Були різні революції — буржуазні, технологічні, жовтневі, оксамитові, була і революція троянд. У нас — Революція Гідності. Суто українське явище. Для України гідність — цілком генетична якість. Прищеплена природою. Немає для українця нічого ціннішого за гідність. Він може бути голим, босим, п’яним, побитим, але всупереч біді триматиметься з гідністю. Наші покритки, зневажені дівчата і жінки топилися не стільки через ошуканість, скільки через зневаження гідності. Згадайте Харитину з «Наймички» І. Карпенка-Карого, Катерину Т. Шевченка та їхніх подруг. Наші чоловіки тієї ж породи. Микола Задорожний з «Украденого щастя» І. Франка ладен пережити зраду дружини, але хапається за сокиру, коли жандарм знову топче його гідність. Михайла теж можна зрозуміти, у нього своя правда. Наразі він — негідник.
«Негідник» — «не-гідний» — людина без гідності. Людина, яка зневажає гідність інших, дозволяє порушення гідності своєї та іншого, опускає себе нижче межі гідності. Це той, хто принижує, ображає, лає когось, це той, хто б’ється навіть у парламенті, хто розмовляє матюками. Адже ненормативна лексика націлена, по суті, саме на приниження, на вразливість гідності. А зневажаючи іншого, такий «майстер художнього слова» опускає і власну гідність, тобто себе, нижче плінтуса. Наразі матюки прийшли в Україну від татаро-монголів і від російщини, які саме і прагнули принизити «хохлів», підкорити їх, знесилити.
Але ж як обійтися без міцного слівця в хвилину емоційного сплеску? Українці мають власний лексикон на цей випадок. Ярослав Стельмах назбирав його на цілий монолог для героїні п’єси «Любов у стилі бароко». Наша національна лайка насичена образністю, асоціаціями і навіть гумором. Об’єкт лайки скоріше висміюють, гідність його не принижують.
Наразі відомо, що раб не має гідності. Раб терпить, терпить усе — надтяжку працю, голод, холод, побої, жахливі й принизливі умови життя. На тому тримається психологія раба. Позбавлений самоповаги, раб легко підкоряється, ним легко маніпулювати, висмоктувати його сили — фізичні й духовні. Трударі російської та радянської імперій, попри державне гасло «Ми — не раби», були саме рабами. Їхня психіка була скалічена кріпосництвом найрізноманітнішого штибу. Антон Чехов, наприклад, по краплині вичавлював із себе раба. Багатьом із нас також доведеться це зробити.
Та нам підступно накидають саме рабську свідомість, повсякчас закликаючи терпіти, обкладаючи тими самими матюками, які нині стали мало не розмовною мовою. Спасибі, ще радіо й телебачення дотримуються літературної норми — аби не забували. Глушать відповідне слово писком. А театр, начебто в гонитві за «правдою життя», все більше вживає ненормативну лексику. Особливо цим хизуються Лесь Подерев’янський і останні вистави театру «Золоті ворота». Це свідоме спрямування на підтримання і виховання рабської свідомості чи безвідповідальність митців?
Вже не кажу, що вченими об’єктивно доведено: ненормативна лексика шкодить здоров’ю людини, руйнує її ауру, калічить її енергетику.
Російською мовою «гідність» перекладається як «достоїнство». Чуєте — «купюра достоїнством в...». Тобто це ціна грошової одиниці. І ціна людської особистості. А «негідник» — «негодяй», «негодник», тобто не-годний для добрих, будівничих справ.
Гідність спонукає поважати, не принижувати іншу людину. Надмірність гідності називається інакше — пиха. Людина перебільшує свою значимість, певна у безмежності своїх можливостей і влади. Тому дозволяє собі порушувати достойну межу самоповаги. Коли «проффесор» Янукович б’є в обличчя інтелектуала професора з Хмельницького — це пихатість мерзотника, п’яного від безмежності влади. Коли герой п’єси М. Кропивницького «Дай серцю волю, заведе в неволю» Микита Старостенко піднімає сокиру на суперника, зрозуміло, що характер його обумовлений тим, що він багатій, перший парубок на селі, ще й син старости, звик мати все, чого забажає. А тут бідна дівчина з достоїнством відмовляє йому в зазіханнях. Негідник.
До речі, саме жіноцтво вирізняється почуттям гідності й має силу перетворити його на засіб захисту своєї особистості. Навіть у раціональній Європі. Згадаємо Медею, Антігону, Федру. А у слов’янському світі — й поготів. Навіть у скаліченій рабством Росії. Пам’ятаємо Катерину в «Грозі», Ларису в «Безприданниці» — п’єсах О.Островського; Сонечку Мармеладову, Катюшу Маслову... Мені особисто почуття гідності, виховане сім’єю, допомагало у досить гострих ситуаціях життя. Для збереження свого достоїнства жінки можуть відмовитися багато від чого, навіть можуть обрати смерть. Або піти на вбивство. У них такі реакції частіші, ніж у чоловіків. Може, тому, що вони більш емоційні та вразливі, чуттєво сприймають жорстокість дійсності.
Наразі небезпечно безвідповідально гратися з почуттям гідності людей. Ось, скажімо, вкрали у вас гаманець — болить не стільки втрата, скільки ваша гідність. Ошукали, дурнем зробили. Не крадіть у людей останнє, не принижуйте їх обманом, не чіпайте їхньої гідності. Може назбиратися критична маса... І тоді Майдан, Май-дан, Май-дан — чуєте набат.
Отже, поміркуйте: честь і гідність — одне й те саме? Чи є відтінки смислу цих понять? І що містять слова нашого гімну: бути «козацького роду»?
