Кіно регулярно порівнюють зі сновидінням; але сни бувають різні. Якісь видіння не відволікають від реальності, а, навпаки, проникають за її поверхню, допомагають побачити приховане — інколи прекрасне, інколи страшне. Погане ж кіно відчужує глядача як від реальності, так і від мистецтва. Берлінський фестиваль — з його розмахом, суперечностями, вічною боротьбою мистецтва й політики, естетики й етики — функціонує як свято уважного погляду.
Цього року трапився не дуже зрозумілий надлам. В конкурсі було кілька непоганих фільмів, багато середніх і провальних — але жодного прориву, жодної справжньої вершини — якими в минулі роки були, наприклад, «Молоко скорботи» Клаудії Льоси (Перу), «Таксі» Джафара Панахі (Іран), «Море у вогні» Джанфранко Розі (Італія), «Віднесені ураганом» Хаяо Міядзакі (Японія). Для багаторічного директора фестивалю Дітер Коссліка цей Берлінале — останній; про звільнення він оголосив ще минулого року. Ефектного прощання, вочевидь, не вийшло.
Почну з найбільшого розчарування. Багато надій покладалося на німецького режисера Філіпа Грьонінга. Він відомий двома бездоганними роботами — документальним «Великим мовчанням» і ігровою «Дружиною поліцейського», шліфує свої фільми подовгу, тож від нього очікували чогось неймовірного.
«ЗОЛОТОГО ВЕДМЕДЯ» ОТРИМАВ ФІЛЬМ РУМУНСЬКОГО РЕЖИСЕРА АДІНИ ПІНТІЛІЕ «НЕ ТОРКАЙСЯ МЕНЕ» (КОПРОДУКЦІЯ РУМУНІЯ, НІМЕЧЧИНА, ЧЕХІЯ, БОЛГАРІЯ І ФРАНЦІЯ) / ФОТО РЕЙТЕР
«Мого брата звати Роберт, і він ідіот» Грьонінга — це 48 годин з життя сестри й брата. Сестра готується до іспиту з філософії, брат допомагає; між навчанням вони засмагають, купаються, п’ють пиво, валяють дурника. Цитують Августіна, Платона, Гайдеггера, міркують про природу часу. А ще грають у складні, зрозумілі тільки їм ігри. Котрі поступово призводять до все більшого насильства. Захоплення заручників, грабунок, інцест, зґвалтування, вбивство — Грьонінг тисне на глядача потоком афектів, проте ці сцени не мають обґрунтування всередині сюжету, не випливають з логіки персонажів, не підтримані акторською грою. Все жахіття могло б трапитись, а могло б і ні; безглузда жорстокість вторує безглуздю історії.
Своєрідною антитезою «Мого брата...» в конкурсі став трилер Бенуа Жако «Єва» з Ізабель Юппер (Франція) за романом американського детективіста Джеймса Хедлі Чейза. Тут теж ідеться про гру, але це кіно неінтелектуальне. Антигерой — такий собі Бертран (Гаспар Ульєль), який краде п’єсу раптово померлого письменника і, видаючи її за свою, стає успішним драматургом. Видавець і публіка вимагають нової п’єси, тож Бертран знаходить проститутку Єву (Ізабель Юппер) і починає грати з нею в стосунки, намагаючись закохати в себе, а всі діалоги й ситуації використовує як матеріал для роботи — виступає копіїстом реальності, яку режисує. Грає — і заграється, з фатальними наслідками.
«Єва» — міцний, але стандартний трилер, і запам’ятовується він роботою Юппер, яка веде свою героїню по всій гаммі станів, яких вимагає сюжет: від байдужості до люті, від сумирності до небезпечної агресії, від підкорення до домінування. Вона не боїться постати в кадрі без гриму, з ознаками віку — і лишається при цьому заворожливою. Журі лишило Юппер без нагород, однак на її акторське безсмертя це вже не вплине.
Загалом «Єву» можна віднести до групи конкурсних фільмів, що не лишали глядачам повітря для рефлексій, розважаючи авдиторію найпростішими атракціонами: гострим сюжетом чи спецефектами. Участь таких картин у фестивалі, котрий орієнтується на глибше кіно, є сумнівною, але, мабуть, не цього разу. Цілого «Срібного ведмедя» за режисуру отримала повнометражна анімація американця Веса Андерсона «Острів собак». Там показана Японія недалекого майбутнього; мер вимишленого міста Мегасакі одержимий ненавистю до собак, яких він під приводом епідемії «собачої чуми» (ним же й створеної) висилає на острів, перетворений на величезне сміттєзвалище. В цю сумну резервацію, викравши літак, десантується 12-річний племінник мера, що шукає свого пса і спричиняє тим самим революцію.
Історія нехитра. Хороші герої — підлітки, вчені й собаки, погані — представники влади й мафіозі, котрі в такий убивчий спосіб обстоюють інтереси котів. Добро, звісно, переможе. Люди розмовляють японською (інколи без перекладу, але виразно) й англійською, собаки — тільки англійською, причому доволі літературною. Піднято теми екології й корупції, а також урядової змови. Одне слово, гарн(еньк)о, актуальн(еньк)о, прост(еньк)о. Хоча є певні дорослі моменти, за змістом це невибаглива казочка для молодшого й середнього шкільного віку. Справжню повагу викликає колосальна праця, вкладена в ляльок і в декорації, підкуповують старанно виконані деталі — аж до блощиць, що бігають по собачій шерсті. На жаль, режисер до рівня лялькарів і декораторів (серед яких була і наша землячка Ілона Вовчик — див. інтерв’ю з нею в «Дні» від 23.06.16) не дотягнув. Мотиви журі лишаються таємницею.
