Багато великих майстрів вокалу живе і працює в Україні та радує своїм співом українських меломанів. Чимало із них — це відомі у світі митці, увінчані нагородами, відзнаками і титулами. Та часто-густо буває, що артист показує перед аудиторією лише свою високу техніку, неповторні барви голосу. Його майстерність викликає повагу, але він неспроможний, розбурхати слухачів. І тому нерідко, виходячи із зали після такого концерту публіка вже за кілька хвилин забуває про почуте і починає думати про своє. Та все це не стосується лауреата міжнародних конкурсів, заслуженого артиста України, соліста Національної опери Тараса Штонди.
Його можна назвати «слугою двох панiв», бо важко сказати де краще виявив себе Штонда — в оперній чи в камерній сфері виконавства. Він чудово створює на сцені образи оперних героїв і демонструє вміння передати усі тонкощі камерно-вокальних мініатюр. Хоча головне амплуа Тараса Штонди — оперний спів, тому що голос у нього могутній і він гідно наслідує кращі традиції українських басів: Івана Паторжинського, Бориса Гмирі, Анатолія Кочерги. Радує, що цей успішний артист, який їздить по світах, прославляючи українську вокальну школу та свого педагога професора Галину Сухорукову, плідно працює в Большому театрі, а у себе вдома дедалі більше відроджує славні традиції камерних музичних вечорів, що останнім часом дещо занепали. Бо романс, який можна порівняти з вишуканою живописною мініатюрою, де важливі найменші деталі, найтонші переливи музичних барв, вимагає від виконавця вміння передати всі відтінки музично-поетичного тексту. Мистецтво Тараса Штонди завжди знаходить свою аудиторію. Коли у Національній філармонії звучала Симфонія N14 Дмитра Шостаковича для сопрано, басу і камерного оркестру — Колонний зал ім. Лисенка був переповнений. Звичайно, чимало слухачів хотіло послухати музику видатного композитора ХХ сторіччя, хтось прийшов подивитися на те, як диригент Роман Кофман після роботи в Німеччині з дисциплінованим оркестром Боннської опери та філармонії впорається з керуванням Київського камерного оркестру, дехто хотів послухати молоду солістку Національної опери Оксану Дику. Але переважна більшість присутніх у залі прийшла послухати саме Тараса Штонду. І він не розчарував шанувальників: виявив себе, як справжній майстер співу, який бездоганно володіє голосом. Після концерту співак відповів на кілька запитань «Дня».
— Тарасе, зазвичай, артисти готують для сольного концерту 8—10 номерів, а ви виконуєте 20. Бо знаєте, що ще на «біс» вас обов’язково викличуть?
— Ви знаєте, складнощі є в тому, що у перервах між оперними спектаклями не можна розслабитися, треба дбати про здоров’я, дотримуватись режиму, стримувати хвилювання, аби слова не забути. У моїй практиці було кілька таких випадків. У камерних концертах у співака суфлера немає. Одного разу в Маріїнському палаці на президентському прийомі у Леоніда Кучми я забув перші слова пісні «Два кольори». Пісні, яку я знаю з дитинства! «Як я малим збирався навесні» — вилетіло з голови і все. Так соромно було. Після цього я без нот на камерні виступи не приходжу. І ще я зрозумів, що не треба покладатися на механічну пам’ять, яка може раптом відключитися. Треба свідомо вчити текст.
— Вам часто доводиться співати іншими мовами: німецькою, французькою. Чи повністю розумієте все, про що співаєте?
— Майже кожне слово. Одна француженка після того, як почула мене в опері «Фауст» Гуно (вона виконується французькою мовою) підійшла і сказала: «Я зрозуміла 90 % того, що ви співали». Це висока оцінка. Звичайно, якщо ти розумієш нюанси поетичного тексту, ти зовсім інакше співаєш, аніж коли просто зазубрив партію механічно.
Оперний і камерний репертуар розширює вокальні рамки співака. Наприклад, мій викладач вокалу, професор Сухорукова, свого часу мала 15—20 камерних програм. А я все-таки переважно оперний співак. Тому у мене поки чотири програми. Це 50 романсів і пісень. І кожного разу я свій репертуар розширюю. Я вважаю, що головне — передати нюанси творів, щоб кожне слово, нота — запали у душу слухачів.
— Тарасе, скажіть, чому оперні співаки не часто запрошують публіку на вечори камерної музики?
— Тут є деякі нюанси. Оперний співак ділить відповідальність, як за художнє враження від спектаклю, так і за грошові збори із своїми партнерами. А камерний співак за все відповідає сам. Якщо людина не обізнана в музиці, їй краще починати знайомство з опери. Там більше дії, є декорації, костюми... Можна пригадати, як Петро — герой п’єси Котляревського «Наталка Полтавка» після того, як побував у місті, розповідав, що ж таке є комедія. Там, мовляв, б’ються, кохаються, а в кінці всі помирають. «А якби насправді помирали, то було б тоді за що гроші платити?» — питає він. А в камерному концерті співак стоїть перед публікою і мусить компенсувати своїм співом відсутність костюмів, декорацій, і лише за допомогою свого голосу створити художній образ.
— Розкажіть, про ваш спільний проект із диригентом Романом Кофманом «Усі симфонії Шостаковича»?
