Є в українців, як і в інших європейських народів, популярна ще з середини ХІХ ст. об’єднавча ідея, якою в критичні моменти успішно послуговується політикум. Це ідея соборності, витлумачена сучасним суспільством як винятково велична і, не надто модерна. І тому мало кому спадає на думку її концептуальна придатність для сучасного мистецтва.
БІБЛІЙНИЙ СЮЖЕТ STABAT MATER ЯК ПРИВІД РОЗКАЗАТИ ПРО НАШЕ СЬОГОДЕННЯ
Талановите ж мистецьке мислення тим і унікальне, що загальноприйняті речі, які набили оскомину, воно здатне переводити із нав’язливої дидактичності у сферу чуттєвості. А у балетного мистецтва ця чуттєвість настільки гостра, що спроможна перетворити трагічну історію на обнадійливу. Отож, представлення у Києві трупою під керівництвом Дениса Матвієнка нової постановки відомого словенського хореографа румунського походження Едварда Клюга Stabat Mater, що відбулося вже після її показів у словенському Маріборі та німецькому Мюнхені, нагодилося як ніколи вчасно.
Своєю стрункістю та ясністю балетна оповідь Едварда Клюга про скорботну Матір на музику Джованні Перголезі нагадує креслення величного собору — Дому Божого, де кожний куточок має особливе сакральне призначення. Враження це виникає не тільки завдяки танцювальним малюнкам — безкінечним шикуванням і переходам чоловічої та жіночої груп танцівників, — а й тому, що вони, мов будівничі, виносять на сцену та раз у раз пересувають два величезні бруси кольору кістки, якими й формують різноманітні конфігурації простору.
ПОКАЗАНЕ ЧОЛОВІЧО-ЖІНОЧЕ, СХОЖЕ НА СВЯЩЕННОДІЙСТВО, РЯТІВНЕ ПАРТНЕРСТВО НАДАЄ БАЛЕТУ STABAT MATER ЩЕ Й ЧУТЛИВОЇ СЕНТИМЕНТАЛЬНОСТІ / ФОТО ОЛЕКСАНДРА ЧЕПАЛОВА
Згори, тобто з небес, це нагадувало б рух мурах, які усі разом переміщують щось гігантське і викладають хрест. І в цьому Едвард Клюг неймовірно амбіційний та водночас традиційний — він придумав балет Stabat Mater для ока згори, а не для гламурних рядів партеру. Традиційність Клюга ще й у тому, що чіткий балетний сюжет, доволі відмінний від конкретної біблійної оповіді, він сконструював за звичним номерним принципом.
Однак данина класичним балетним традиціям не заперечує виняткової сучасності Клюга-балетмейстера. Використовуючи найрізноманітнішу танцювальну лексику, він надсилає повідомлення, ніби волає про щось надважливе усіма відомими йому мовами світу. Клюг вигадує десятки парадоксальних танцювальних комбінацій, підтримок, дотепних па, вплітає в розповідь іронічні відступи, як то натяки на реалії гламурного ярмарку з «фешн вік».
Сцена за сценою перед глядачем минає очікування на божественне одкровення, народжується Син Божий, відбувається Таємна вечеря, Розп’яття, П’єта, ходіння до Гробу Господнього. Цього цілком достатньо, щоби публіка, навіть далека від релігійності, розібралася в тому, про що йдеться. Однак Stabat Mater від Клюга — твір не церковний. Він хоч і монохромний — чорно-біло-тілесний, а його танцювальні форми доволі аскетичні й стримані, але зроблений так, що ним можна насолоджуватися як винятково розкішним видовищем і чуттєво занурюватися в цей мистецький акт.
При цьому хореографія Клюга, як власне і вистава в цілому, зберігає виняткову стильність і цілісність. Весь чоловічий танець придуманий для танцівників, одягнених у чорні офісні сорочки й брюки, — вкрай динамічний, майже безупинний і пересичений рвучкими механічними, роботизованими рухами та емоційними стрибками. Весь жіночий — вкрай ліричний, покірно-смиренний, із плавною кантиленною пластикою. Таким чином, балетмейстер візуально утворює два відмінні духовні світи: жіночий, де всі жінки — мадонни, і чоловічий — де мужчини сильні воїни, свідомі своїх майбутніх страждань.
