До редакції «Дня» Людмила Шевченко, директор Національного історико-культурного заповідника «Батьківщина Тараса Шевченка», приїхала зі справді одухотвореним дарунком — кошиком розкішних яблук із Шевченкового саду. Цій традиції вже багато років.
Розповідаючи про 20-річчя історико-культурного заповідника та підготовку до 200-річного ювілею Тараса Шевченка, який країна відзначатиме 2014-го року, пані Людмила ділиться грандіозними планами щодо створення на батьківщині Шевченка сучасного музейного комплексу та оцінює можливості місцевої туристичної інфраструктури.
— Хто завдяки школі, а хто завдяки родині — більшість із нас із дитинства добре знає «Садок вишневий коло хати», «Мені тринадцятий минало», «Тече вода з-під явора». Усі ці твори пов’язані з Батьківщиною Тараса Шевченка, з тими селами, де він народився, де минули його дитячі роки, де він козачкував і звідкіля в 14-річному віці пішов у світи, — каже Людмила ШЕВЧЕНКО. — Села Моринці, Шевченкове, Будище та Вільшана об’єднані в Національний заповідник «Батьківщина Тараса Шевченка». Наступного року відзначатимемо його 20-ту річницю. Хоча він сягає корінням 1939-го року, коли в садибі батьків Шевченка у Керелівці (нині — Шевченкове) був заснований літературно-меморіальний музей Кобзаря. Тарас Шевченко протягом усього життя повертався сюди подумки, а приїздив тільки тричі, вже у зрілому віці. Для нього ці місця були уособленням сім’ї, родини. Адже саме в Керелівці проживали найрідніші: дід Іван, брати Микита і Йосип, сестра Ярина. У заповіднику працює експозиція, створена художником Анатолієм Гайдамакою. Хоча створена вона ще 1999-го року (до 185-ї річниці від дня народження Шевченка), ми щоразу відзначаємо, що ця експозиція — жива, наповнена змістом і філософією.
Переконана, що кожен студент-філолог бодай раз за період навчання має побувати на Батьківщині Тараса Шевченка.
— Мені здається, це має стосуватися не лише філологів...
— Так, журналістів, істориків, філософів... Це святий обов’язок людей, які в майбутньому стануть елітою нашого суспільства.
Загалом, в Україні є три провідних музейних заклади, пов’язані з Тарасом Шевченком: Національний заповідник «Батьківщина Тараса Шевченка» — місце народження Кобзаря, Шевченківський національний заповідник у Каневі — усипальниця поета, та Національний музей Тараса Шевченка у Києві з повною збіркою творів. Не треба забувати й про інші музеї, які мають власну шевченкіану: Національний центр народної культури «Музей Івана Гончара» (до речі, Іван Макарович Гончар був родом із цих країв), Музей книги і друкарства України (в їх фондах — графіка, екслібриси до творів Шевченка, колекція «Кобзарів») та багато інших краєзнавчих музеїв, заповідників, які тим чи іншим чином причетні до постаті Кобзаря.
— Окрім 20-річчя заповідника, наближається інший визначний ювілей — 200-річчя з дня народження Тараса Шевченка у 2014 році. Які ваші міркування щодо відзначання цієї «круглої дати»?
— Якщо говорити про наше уявлення, то ми пропонуємо створити цілий музейний комплекс.
Зокрема, в селі Шевченковому має з’явитися культурно-мистецький центр із сучасними мультимедіа, швидким виходом в Інтернет, можливістю проводити науково-практичні конференції. До того ж, сьогодні ми дуже обмежені в площі, не маємо достатньої кількості (а, за великим рахунком, взагалі не маємо) виставкових залів. А «живий» музей — це обмін виставками, зустрічі з видатними людьми, інші заходи. Тому великі надії покладаємо на появу в нашому заповіднику культурно-мистецького центру. У селі Моринці до відтвореного меморіального комплексу, який працює сьогодні, варто додати арт-галерею.
Одне з найцікавіших місць у нашому заповіднику — село Будище, де фрагментарно збережено маєток Енгельгарда, в якому козачкував Шевченко. Сьогодні в цьому приміщенні працює школа. Її просто немає куди відселити, тому ми не можемо повністю задіяти цю будівлю в своїх музейних справах. Але сподіваємося, що випаде нагода освоїти принаймні територію, тобто парк, а також створити музей як своєрідний взірець тогочасної панської садиби, відтворити інтер’єр початку ХІХ століття, який бачив Тарас Шевченко, коли козачкував, а паралельно знайомився із живописом і класичною музикою. Це буде новим «прочитанням» дитинства Тараса Шевченка, наближенням до його епохи з погляду сьогоднішнього «оцифрованого» часу.
Звісно, такий проект вимагає відповідних капіталовкладень, розуміння й підтримки з боку і держави, й інвесторів.