— Почалося з того, що я виконав 14 симфонію Дмитра Шостаковича з відомою співачкою Світланою Добронравовою восени 2002 року в Національній філармонії України. Потім Кофман поїхав працювати до Німеччини головним диригентом Боннського Бетховенського оркестру та Оперного театру Бонна. Там йому знадобився співак для «озвучення» двох вокальних, як їх називають, симфоній у проекті «Усі симфонії Шостаковича». 13-у симфонію (для басу, чоловічого хору та оркестру) я і виконав у концерті в Німеччині у Бетховенському залі й записав на компакт-диск. 14-у симфонію (для сопрано, басу і оркестру) лише записав, бо невдовзі переді мною цю музику у Бонні почули у виконанні легендарного баса Анатолія Кочерги (та й взагалі масштабні твори часто не виконуються). У Києві, разом із Оксаною Дикою ми взяли участь у виконанні 14-ї симфонії. До речі, у вересні в рамках цього ж проекту я заспіваю в Києві 13-у симфонію вже з диригентом Володимиром Сіренком.
— Розкажіть про ваш дует із Оксаною Дикою. Ця молода співачка — лауреат першої премії II Міжнародного музичного конкурсу ім. Миколи Лисенка і ваш партнер по сцені.
— На сцені Національної опери України ми разом виступаємо в декількох виставах. У «Мазепі» Чайковського я виконую партію Кочубея, а Оксана Дика — дочки Кочубея, Марії. В опері Верді «Аїда» співаю партію царя Єгипту, а вона — ефіопської полонянки Аїди. Ми разом часто виступаємо у різних гала-концертах. Наприклад, кілька років тому, виступаючи у Луганську на святковому концерті, коли про Оксану широка публіка мало знала, я звернувся до зали і сказав: «Зверніть увагу на прекрасну співачку, запам’ятайте її ім’я, бо скоро вона стане зіркою опери». Тепер Оксана Дика успішно гастролює по країнам Європи, як і наші уславлені сопрано — Ольга Микитенко, Вікторія Лук’янець.
— Для меломанів добре, що на нашій оперній сцені з’явилася успішна артистка, а у вас особисто не має ревнощів, що ця співачка перетягне на себе слухацьку увагу?
— Я вважаю, що конкуренція підштовхує всіх співаків виступати ще краще. Суперництво може бути між співаками одного амплуа: тенори змагаються з тенорами, баси з басами... Без цього в артиста не буде творчого зростання. Конкурувати — це зовсім не значить бажати колезі зла, інтригувати, як часом буває у світі опери. Наша професія диктує бажання бути кращим, але я завжди радію успіхам іншим і самому старатися піднятися вище у професійному плані.
— Ви виступали в Бонні та Києві з диригентом Р. Кофманом. Чи відчувається суттєва різниця між цими двома оркестрами?
— Музиканти, які отримують зарплатню чотири тисячі євро, звичайно відрізняються від наших. Та й конкурси, щоб працювати у західних оркестрах бувають не п’ять людей на місце, а по двісті музикантів. Хоча наші інструменталісти, отримуючи зарплатню на порядок нижчу, маючи гірші інструменти, дуже часто є майстрами високого класу. А ще наші музиканти, як правило, справжні подвижники. Це стосується усіх наших оркестрів. Думаю, що не запросили б на гастролі японці п’ятдесят вистав нашого Київського оперного театру — «Аїда» і «Турандот», якби тут був поганий оркестр...
— Національна опера України восени вперше вирушить на великі гастролі до Японії з цими виставами. А чи поїдете із театром ви?
— У цих операх немає провідних басових партій, головні тут сопрано і тенори. Я зайнятий у другорядних ролях, а це як артисту звичайно не так цікаво. Я приєднаюся до нашого театру в середині гастролів. На цей час у мене є пропозиції виступити перед публікою Мадрида та Лісабона в партіях Бориса Годунова із однойменної опери Мусоргського і Захарії з «Набукко» Верді.
— Є співаки, які основну увагу приділяють виконанню складних віртуозних арій, аби продемонструвати професіональний рівень, і не дуже охоче беруться за народні пісні. Бо це, мовляв, надто просте завдання для видатного майстра. А у вас поруч із світовою класикою у репертуарі є українські пісні та романси...
— Я переспівав чимало музики від Баха і Генделя — XVIII сторіччя і до ХХ ст. — Дмитра Шостаковича та Платона Майбороди. Від великих ораторій та опер до витончених вокальних мініатюр. Я не вважаю, що співати народну пісню — легке завдання. Буває, що начебто мелодія проста, невибаглива, немає складних колоратур, ніде голос у всій силі і красі показати, а виникає складність, як подати музично-поетичну перлинку так, аби вона засяяла, немов діамант. Тому дуже люблю співати українську музику.
— Ви є солістом двох провідних театрів України та Росії. Чи підписали контракт із Великим театром на наступний сезон?
— Я дуже плідно працював у Москві три роки, особливо останній сезон, коли заспівав 20 вистав. Нині головна сцена Большого театру на ремонті. Вистави йдуть лише на Малій сцені. Цього сезону я заспівав лише чотири вистави: «Катерина Ізмайлова» Шостаковича (партію священика). Буду ще співати у червні. Улітку з Большим театром поїду на гастролі до Лондона. Буду виступати в опері «Борис Годунов». Правда, не в провідній партії, бо царя Бориса я співаю лише у Києві. У мене не дуже велика, але вагома роль — літописця Пімена. У лютому я записав у Москві на компакт-диск із проекту «Шедеври російської музики» оповідь старого цигана із опери Рахманінова «Алеко». Там зібрали голоси усіх відомих співаків.