Стиснутий до обпікаючої щільності сюжет рухає драмою «Утойя. 22 липня» (U — July 22) 58-річного норвежця Еріка Поппе, але авторські наміри тут інакші, аніж у трилерах чи бойовиках. July 22 — про півтори години на острові Утойя 22 липня 2011 року, коли нацистський терорист Андрес Брейвік розстріляв там десятки дітей і підлітків. Події показані очима 19-річної Кайї (Андреа Бернтцен) зі стовідсотковим дотриманням єдності місця й часу. Поппе не показує прямого насильства, нагнітає атмосферу через близькі й віддалені постріли й крики. Камера метушиться від укриття до укриття, точно передаючи хаос бійні, ненадовго зупиняється на вже загиблих. Моменти руху і відносного затишшя чергуються в потрібному ритмі. На самому початку Кайя звертається в камеру: «Ти ніколи не зрозумієш, просто слухай», — і, хоча це лише частина розмови з матір’ю по телефону, заклик прочитується однозначно: це не реконструкція, а намагання, наскільки це можливо, поставити глядача на місце жертв. У Поппе це вийшло: фільм б’є по нервах, наче вигострена бритва, й ошелешує фіналом. На жаль, «22 липня» отримав лише згадку екуменічного журі — хоча заслуговував на вищі відзнаки.
Власне, якщо повернутися до початку розмови, то, здається, основне журі фестивалю на чолі з Томом Тиквером («Біжи, Лоло, біжи») потрапило в пастку між претензійністю та «атракціонами». Якщо останні отримали визнання в особі Андерсона, то з першою пов’язане рішення щодо «Золотого ведмедя». Найвищий приз, як і приз за найкращий дебют, дісталися румуно-німецько-французько-чесько-болгарській ко-продукції «Не торкайся мене» (режисерка — Адіна Пінтіліе). Тут є всі компоненти сучасної арт-хаузної естетики: імітація неігрового кіна аж до входження самої авторки в кадр; актор з інвалідністю (спинальна м’язова атрофія); багато еротики, щедро приправленої розмовами (щоб не просто еротика, а еротика зі змістом); власне розмови — довгі й слабко вмотивовані сюжетом сповіді режисерки; різного роду тактильна взаємодія у стерильно-білих інтер’єрах; позитивність щодо будь-яких проявів тілесності. Майже в усіх цих компонентах немає нічого поганого, але, зібрані докупи саме в цьому фільмі, вони складають враження продуманої кон’юнктурщини, наче режисерка знала, як має виглядати сучасне фестивальне кіно, й сконструювала такого собі Голема. Зрештою, не програла.
Але ж були кращі приклади суміщення актуальності з якістю. Психологічна драма «Спадкоємиця» (Парагвай — Уругвай — Німеччина — Бразилія, режисер — Марчело Мартінессі), що отримала Приз Альфреда Бауера за відкриття нових перспектив у кінематографі — про літню лесбійку, що, мешкаючи в успадкованому від батька обійсті, потроху розпродає його й паралельно переживає особисту кризу. Тут одразу й тема ЛГБТ, і соціальні мотиви, і та ж еротика, але доречно й точно. Фільм зроблений на напівтонах, без крутих поворотів, з майстерно приглушеною акторською грою. Дія настільки уповільнена, акторки (майже весь простір історії заповнений жіночими персонажами) настільки стримані, що інколи здається, що на екрані нічого не відбувається; тим не менш, дивитися цікаво, й під кінець режисер виводить сюжет на пристойну фінішну пряму: героїня таки виривається з убивчої рутини. Виконавиця головної ролі Ана Брун заслужено відзначена «Срібним ведмедем» за найкращу жіночу роль.
Отакі історії про маленьких людей склали найкращу частину конкурсу й інколи були винагороджені. Так, «Мармизі» (Twarz) Малогжати Шумовської (Польща) дістався Гран-прі журі. Шумовська — улюблениця Берлінале: у 2013 році мала приз «Тедді» від ЛГБТ-журі за фільм «В ім’я...», а в 2015-му — «Срібного ведмедя» як найкращий режисер за «Тіло». Цього разу вона привезла сюжет про Яцека, сільського красеня, який у буквальному сенсі втратив обличчя: став потворою після падіння під час будівництва рекордно високої статуї Христа. Від нього відвертається наречена, рідна мати вважає одержимим дияволом, дітвора дражнить на вулиці.
Шумовська дотримується ліберальних, секулярних переконань, і її наміри швидко стають очевидними: висміяти догматичну католицьку мораль й містечкові звичаї. Вона показує простий народ у всій непривабливості його простоти; не щадить також клір — чого варта сцена сповіді, в якій панотець в деталях розпитує молоду грішницю про подробиці гріха. І, хоча тут чимало болю, «Обличчя» все-таки смішний фільм. Смішний і злий.
В основному конкурсі було понад 20 картин; я згадав найкращі чи найхарактерніші. Із суто статистичного погляду 68-й Берлінале невдалим не назвеш: продано 330000 квитків, акредитовано представників зі 130 країн, зірок на червоній доріжці не бракувало. Тобто свято було. Але — свято неуважності. Рядовий сон з тих, що забуваєш наступного ранку.
А втім, негативний результат — теж результат. Берлінале перезавантажиться, зробить висновки, вистрілить з новою енергією. І добре, якби на ту мить Україна була представлена на ньому відповідно. Бо цей фестиваль насправді для таких кінематографій, як наша — яким, за великим рахунком, нема чого втрачати.
