З роками галерея поповнювалася новими експонатами. Ні до революції,
ні після вчені не дуже балували увагою провінційний музей. А даремно. Адже
там зберігалося декілька картин епохи Відродження, писані на дереві італійськими
майстрами пізанської, болонської, венеціанської та римської шкіл. За уривчастими
відомостями, серед них були Пізанелло, Джованні Белліні, Віторе Карпаччо
— художники, чиї твори гордо представлені в постійних експозиціях Лувру
та Ермітажу. Достовірно відомо, що в колекції були твори таких світил,
як Антон-Рафаель Менгс, Анібале Караччі, Джованні Батіста Тьєполо, а також,
тримайтеся, Пітер Брейгель-старший, Пітер Пауль Рубенс та Антуан Ватто.
Що стосується Брейгеля, то три десятки його робіт, які збереглися до нашого
часу, є перлинами найбільших музеїв світу (по одній його картині зберігається
в Луврі (Париж) і Метрополітені (Нью-Йорк). В Ермітажі немає великого голландця
(існувала навіть легенда, що колись Ермітаж за одного Брейгеля був готовий
віддати у Вену трьох Рембрандтів, яких у Петербурзі більше, як десять).
А тут, уявіть собі, в якомусь провінційному педінституті...
Блискуча колекція так і недочекалася свого дослідника, не була навіть
як слід каталогізована. Тепер пізно. Під час війни 1941—1945 років 50 найкращих
полотен безслідно зникли з колекції, зокрема, картини Рубенса «Мати», Караччі
«Нарцис біля джерела», Тьєполо «Геркулес та Омфала».
Чи викрали їх нацисти? У реституційних списках Міністерства культури
жодна зі згаданих робіт не зазначена. Не згадуються вони і в опублікованих
нещодавно в Німеччині списках уцілілих культурних цінностей, вивезених
фашистами з території Радянського Союзу. У той же час ніжинські краєзнавці
стверджують, що найцінніші експонати вдалося сховати десь у межах міста.
Як склалася їхня подальша доля, невідомо. Людей, які могли б щось розповісти
із цього приводу, вже немає в живих. І аж ніяк не виключено, що нині у
приватних зібраннях українських (а може, російських і навіть американських)
колекціонерів таємно зберігаються безцінні шедеври, що належать народу
України.
Адже з’являються ж час від часу на київських аукціонах картини досить
пристойних, хоч і маловідомих західних майстрів XIX століття. Чому люди,
які їх продають, діють інкогніто? Невже тільки тому, що бояться втратити
ті нещасні кілька тисяч доларів — ціни невеликі? Та й не беруть у нас іноземців
без імені і навряд, щоб від злиднів несли вони на аукціон своє останнє...
Хто знає, скільки трофейних, конфіскованих або просто украдених цінностей
зберігається в закамарках нащадків переможців фашизму або колишніх чекістів?
Реституції смертельно бояться майже всі колекціонери як у нас, так і
за кордоном. Тому так мало в Україні «засвічених» колекцій. Диченко, Сигалов,
Івакін, Гнатюк і ще декілька прізвищ. Інші вважають за краще насолоджуватися
мистецтвом на самоті. І не страх бути пограбованими стискає їх (хоча, звичайно,
і він має місце). Сумнівні історії походження колекцій — от справжня причина
їхнього підпільного існування.
Узяти, наприклад, широко відомий факт. На українських аукціонах неодноразово
виставлялися І. Левітан, М. Коровін, М. Врубель — перші імена в російському
мистецтві. А один відомий колекціонер конфіденційно оповів мені, що у приватному
володінні в Києві зберігаються і зовсім невідомі науці В. Сєров, В. Борисов-Мусатов,
К. Малевич, той же Врубель. Та що там у Києві. У Смілі Черкаської області
в сім’ї одного офіцера в 50-ті роки висів у вітальні Густав Курбе (моя
мати товаришувала з дочкою господаря і часто бачила цю картину). У самих
Черкасах один абсолютно неосвічений моршан 1995 року показував уже особисто
мені картину Густава Клімта. Через рік я дізнався, що він продав її за
2 тисячі доларів (на Сотбісі Клімт менше як у шестизначних цифрах на старті
не з’являвся). На початку 90-х років якийсь підліток пропонував мені купити
ікону кінця XV століття Ростово-Суздальської школи за 500 карбованців.
Я спробував переконати його звернутися в музей, але марно.
Не все ще зрозуміло і з вітчизняними музеями. Ми молимося на сумнівних
київську «Інфанту» Веласкеса або луцького «Святого» Рібейри. У той же час
досі без уваги залишається черкаська «Мадонна дель Імпамманта». Написана
на великій дошці, вона вважається копією школи Рубенса з відомого оригіналу
Рафаеля. Атрибутація сумнівна і древня. Адже, як правило, копію не робили
в натуральний розмір та ще й на дереві (як оригінал), а виконували на полотні.
Знаючи це, картину не один раз хотіли вивезти на експертизу в Ленінград.
Не встигли. Тепер немає грошей. Є припущення, що в Черкасах зберігається
авторський повтор самого Рафаеля. Ще є час?..
Замість післямови. У магазині «Мистецтво» я став мимовільним свідком
розмови. Молодик, судячи з усього, торговець антикваріатом, цікавився у
продавщиці, чи не надходило що-небудь цікаве в антикварний відділ, — мовляв,
через день за кордон їде фургон, начинений «старожитностями», то ще є трохи
місця. Наступний же — тільки через тиждень...
№180 22.09.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
