«Вона формується кусками. А це буде зварка з бронзи. Тоді ще зачищати... Аж після цього кінцевий варіант.... До нього ще декілька етапів, відлив із воску», — торкаючись крижаної застиглої глини, розповідає скульптор Володимир ЩУР про свій майбутній витвір.
ЕТАП ДОСЛІДЖЕННЯ
Володимир Щур — один із найвідоміших скульпторів в Україні, автор знакових фігур. Саме він створив пам’ятники Проні Прокопівні та Голохвастову, Леоніду Бикову, Владиславу Городецькому, Олені Телізі. А ще — меморіальні дошки митрополиту Липківському, Патріарху Мстиславові, Володимиру Маяковському та Шевченкові.
І тепер, упродовж року, скульптор творить нову людську форму — зі зморшками, непрочитаним поглядом й особистою трагедією. Григорію Честахівському цьогоріч — 30 січня виповнюється 200 років. І, ймовірно, мало кому це прізвище, польського походження, про щось мовить. Гриць Честахівський більше відомий хіба у зв’язку з національним корифеєм — Тарасом Шевченком. Адже Честахівський, про що раніше йшлося у публікації «Дня» — «Скорботна Богородиця» (№ 212 від 22 листопада 2018 року), — був ініціатором поховання Шевченка у Каневі, опікуном праху поета.
Найголовнішою реліквією, яку зберіг Честахівський, є оригінальна посмертна маска Шевченка. Її копія також перебуває у майстерні скульптора Володимира Щура.
Володимир Щур, аби збагнути об’єкт творення, досліджував біографію Честахівського. Скульптор каже, що художник Честахівський в українській культурі залишається в тіні і досі не прочитаний як індивідуальна постать. Його особистий внесок полягає у документальному докладному засвідченні кожної деталі із часу поховання Шевченка: побут селян, їхні співи і мовлення, їхній рівень життя та мислення: «Честахівський був, по суті, репортажистом, журналістом того часу, якщо говорити про його внесок в українську історію».
«Але він досі не розкритий як людина, окрема, дуже цікава і трагічна іпостась, — доводить скульптор. — Він ще один «продукт» того часу. Честахівський жив у військовому поселенні в Новій Празі, потім його талант помітили високі особи Російської імперії. Грицькові пощастило. Він закінчив Петербурзьку академію мистецтв, вчився у Брюллова, став чи не найкращим другом Шевченка, його особистим літописцем, отримав посаду в Петербурзі. Але виконуючи вказівки, йдучи завжди за обставинами, під тиском долі, влади — Честахівський втратив себе як митець, художник», — розповідає Володимир Щур.
НАЙГОЛОВНІШОЮ РЕЛІКВІЄЮ, ЯКУ ЗБЕРІГ ЧЕСТАХІВСЬКИЙ, Є ОРИГІНАЛЬНА ПОСМЕРТНА МАСКА ШЕВЧЕНКА. ЇЇ КОПІЯ ТАКОЖ ПЕРЕБУВАЄ В МАЙСТЕРНІ СКУЛЬПТОРА ВОЛОДИМИРА ЩУРА
Отримавши звання некласного художника історичного та портретного живопису, Честахівський пішов на службу до Капітулу російських імператорських і царських орденів. Як художник він виконував особисті замовлення — копії портретів членів царської родини, генералів, а також копії ікон. Але великим художником він так і не став. «Я бачив ті початкові роботи Честахівського, його рисунки і замальовки під час навчання, під час подорожі у Канів, репортажні зарисовки з місця поховання Шевченка. У нього був талант неабиякий. Але він зупинився на певному етапі. І так вже ніколи і не зміг сповна відкрити себе», — упевнений скульптор.
ЕТАП СТВОРЕННЯ
Чи можна, не маючи живої натури, схопити людину з обривків історії, висмикнути із позаминулого століття? Світлини, архівні матеріали? «Я створюю людину у своїй голові, — відкриває творчу завісу Володимир Щур. — Так, я веду пошукові роботи, вивчаю матеріали. Але — найважливіше — пропускаю життя людини, навіть якщо це хтось далекий, із минулого, крізь себе, я намагаюся зрозуміти, ким вона була, її біль, трагедію чи щастя. І я завжди повинен вхопити те, що ця людина хотіла би сказати. Що вона у скульптурі говорила б іншим, тим, хто її споглядатиме».
«Де-факто робота починається з ескізу, — продовжує скульптор. — Потім створюється каркас. Адже глина і всі елементи виробу, створені з неї, тримаються на каркасі — пальці, голова, тулуб. Глина, як матеріал, дуже «примхлива», за нею треба догляд. Вона міняє форму. Але вона жива. Саме у ній ти втілюєш задум, вкладаєш сенс».
Судячи зі світлин, віднайдених у фондах Національного музею Шевченка, на яких зображений Честахівський, у нього був свій шарм, неповторна харизма. Виразні риси обличчя, стиль денді, відкритість і розкутість. Те, що було внутрішнього його, але що не дозволялося у буденні. «Так, він, очевидно, любив фотографуватися. І на фото представляв себе як художник. Те, що сиділо глибоко у ньому нерозкрите. Отож і я представив його як художника. Як він малює — з натури, мабуть, — коментує скульптор. — Він досить елегантний чоловік був. Пропорційно складений. На скульптурі я його зобразив у віці орієнтовно тридцяти років. Глядач побачить його обличчя, характерне для чоловіка польського походження, глибоко посаджені очі, левина шевелюра».
Для скульптури важливі деталі й атмосфера. І одяг тут не просто зовнішній атрибут. Аби відтворити одяг із тогочасних світлин, Володимир Щур скористався із зразків костюмерного цеху Кіностудії імені Довженка: «Цікавою родзинкою скульптури є метелик. Адже важливо його було показати саме таким, яким він був тоді. Не готовий метелик, а правильно і педантично зав’язана хустинка. Метелик тоді мав свою форму. Такої форми, як зараз, він ще не набув на той час».
ПРАКТИЧНИЙ АСПЕКТ
У творенні скульптури не останнє слово за замовником, у його затвердженні ескізного варіанта. Юрісу ПІСКОВОМУ, меценату, латвійському підприємцеві, постать Честахівського близька через особисту історію. Про це раніше йшлося у вже згаданій публікації «Дня» «Скорботна Богородиця». Адже саме він допоміг відшукати одну із рідкісних ікон авторства Честахівського, а також став одним із організаторів виставлення ікони в Національному музеї Тараса Шевченка.
І, можливо, саме на території музею і буде урочисто встановлено скульптуру — неподалік пам’ятника молодому митцеві Шевченкові.
А поки пошукові роботи над виявленням творчих набутків Честахівського тривають. Юріс Пісковий каже, що «безглуздо замикатися на певному колі постійно повторюваних діячів, адже є сенс відкривати для теперішнього суспільного поля різних людей, показувати через них різні аспекти життя, історичного періоду, не ділити на менше чи більше, а розширювати, навпаки, культурний діапазон».
