Як розповісти про красу її картин, їхній затишок, мерехтливу таємницю — таємницю зірки, ночі, дитинства, казки, далекого світлого вікна або кольорового ліхтарика, бенгальського вогника, світлячка в літній траві? Дар Олени Духневич був даром бачити — і змінювати, він складався з дуже щасливого й гармонічного поєднання двох звичайних протилежностей: смаку до точної (реальної) деталі та можливості йти, від цієї деталі відштовхнувшись, угору або вглиб — згідно з сюжетом і задумом. Інакше кажучи, талановита художниця мала водночас і гостре око, і мудре серце. Однак Олена прожила дуже мало — неповних 29 років...
Ще під час навчання, коли треба було зробити щось на тему «Різні професії», Олена Духневич обрала зимовий вечір, старовинний цегляний будинок, маленьку прибудову до нього, а в ній — «Ремонт взуття», і в освітленому вікні — старий чоботар, надзвичайно схожий на доброго чарівника. Ситуація реальна й усім знайома — тим більше, що за маленьким будиночком піднімаються висотки, в яких також уже загоряються вікна... Та в Олени Духневич вийшло щось дуже схоже на початок справжнісінької казки — бо хтось обов’язково зазирне до майстра, який чомусь засидівся сьогодні за роботою, і цей візит стане початком дивних і захопливих пригод... Інколи мені здається, що я знаю куточок Києва, що надихнув Олену Духневич на цю історію.
Вона проілюструвала безліч дитячих книг, намалювала безліч листівок, займалася плакатом, а ще — живописом і навіть трикотажем. Усе життя вона була невтомною трудівницею. Та склалося так, що краще зі зробленого Оленою Духневич — це її передостанні й останні роботи, і передусім — «Театралка», цикл ілюстрацій до казки Ремизова «Зайчик», а також загадкова, створена «для себе» (і, як виявилося, лише для себе) «Казка про художника». Всі — віртуозні, ювелірно-вишукані, вони, проте, мають зовсім різний «настрій».
«Театралка» — забавна, але і якась ретро-елегантна історія про жирафу, модницю і тонку поціновувачку театру, яка збиралася на виставу так довго, що вистава ця встигла вже й закінчитися.
Ілюстрації до казки Ремизова здаються дорогоцінними мініатюрами — так захоплено і ретельно створювала Олена Духневич і будиночок, у якому мешкає панночка-Зайчик разом зі своїм опікуном котом та іншими домочадцями, і її ошатне платтячко й капелюшок, і чарівне озеро, в якому Зайчик у кожному своєму сні намагається піймати золоту рибку. Але, крім того, химерна поетика цієї дивної історії, де діє чимала кількість цілковито фантастичних створінь, яких можна собі уявити лише по іменах і завжди незвичайних рисах характеру, стала для Олени Духневич приводом розпочати власну гру або, вірніше, розповісти власну казку. Ілюстрації створювалися на дачі — з її веранди побачила художниця свій, повний краси вдень і небезпек уночі, ліс, а потрібні персонажі — квіти, комахи, птахи, тварини — самі з’являлися позувати в потрібну мить. Свого часу з’явилася і страхітлива Відьма...
Що до «Казки про художника», то від неї, здається, тільки й лишилося, що два чудові розвороти — з ілюстраціями і текстом, написаним від руки і прикрашеним численними візерунками — і навіть маленькими додатковими ілюстраціями. Автором цієї казки була, ймовірно, сама Олена Духневич, і навряд чи вона планувала коли-небудь її видавати — адже навіть «Зайчик» так і не був виданий. Утім, така безнадійність мала і свої позитивні сторони — художниця могла працювати (і працювала) виключно заради абсолюту. Хтозна — можливо, її «Казка про художника» не дописана саме тому. А у фрагменті, який зберігся, розповідається про Художника, який жив у Місті. Місто було прекрасним, однак — абсолютно білим, і Художника це трохи засмучувало — і тому він виходив гуляти лише вечорами, коли у вікнах будинків з’являлися вогники. Потім щось сталося — що саме, ми не дізнаємося вже ніколи. Але якось вранці Художник прокинувся — і раптом побачив, що Місто стало різнобарвним — як веселка або як хвіст павича...
