто мені не цікаве. Можливо, якась пристрасна дурість змушує мене ігнорувати закон, але коли я хочу щось зробити, мій внутрішній голос каже мені спробувати це зробити просто вже і зараз. Я хочу робити місто, в якому я живу, власноруч, зараз, сьогодні, — а робити це через закони і бюрократичні канали мені здається просто безглуздям. На це немає часу. Таке мислення для мене занадто непряме і абстрактне. Я хочу бачити місто, створене із безпосередніх вчинків громадян саме там, де вони живуть. Я хочу знати, що ви тут живете. Це природний порядок, який пробивається з-під того, що нав’язано законами і планами забудови міста. Я вважаю, що тут справді цінний міф про жартуна. Протягом усієї історії жартуни дивилися на паркани — а тоді відштовхували їх убік. Це називається взяти якусь ситуацію, змінити щось одне і тоді поглянути на неї по-іншому. Через дію можна рухати сприйняття. У цьому випадку межа між громадською дошкою оголошень і приватним капіталовкладенням у нерухомість знищується таким легеньким жестом, як розчерк маркера. Це майже як трюк фокусника.
— Чи важить незаконна складова? Якщо так, то чому?
— Так, важить. Не те, щоб я вважала, що законні настінні розписи нічого не варті. Але єдина можливість бути справді вільним — це бути поза обмеженнями закону; в тому числі за межами законів комерції. Законні стіни — це чудово, і виставки — це чудово, але в нашому житті завжди має бути потік абсолютно спонтанного, несанкціонованого вираження. Це те місце, де будуть казати правду.
— Як ви розміщуєте свої роботи на вулицях таким чином, що вас не можуть упіймати?
— Пі-пі-пііііііііп...
— Але ж ви коли-небудь мали проблеми з владою?
— В основному в мене були такі проблеми із законом, які можна було владнати просто — домовившись... Є очевидні проблеми — такі, як протизаконність, але є й менш явні тонкощі, які не мають нічого спільного із законом, наприклад, коли тебе терпіти не можуть інші художники графіті за те, що ти захоплюєш місце і порушуєш закони графіті. А в той же час тебе люблять корпоративні торгівці новомодними штучками (із такими «друзями» і поліції не треба)... Але це найбільш вдячна робота, яку я робила у своєму житті.
— А як реагує публіка?
— Дуже по-різному, але в основному — на диво багато позитиву. Якось у маленькому лондонському провулку мордатий дядько з «дипломатом» гаркнув на мене «Вандал!», коли я якраз розмовляла із вчителькою молодших класів — вона хотіла пізніше привести своїх дітлахів і показати їм мою картину. Можна сказати, що це досить-таки точний зріз.
— Зі всіх ваших акцій і графіті, що було найважчим у виконанні і чому?
— «Човни», безперечно, найважче з того, що я досі робила, — від мільйонів технічних деталей, масштабу і до життя на воді. Вони неймовірні, але це було неймовірно важко теж.
— Ви вписуєте свої твори в міський ландшафт. Як ви вибираєте місце?
— Внутрішнє чуття підказує. Дуже люблю непомітні, третьорядні, занедбані місця, які часто трапляються просто в центрі міста, а інколи заховані десь трошки подалі. Люблю місця, де люди багато ходять пішки. Реклама завжди намагається розміститися за мільйони миль над нами, нависає і засліплює нас образами нереальної краси, недосяжними, як і більшість її обіцянок. І я розумію, що намагаюся спуститися нижче від цього, на рівень очей, де ходять люди, і намалювати таке життя, яке існує тут, майже на дні, нашу повсякденну реальність, яка прив’язана до землі.
— Як би ви коротко описали свою творчість?
— Зв’язок між людьми. Небайдужість. Моменти здивування. Участь у творенні вашого власного міського довкілля.
— Цікаво, чи можна було б провести стрілку зі стіни туди, де перетинається ваша творчість і пішоходи-глядачі, — вони ж знаходять одне одного не на стінах, а в місті. Ваше мистецтво — це посередник чи зв’язок, створений глядачами і містом?
— Що ж, Брассай (французький фотограф, художник і скульптор угорського походження, 1899—1984. — Ред.) фотографував написи, вишкрябані парижанами на кам’яних стінах міста в тридцяті роки, і сказав: «Багато графіті, народжених на паризьких стінах, вразили мене силою певної події, як ніби світ став раптом більшим». Ці слова стали моїм гаслом у роботі. Коли я запитую себе, що він мав на увазі, сказавши «світ став більшим», я думаю про цей простір, про який щойно згадали, моментальний зріз наклейки на стіні і пішохода, чиє око спіймало цю картинку. Якщо це справді стане саме по собі простором, бодай на якусь мить, щось у ньому має відбутися в цю частку секунди. Я сподіваюся, це «щось» буде моментом визнання, підморгуванням від іншої людини, яка там ніби присутня, але насправді її там немає, — як маленьке відображення себе, вставлене в стіну.
— Все ж таки, що, на вашу думку, такого має вуличне мистецтво, чого не знайти в інших жанрах?
— Певність у тому, що якщо ти хочеш зробити свій світ іншим, це у твоїх руках — використовуй ті вміння, які в тебе розвинуті найкраще, і будь-які знаряддя, які потраплять під руку. Причому — саме зараз. Не пізніше, коли отримаєш дозвіл, і гроші, і все потрібне. Зараз, і як тільки зможеш.
