Гучне анонсування постановки опери Джузеппе Верді «Дон Карлос» у Національній опері ще восени минулого року, амбітна впевненість молодого, та вже титулованого головного режисера театру Анатолія Солов’яненка, налаштували музичні кола на перспективу отримати культову виставу. І ось, нарешті, відбулася прем’єра. Глядачі стали свідками аншлагу та галасливого екстазу публіки (від оплесків і вигуків «браво» до свисту).
Рішення відновити постановку одного з наймасштабніших шедеврів Верді — «Дона Карлоса», що вже майже 15 років як зійшов зі столичної сцени, — стало не просто відповідальною ініціативою режисера, а насамперед проектом, пов’язаним із багатьма постановочними складностями й ризиками. І головний з-поміж них — не стати заручником виконавців, на яких режисерська «колегія» робить ставку. А варто нагадати, що «Дон Карлос» — опера з доволі складною сценічною біографією, яку неодноразово намагався корегувати ще за свого життя сам автор: занадто монументальна (тривалість звучання понад чотири години!), із залученням великої кількості учасників, масовки, в тому числі хорової (до 200 осіб!), а головне — обов’язкова наявність шести першокласних, рівноправних за сценічним і вокальним навантаженням голосів — двох басів, тенора, баритона, сопрано й мецо-сопрано. Оперна партитура зазнала чимало «перекроювань» — від початкової п’ятиактної версії для Паризької Гранд-Опера до чотриактної (італійської), що в нинішній трактовці А. Солов’яненка доволі компактно уклалася в три дії.
Варто зазначити, що в багатьох із присутніх на прем’єрі був ще, так би мовити, «на слуху» варіант постановки Вердієвського шедевру, здійсненого за німецькими лекалами Київською оперою 1985 р. Тоді постановку втілила в життя плеяда легендарних митців — сценограф Федір Нірод, режисер Дмитро Смолич, хормейстери Лев Венедиктов і Владислав Згуровський. Зірковий склад видатних співаків — Гізели Циполи, Світлани Добронравової, Галини Туфтіної, Валентини Кочур, Валентини Реки, Людмили Юрченко, Анатолія Кочерги, Валентина Пивоварова, Василя Третяка, Анатолія Мокренка, Владилена Грицюка та багатьох інших солістів забезпечили тривале (понад десять років) життя цієї вистави на столичній сцені.
Нинішня версія «Дона Карлоса» вразила передусім своєю видовищністю та історичною достовірністю, на чому, власне, й базувалася режисерська концепція постановки. Дбайливо продумана барокова надлишковість декорацій, пишність і розкіш сценічного оформлення, благородна гра кольорів у костюмах головних героїв (художник Марія Левитська) відразу сконцентрували увагу глядачів на візуальній стороні вистави, зануривши присутніх в атмосферу Іспанії XVI століття з її тодішньою беззастережною владою феодальної монархії, кривавого й безкарного терору інквізиції (її уособлює Великий інквізитор), яка безжально розчавлює особисті долі головних героїв — інфанта іспанського Дона Карлоса, без тями закоханого у свою мачуху — Єлизавету Валуа, дружину батька — короля Філіпа П, який страждає від ревнощів до сина й водночас боїться втратити трон; маркіза ді Пози, палкого патріота й відданого друга Дона Карлоса; пристрасної принцеси Еболі, яка стає заручницею свого кохання та придворних інтриг. До вдалих сценічних ефектів слід додати застосування новітньої світловідтворювальної техніки, що вразила публіку реалістичністю охопленої полум’ям сцени страти єретиків. Втім, не обійшлося й без несподіванок: загальний аскетичний колорит католицького храму в сцені аутодафе раптово різонув погляд розкішним золотим іконостасом явно православного походження... Не можна оминути й невідповідність тексту біжучого рядку, де йдеться про квіти в саду, — місце зустрічі закоханих інфанта і королеви — до сценічного оформлення — трьох чорних стовбурів дерев без жодного натяку на квіти...
