Життя його почалося 19 жовтня, в день, оспіваний у Пушкінському
ліцейському вірші. Завдяки фатальному випадку загинув він 15 грудня — в
день, наступний за річницею повстання декабристів. Важко не побачити в
цьому містичного збігу. Тілом належачи нашому підступному, брехливому й
безжалісному сторіччю, душею Галич немовби перебував у столітті минулому,
серед дворян, котрі вийшли на Сенатську площу.
Він узяв до рук гітару, коли йому було пристойно за сорок.
І життя цілком успішного радянського письменника, драматурга, кіносценариста
переламалося, як об коліно. Його пісенні монологи, насичені колючими й
точними прикметами часу, шокували. Незабаром цю жанрову естафету підхопив
Володимир Висоцький — молодший брат Галича по гітарі. Їх спочатку й сприймали
— на рівних. Касети з піснями Галича розліталися всією країною нелегально.
Їх діставали з тайників, перевіривши, чи щільно прикриті двері, в колі
найближчих друзів. І слухали, завмираючи від захоплення, як влучно й дошкульно
судить він про те, що відбувається навколо. Нечувана популярність прийшла
до нього без всіляких нинішніх «розкруток» — отак, із магнітофона на магнітофон.
Чим складнішою ставала політична ситуація, чим ширшого
розмаху набували репресії проти інакодумців, тим твердіше й непримиренніше
звучав голос Галича. «Я обираю свободу бути просто самим собою». Ці слова
Галича — ключ до всієї його творчості. Мало хто може сказати про себе,
що він так послідовно відстоював свою внутрішню свободу. Він не мав жодних
ілюзій. Він знав, що обрана ним свобода — це, в можливій перспективі, «свобода
казенного пайка», «Норильськ і Воркута».
Галича позбавили всіх засобів до існування, виключили зi
Спiлок письменників і кінематографістів, змусили емігрувати, де він так
безглуздо, від удару струму, загинув у своїй паризькій квартирі 1977 року.
Багатьом із нас, що живемо лише через двадцять років після
загибелі Галича, його шаленість і біль видаються безглуздими й несучасними.
Канули в минуле й пізнавані реалії його пісень-балад. Часом ГУЛАГ, дисидентство
й усе, що з ним пов’язане, сприймаються як безнадійна архаїка. Й Олександр
Галич здається ледве чи не сучасником Олександра Герцена, свого попередника
з еміграції, з його «Колоколом», що так давно вiддзвонив.
Однак маючи певну зовнішню свободу, а втім, швидше її імітацію,
ми аж ніяк не здобули свободи внутрішньої. Не треба вдавати, що все, про
що співав Галич, тільки прикмети часу минулого. Його рядок: «Помолчи —
попадешь в «первачи» — це і про нас також. Нам усім ще йти та йти до нього,
долаючи власне рабське, стадне нутро. І, не дай Боже, щоб на якійсь вибоїні
нинішнього розвитку України нам довелося пригадати про галичівську неприборкану
пристрасть до свободи.
№200 20.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