У хореографії Клюга ці різні світи повсякчасно сполучаються, взаємодіють, але існують, мов паралельні прямі, не поглинаючи один одного, а доповнюючи, уточнюючи. Так балетмейстер підтримує ще й нерозривний зв’язок із поліфонією Перголезі, де кожна нова тема не залишається недоказаною, а знову й знову набуває потужної розробки.
Показане чоловічо-жіноче, схоже на священнодійство, рятівне партнерство надає балету Stabat Mater ще й чутливої сентиментальності, яка тотально захоплює зір, що вмить замінює всі інші органи чуття та розливається патокою насолоди. І, власне, в цей небезпечний плотською спокусою момент танець робить неймовірне для буденної реальності: він просто й дохідливо, так само як танцівниці змінюють взуття на високих підборах на пласкі балетки, замирює почуття духовні й земні.
Станцювати Stabat Mater Едварда Клюга, тобто пластично проговорити моління, плачі, скорботу і врешті-решт окрилити глядачів надією до снаги далеко не кожній балетній трупі, навіть із високими званнями. Зі статусом чи без нього, але трупа Дениса Матвієнка, та й, звісно, він сам, належать до суперліги балетного світу, чиїх прем’єр, що об’їжджають культурні столиці планети, чекають тисячі балетоманів. Відтак Київ, на щастя, опинився серед цих столиць та отримав у подарунок Stabat Mater першим.
«БЛИЖЧЕ, НІЖ КОХАННЯ» — СТОСУНКИ ДВОХ
Не встигли кияни віддихатися після прем’єри балету Дениса Матвієнка, як любимий ними з особливою ніжністю «Київ модерн-балет» під керівництвом Раду Поклітару показав нову виставу молодого соліста цього ж колективу Артема Шошіна. Назва балету «Ближче, ніж кохання» одразу здалася загадковою, і ця загадка дійсно повсякчасно поставала у вигляді жіночої постаті в білому, схожої на Принцесу-мрію — на початку, в середині й у фіналі вистави, й так і залишилася без відповіді. Все інше молодий хореограф пластикою скомпонував ясно і прозоро: під музику бароко, серед якої за збігом обставин також опинився твір Перголезі, танцівники по-дитячому щиро відтворюють найважливіше для хореографа у стосунках двох: терпимість і відданість, вміння разом переживати і співчувати, здатність пересилювати себе і прощати.
Очевидно, що головною наснагою для Артема Шошіна є власний повсякденний життєвий досвід, а тому його танцювальна лексика формується із великої кількості буденних рухів, пластики птахів, плазунів, хижаків. Три чоловічо-жіночі танцювальні пари, доволі нерівноцінні за виконавським рівнем: кожна, у власний спосіб переплітаючи тіла, руки, ноги, представляють стани подружнього існування, скульптурно карбуючи психологічно-емоційну напруженість.
Такий спосіб пластичного висловлювання і схильність Шошіна до партерного танцю робить балет «Ближче, ніж кохання» доволі в’язким та імперативним. До того ж кожний рух танцівники наче виштовхують із гімнастичною вправністю, пробивають акробатичними трюками шлях у щільному просторі, який є лише повітрям. Відтак, момент виконання певної хореографії, що інколи в «Київ модерн-балеті» уподібнюється роботі, так і залишається проблемним для цього колективу. Або, можливо, у Раду Поклітару просто краще виходить вирощування хореографів, а не танцівників, які втілювали б їхні задуми.
Кілька постанов на рік колективу Дениса Матвієнка та кілька «Київ модерн-балету» — і танцювально-балетний тонус у столиці України, попри консервативність головної офіційної сцени, може триматися на доволі високому рівні. Від цього можливість того, що таке стійке інстинктивне зацікавлення дивними танцями переросте в усвідомлення справжньої цінності сучасного балету, стане реальною. Адже балетмейстер безсловесно, чуттєво і проникливо вміє пояснювати важливе для нас усіх: наш світ земний і духовний, і ми з вами — в ньому.