Та все ж, абстрагуючись від сценічного антуражу, не забуваймо, що, йдучи на оперний спектакль, варто згадувати маніфест самого Верді, який говорив: «Голос і мелодія для мене завжди будуть найголовнішими!». Головними компонентами оперної вистави залишаються вони й для сучасного слухача. То що ж зберегла пам’ять після прем’єри «Дона Карлоса» щодо вокалу? Насамперед — розкішні, вражаючі потужною енергетикою натовпу хорові сцени, монолітне й могутнє звучання хору — динамічного в сценічному русі колективного персонажу. Вони змушували із вдячністю вгадувати руку майстра — почерк багаторічного головного хормейстера опери Льва Венедиктова, школу якого успадкував його наступник — хормейстер-постановник хорових сцен Богдан Пліш.
Натомість очікування італійського бельканто солістів (враховуючи ще й той момент, що опера виконувалась італійською) справдилося лише частково. Строкате й доволі неоднозначне враження залишили по собі виконавці головних партій. Висока вокальна культура виконання партії принцеси Еболі в поєднанні з розкішним тембром, акторською пластикою, природною ефектною зовнішністю зробили Анжеліну Швачку реальною домінантою сцен за її участю. Тембрально насичена кантилена Швачки-Еболі зачарувала інтонаційною гнучкістю, оксамитовою забарвленістю, відшліфованістю кожної вокальної фрази.
Майже бездоганний вокал, красивий тембр, досконала артикуляція, вільне «оперування» голосом на всьому діапазоні в поєднанні з суто італійським темпераментом, логічною сценічною поведінкою в мізансценах із партнерами зробили виконавця ролі Родріго — маркіза ді Пози — Геннадія Ващенка одним із найпереконливіших учасників прем’єрного показу.
На жаль, обидва виконавці титульної партії — Дона Карлоса, — ані Сергій Пащук, ані Андрій Романенко (другий прем’єрний спектакль) не залишили бажаного цілісного враження від своїх інтерпретацій образу центрального героя. Цьому насамперед заважав і часом різав слух дещо «прямолінійний», іноді відверто форсований спів, особливо в Романенка. Взагалі тенденція до форсування звуку певною мірою ставала на заваді багатьом виконавцям в обох прем’єрних виставах. Частково не оминула вона й досвідчену, зрілу співачку Тетяну Анісімову, володарку красивого, повнокровного сопрано (в партії Єлизавети), звучання голосу якої (очевидно, внаслідок такої хибної практики, на жаль, превалюючої в сучасному вітчизняному вокальному виконавстві) почало зазнавати прикмет інтонаційної «розхитаності». Такі ж прикрі ознаки «качки» було помічено й у виступі Вікторії Ченської — володарки красивого, але невеликого за силою голосу. Разом із тим сценічний образ Єлизавети, створений цією виконавицею, підкупав вишуканістю пластики й послідовністю в розкритті психологічних трансформацій її персонажу.
Не вразили й виконавці провідних чоловічих ролей — Короля Філіпа (Сергій Магера) і Великого інквізитора (Тарас Штонда, який, до речі, співав цю партію в обох прем’єрних показах). Найскладніша, одна з вершин оперного басового репертуару партія Філіпа вимагає від співака не просто досконалого володіння своїм голосом на всьому великому діапазоні, не лише здатності переконливо відтворювати найтонші градації суперечливих психологічних станів героя, а головне — вміння підпорядковувати весь співацький арсенал змалюванню трагедії особистості — комплексу жорстокого володаря, самотнього чоловіка, покинутого батька. У виконанні Магери образу Філіпа явно не вистачало внутрішньо закумульованої, ледь стримуваної експресії, необхідної акторської переконливості, не сприяв розкриттю характеру образу й глухуватий басовий тембр співака. Натомість новими, свіжими барвами заграв цей ключовий персонаж опери у виконанні молодого співака Сергія Ковніра. Володар красивого, повнозвучного на всьому діапазоні колоритного басу, Ковнір відійшов від сценічного стереотипу старого й немічного короля, а швидше уподібнився до історичної постаті Філіпа, який мав усього 32 роки й, таким чином, був майже ровесником співака по цій ролі. Суперечливе враження залишила й трактовка образу Великого інквізитора Т. Штондою. Оплески, що супроводжували його виступ, сприймалися швидше як винагорода за його своєрідний «бренд» — одного з провідних басів української сцени. Водночас глибокий тембр його голосу скоріше пасує героїко-епічним персонажам російських опер — Бориса Годунова, Сусаніна, Пимена тощо, аніж відповідає образу жорстокого сліпого старця-інквізитора, тембр якого мав би бути сповнений «металу», вирізнятися більшою обертоновою рельєфністю й додатковою чеканною артикуляцією.