Сподіваюся, до 2014 року будуть ухвалені відповідні програми, залучено якомога більше відвідувачів. Тут важливо сказати, що можливості наших краян щодо прийому гостей розширюються.
— Ідеться про можливості зеленого туризму? Як із цим у Шевченкових місцях?
— Зелений туризм у наших краях розвивається поки що не масово, але паростки є. Приміром, у Моринцях цю справу розпочали Віра Чепурна і Лідія Шліхта, заснувавши садиби «Кобзарева колиска» і «Тарасові шляхи». Там усе зроблено з великим смаком, з душею. Дуже важливо, що в приватному бізнесі з’являються такі елементи. Звісно, з австрійськими, німецькими родинними готелями (там це справді родинний бізнес, який існує подеколи більш ніж півтора сторіччя) наші порівнювати поки що недоречно. Але принципово важливо те, що початки правильні, з вірно розставленими акцентами.
Останнім часом до нас активно звертаються київські туристичні фірми. Вони вже добре знають, приміром, Чернігівщину, а от Черкащину тільки відкривають. Загалом, можу сказати, що на українському ринку ще дуже мало фірм працює саме у внутрішньому туризмі.
До речі, неподалік нашого заповідника, в селі Водяники Звенигородського району, виріс лижний курорт. Це новий вид туристичних послуг в центральній області країни, де все зроблено професійно, є готелі, садиби, ресторанчики-кав’яреньки. Люди з південних областей їдуть туди набратися сил, помилуватися краєвидами та відвідати батьківщину поета.
Словом, у сенсі інфраструктури нам є куди рости. І тут також потрібна увага з боку держави.
— Протягом останніх 20 років такі імена, як Тарас Шевченко, Леся Українка, намагалися всіляко переосмислити. Дуже часто — через так звану десакралізацію. Мовляв, вони забронзовіли, давайте їх...
— ...осучаснювати.
— Так, осучаснювати. Що скажете про ці спроби?
— Звісно, час іде, але є розуміння певної основи, підмурівку, атлантів, які тримають над нами українське небо. До цієї когорти насамперед належить Тарас Шевченко. І наше завдання полягає в тому, щоб, перш ніж переосмислювати, збагнути його величину як Художника та Поета.
Наступного року ми проводитимемо П’ятий ювілейний конкурс читців поезії Шевченка. Традиційно пропонуємо конкурсантам один твір для обов’язкового читання, другий — для імпровізованого. Переможців визначає професійне журі. Як на мене, особливо сильний твір — «І мертвим, і живим, і ненарожденним...» Він ніби вчора написаний. То навіщо в такому разі осучаснювати Тараса Шевченка? Його треба читати й намагатися зрозуміти.
На жаль, непросто доносити до свідомості, точніше до душі співвітчизників, що наші світочі не привнесені нам і не нав’язані, що вони направду — цементуюча основа нашого буття.
Для переосмислення Шевченка важливо цілісно зрозуміти контекст, в якому він формувався і як особистість, і як митець. Особисто я, побувавши в Італії і Санкт-Петербурзі, по-новому подивилась на Шевченка через творчість і постать Карла Брюллова. Брюллов був людиною-тріумфатором. Свого часу цар у примусовому порядку повернув його з Італії до Росії. На той час він уже був уславленим автором «Останнього дня Помпеї» (а це величезне полотно 6 на 4 метри!) Брюллов був справді величною людиною — і за походженням, і за змістом свого життя, і за живописною технікою — у сенсі творчому він не розмінювався на дрібниці, а бачив основне. У своєму середовищі Брюллов був «коронованою особою». І ця людина у Тарасові Шевченку, хлопцеві, кріпаку бачить Особистість! Зрештою, він не лише бере участь у викупі Шевченка з кріпацтва, а й зараховує до когорти своїх учнів, дає прихисток у власній оселі. Вони багато спілкуються, він навчає його живопису. Ми спробували з точки зору ТАКОГО контексту подивитись на Тараса Шевченка, і саме через ЦЮ призму розповісти про нього школярам і студентам, підготувавши лекцію-виставку «Маестро Брюллов».
Постійно з’ясовують: Шевченко сильніший як поет чи як художник? Насправді він сильний в обох іпостасях. Але не треба забувати, що за професією він все ж таки художник. І в цьому середовищі Шевченко був в авангарді. У нього на полотнах з’являються сонце, вітер — імпресіоністичні мотиви, але, зрештою, йому просто фізично забракло часу розвинути цю лінію. Усього-на-всього 47 відведених земних років. 10 із них — заслання. До речі, казахи можуть також зараховувати Шевченка до своїх митців. Під час заслання він створив багато портретів (не кажучи про пейзажі).
Було б лукавством стверджувати, що Шевченка сьогодні в світі не читають. Але хотілося б, щоб його не лише читали та інтерпретували, а зрозуміли, осягнули душею. Це була його воля.
