Фактично, це була друга реалізація культурного форуму. Перший «Донкульт» відбувся наприкінці жовтня — початку листопада в Києві, після чого було вирішено показати мистецтво Донбасу на заході України.
ДОНБАС — ГАЛИЧИНА — ЦЕНТР
На перший погляд, за смисловою наповненістю музична програма програвала іншим — візуальній, театральній, літературній, лекційно-дискусійній, кінопрограмі, фотопроектові і навіть моді, адже всі вони говорять більш ємкою і образною мовою, ніж абстрактна музика. І, проте, зіткнення і взаємодія на одному майданчику донбасівської та галицької культур і центру — саме як культур, а не лише окремих митців — дозволило виявити цікаві закономірності. Спеціально акцентую увагу на цьому феномені: колаборація окремих музик з різних областей, безперечно, відбувалася і раніше, але рідко коли спадало на думку асоціювати конкретного митця з конкретним регіоном — він репрезентував, перш за все самого себе. А тут культури областей було представлено в концентрованому вигляді, і саме це допомогло розгледіти характерні деталі.
Представлені на форумі донецькі музиканти були прекрасно підковані технічно. Наприклад, Діна Писаренко «виткала» сольну фортепіанну програму з творів Фрідеріка Шопена і складних партитур французьких композиторів XX сторіччя — Моріса Равеля, П’єра Булеза та Моріса Оани. До речі, виконання етюдів останнього стало українською прем’єрою. Зіграти подібну програму — стахановська праця, особливо якщо врахувати, що готувалася вона спеціально для львівського проекту і раніше у виконанні Д. Писаренко не звучала. Те саме можна сказати і про концерт домристки Світлани Бєлоусової, разом із гітаристом Денисом Бєлодєдом, які виконали п’єси сучасних донецьких композиторів і аранжування творів західноєвропейських майстрів минулого. Домра звучала по-справжньому аристократично, без прямого натяку на зв’язок з оркестром народних інструментів, а концерт із двох десятків творів був справжнім тестом на витривалість. До речі, Світлана Бєлоусова раніше була солістом створеного Валерієм Івком унікального оркестру домр «Лик домер», який зараз вимушено припинив своє існування. Ще один донецький колектив — народний театр фольклорної пісні «Дивина» — був розпорошений по Україні, але частина його учасниць осіла в Києві. Фактично, завдяки першому «Донкульту» в Києві вокалістки різних складів уперше зібралися разом, причому, без свого керівника — Олени Тюрикової, і виконали програму з автентичного пісенного фольклору Донецької області та інших регіонів України. За півроку, які пройшли до поїздки до Львова, цей фольклорний квартет виступив на багатьох столичних майданчиках, причому, частину заходів ще й сам ініціював. До Львова музики привезли незвичайно насичену програму — біля півсотні пісень, частину яких було зібрано безпосередньо Оленою Тюриковою на Донбасі.
Якщо порівнювати процес і результат підготовки східних і західних українських музик, то львівські митці акцентували свою увагу зовсім на інших речах — на творчому підході, креативності, при цьому частенько кульгала якість виконання. Наприклад, спільному виступові ансамблю «CONSTANTY» і віджея Михайла Барабаша не вистачало елементарної злагодженості та виучки, що змушувало слухача засумувати, адже в цілому задум проекту був свіжий, сміливий і вражаючий.
Найбільш продуктивними виявилися ті проекти, яких самі музиканти більш за все побоювалися, — як з’ясувалося, абсолютно безпідставно. Чудовий донецький диригент Віктор Олійник, відігравши сезон 2013/2014 у Донецькій опері і завершивши його постановкою балету «Лісова пісня» Віталія Кирейка, виїхав з Донецька, ставши диригентом Івано-франківської філармонії. Саме його запросили виконати спільно з оркестром Львівської філармонії програму з симфонічної музики донбасівських авторів — Сергія Прокоф’єва, Євгена Петриченка та Олексія Скрипника. Результат вийшов дивовижний — оркестр і диригент спілкувалися без будь-яких культурних і мовних бар’єрів, і на концерті колектив звучав по-справжньому яскраво і осмислено.
ЯК «ЗШИВАТИ» ЛАНДШАФТ
Чудовим вийшов і концерт-закриття форуму, в якому один із найбільш титулованих українських диригентів Кирило Карабиць виступив у Львівській опері разом із Філармонічним оркестром, Галицьким камерним хором і солістами — Оксаною Савицькою (альт) і Василем Понайдою (тенор). Ідея запропонованої Кирилом Карабицем програми полягала в тому, щоб показати яскраво виражений «український» Донбас. Так, з творчості Сергія Прокоф’єва було відібрано Другу частину Скіфської сюїти, а також два маловідомі хори — «Заповіт» на текст Тараса Шевченка з опери «Семен Котко» і «Золота Україна» з циклу «Пісні наших днів». Слова останнього було записано від сільської мешканки за прізвищем Барабаш у колгоспі «Красный пахарь» Вінницької області, опубліковані в газеті «Правда» №271 від 1 жовтня 1937 року і практично відразу після публікації покладені Прокоф’євим на музику. Такі рядки, як «За тебя немало крови пролито народной» і «Мы заставили их [врагов] в море Черном искупаться», резонували так, немов їх було написано не 80 років тому, а просто зараз. Ще один твір концерту — «Сад Божественних пісень» Івана Карабиця — потребував особливо пильної уваги тексту, оскільки виконувався тією оригінальною мовою, якою писав Григорій Сковорода, — сумішшю церковнослов’янської, російської і української. У контексті «Донкульту» необарочний концерт грецького вихідця з донбасівського села Ялта прозвучав символічно — як приклад органічного і плідного об’єднання різних етносів, які населяють нашу країну.
«Донкульт» у Львові став лише першим форумом у рамках великого проекту, задуманого добродійним фондом «Мистецькі надра». Наступний маршрут заплановано на весну 2016 р. і він повинен представити культуру Галичини в Харкові, а надалі подібні проекти мають «зшивати» культурний ландшафт України, демонструючи так званим «опозиційним» її куточкам, що насправді сила нашої країни — в її різноманітності. А культурні зв’язки, які встановлюються між, здавалося б, несхожими її регіонами, будуть і країні, й творчості лише на користь.