Не завжди переконливо сприймалися окремі мізансцени, особливо в діалогах Дона Карлоса і Родріго. Штучною, занадто «смиканою» видавалася надмірно метушлива сценічна поведінка солістів у обох прем’єрних показах. Це примушувало їх повсякчас шукати додаткової візуальної підтримки в диригента. Бракувало свободи й розкутості в сценічній грі Т. Пиминової (Еболі), яка так само намагалася тримати в полі зору диригента. Певна «затиснутість», «жорсткість» її голосу, особливо у верхньому регістрі, заважала розвивати пластичний малюнок ролі, гнучко наслідувати зміни в характері й діях її персонажу.
Після перегляду двох прем’єрних постановок «Дона Карлоса» мимоволі виникла думка: а чи не варто було б об’єднати в одній виставі свого роду «збірну» виконавців, укомплектовану з найкращих солістів обох складів виконавців із рівноцінним вокалом й одним рівнем сценічної майстерності?
Отже, мабуть уже час поставити питання: чи стала ця прем’єра «Дона Карлоса» етапною версією знаменитого шедевра Дж. Верді яскравою сторінкою творчої біографії колективу Національної опери України?
«Координатором» всіх ланок складного механізму оперної вистави став диригент Микола Дядюра. В цілому оркестр продемонстрував толерантне ставлення до солістів, не заглушаючи їхні голоси. Водночас саме оркестрові масивні звучання в картинах масових сцен за участю хору сприяли збереженню широкого фрескового «мазка», що мав на увазі сам композитор під час створення цього оперного полотна.
Нині в кулуарах театру триває процес пост-прем’єрного обміну думками, не вщухають і суперечки щодо постановки, а це свідчення того, що до долі оперного жанру й сьогодні небайдужа певна частина українського суспільства. І що за умов певних реформаторських заходів, розробки творчих стратегій, певній зміні алгоритму музично-театральної режисури, відповідної корекції специфіки існуючих оперних шаблонів, згідно з вимогами нашої динамічної доби, осучаснення репертуару у відповідності до її запитів (можливо, акцентуванні уваги на постановках камерних опер, фарсів, які завжди легко сприймаються публікою), Національна опера не лише залишатиметься берегинею вітчизняних традицій оперного мистецтва, а й стане справжнім локомотивом сучасного оперного виконавства на світовій культурній арені. Очевидно, що сьогодні не завадило б розробити й нову стратегію фінансування й популяризації оперного жанру. Можливо, слід придивитися до повчального досвіду легендарного театру «Ла Скала», який елегантно йде назустріч музичним уподобанням демократичних верств меломанів, пропонуючи квитки на генеральний прогон вистави за ціною 10 євро. Натомість ціна білета на прем’єру, яку відвідує весь бомонд Мілана, сягає вже 2500 євро.
Показово, що цього року наша сусідка — Росія — приєдналася до світової співдружності, отримавши право трансляції оперних вистав із Метрополітен-Опера в залах кінотеатрів... Може, й нам треба перейняти хороший досвід і поступово розширювати коло шанувальників високого оперного мистецтва?
ВРАЖЕННЯ
Раїса БОГАТИРЬОВА, віце-прем’єр-міністр України, міністр охорони здоров’я:
— Драматургія опери глибока, прекрасна класична музика, дуже яскраво представлено декорації, навіть деталі виписано таким чином, що можна відчути, що події відбуваються в XVI сторіччі, про яке йдеться у виставі. Чудово виступили наші виконавці, багато хто з них — зірки світового рівня. Враження від цієї масштабної опери позитивні. Вітаю всіх учасників із прем’єрою!
Михайло РЕЗНИКОВИЧ, художній керівник театру ім. Лесі Українки:
— Добре, що прем’єра відбулася. Мене вразив той чудовий прийом, який глядачі влаштували постановникам цієї досить тривалої вистави. Тема, розкрита Шиллером у драмі «Дон Карлос, інфант Іспанський», геніально втілена в опері Верді й нині є гострою, тому схвилювала нашу публіку. Мені сподобалися три речі: чудова сценографія та костюми Марії Левітської, які достовірно відображають Іспанію XVI сторіччя (дуже складного історичного періоду — безжалісної боротьби католиків і протестантів); класика — безсмертна, а гостросоціальні теми, підняті в опері, зрозумілі сьогоднішньому глядачеві; а з виконавців хочу відзначити двох солістів, які блискуче сплавилися з вокальними партіями і проявили себе як драматичні актори, — Анжеліну Швачку (Еболі) і Тараса Штонду (Великий Інквізитор).
Євген САВЧУК, художній керівник капели «Думка»:
— Колектив Національної опери взявся за надзвичайно складний твір. Я вітаю команду постановників і виконавців з прем’єрою! Ювілей Джузеппе Верді будемо святкувати у наступному році, і до цієї події в репертуарі театру вже є новинка — опера «Дон Карлос». Безумовно, Верді — геніальний композитор, і його твори прикрашають афіші всіх оперних театрів світу. Кожен режисер і диригент по-своєму ставить, а пройдуть роки — будуть ще і ще різні варіанти прочитання цієї класики. На київській сцені це вже не перше звернення до опери «Дон Карлос». Я добре пам’ятаю версію режисера Дмитра Смолича, диригента Олега Рябова, хормейстера Льва Венедиктова, художника Федора Нірода, коли головні партії виконували провідні вокалісти, зокрема, Анатолій Кочерга (Філіп II), Володимир Федотов (дон Карлос), Іван Пономаренко (маркіз ді Поза), Гізела Ципола (Єлизавета Валуа), Людмила Юрченко (Еболі), Богдан Гнидь (Великий інквізитор) та ін. Нині можна згоджуватись і не згоджуватись із новою трактовкою опери, що представила команда (Анатолія Солов’яненка, Миколи Дядюри, Богдана Пліша та Марії Левитської), відмітити гарне звучання хору, дорогі костюми або висувати деякі претензії до солістів чи музикантів, але найголовніше, що всі вони виконали величезну творчу роботу. Добре, що кращі зразки світової класики є у афіші театру. Але у мене питання до керівництва Національної опери: коли ж театр запросить на прем’єру української класики? Бо сьогодні у репертуарі лише кілька творів, які давно пора по-новому поставити, та йдуть вони вкрай рідко! Треба пропагувати своє — національне — і це повинно стати пріоритетним на головній оперній сцені нашої держави.
Фабріціо РОМАНО, посол Італії в Україні:
— Прекрасно, що в Україні на головній оперній сцені вашої країни поставлено шедевр італійської та світової класики. Опера «Дон Карлос» — дуже складний твір, і тому небагато колективів нині звертається до цього твору Верді. Добре прозвучали оркестр і хор. Мені як меломанові було приємно почути в Київському театрі велику музику Джузеппе Верді. Наступного року шанувальники творчості великого маестро відзначатимуть ювілей композитора і сподіваюся, що ми проведемо спільні акції, присвячені пам’яті великого маестро, не лише в Національній опері України, але й у філармонії.
