Його називали коміком iз душею трагіка, в зв’язку з ним згадують слова Фелліні: «Комедійні актори — добродійники людства». Євген Павлович Леонов грав, як жив. М’якому гумору, самоіронії, добрій і жалісливій усмішці над тим, що відбувається, навчитися неможливо. У Леонова ці акторські риси були сплавом майстерності та природного дару. Він був справді народний артист. «Смугастий рейс», «Донська повість», «Кін-дза-дза», «Зигзаг удачі», «Білоруський вокзал», «Вінні Пух», «Звичайне диво»,«Убити дракона», «Осінній марафон» — понад 60 фільмів і близько 50 театральних постановок з його участю. Він написав книгу «Листи до сина», де розповів про себе, про своє найсокровенніше: «Чи є в твоєму житті людина, перед якою ти не боїшся бути маленьким, дурним, беззбройним? Ця людина і є твій захист». І далі: «Життя не може бути зведене до побутових вражень. Потрібно вміти помічати й відчувати те, що за межами нашого сприймання, мати начебто передчуття нового».
Про батька, Євгена Леонова в інтерв’ю www.gzt.ru розповідає його син, актор театру «Ленком» Андрій Леонов.
— Як вам працювалося разом iз батьком?
— У «Ленкомі», на початку, коли я вибігав у масовці, спостерігав, як батько працює з видатними акторами, наприклад, Тетяною Пельтцер. «Поминальну молитву» я сприймав дуже гостро, бо вона нашаровувалася на хворобу батька. Це був особливий етап у його житті. Він грав Тев’є-молочника останні п’ять років, а напередодні останньої вистави помер. Глядачі, яким оголосили про кончину Леонова, не здали жодного квитка, стояли біля театру до глибокої ночі. Його любили і глядачі, і актори «Ленкому». Янковський, Збруєв, Шаніна дуже тепло його згадують...
— Серед улюблених усіма ролей Євгена Леонова — Шибалок у «Донській повісті» і епізод у «Не сумуй!» Данелії, там, де він з’являється на мосту з собачкою на кличку Ерзерум, а його вічна пісня «Мила Марусенька...» звучить у грузинському багатоголоссі.
— Я також люблю «Не сумуй!». І «Донську повість». Її було знято 1964 року. Пізніше батько говорив, що можна було зіграти цю роль по-іншому. Ще люблю «Білоруський вокзал», «Мій старший брат»... Батькові таланило з режисерами в кіно і в театрі: Данелія, Фетін, Коренєв, Рязанов, Смирнов, Захаров.
— І режисерам також таланило з Леоновим. Навіть на початку його кар’єри, коли він ще був актором Театру Станіславського, публіка його вихід зустрічала оплесками.
— Мені це приємно чути. У «Ленкомі» також, щойно він з’являвся на сцені, лунали оплески. Я став із віком розуміти, хто мій батько, прислухатися до його порад, спостерігати за ним на виставах...Його немає вже 12 років, але він завжди поряд, його фільми поряд. Він залишив добру спадщину, свою книгу «Листи до сина». Сумна ознака нашого часу — дефіцит батьківської любові. Тому «Листи до сина» звернені до мене й до мого сина... Дуже важливо знати, що поряд є людина, яка тебе любить. Він писав: «Нічого не бійся, синку. Я стану за твоєю спиною, як живий ліс, як старий дуб розкину руки; як орел підставлю крила тобі»...
— Андрію, чи вчив вас батько акторської майстерності?
— Він уважно стежив за моїми першими кроками в театрі, робив правильні, дуже цінні зауваження. Я тоді через молодість слухав, долаючи роздратування. Зараз я намагаюся свого сина захистити від помилок. Але бачу, що він слухає мене й не чує.
— Євген Павлович працював надзвичайно багато. Чи вдавалося йому відпочивати?
— Ми всією родиною їздили на машині в Прибалтику. Тоді було безпечно ночувати в лісі. У батька був керогаз. Коли він знімався в фільмі «Між високих хлібів», ми з мамою приїжджали до нього в Україну. Але улюблене місце його відпочинку — це Юрмала, він туди і в санаторій для сердечників їздив. Ще ми відпочивали під Ленінградом у Дюнах, дуже славне місце.
— Ваш батько вам сказав одного разу про акторство: «Якщо ти сподіваєшся обійтися без синців і шишок, залиш цю справу, не починаючи».
— Я згодом навчився не ображатися на зауваження колег, більш критично ставитися до себе. Але акторські амбіції дають про себе знати. Я весь день ходжу щасливий, якщо ввечері маю грати улюблену роль. Нещодавно Марк Анатолійович похвалив всю команду за «Політ над гніздом зозулі». Це варто багато чого.
— Ви хотіли б написати книгу про батька?
— Пізніше, але якщо напишу, то, ймовірно, назву її «Відповіді татові».
ЗА КАДРОМ
Декілька потiшних епізодів сталося з Є. П. Леоновим під час зйомок фільму «Смугастий рейс». Працювали актори на пароплаві «Матрос Желєзняк». Тигрів щодня випускали з кліток на палубу, для того щоб вони поступово звикли до місця. Але тигри є тигри, і зніматися з ними Є. Леонов міг, лише відгородившись куленепробивним склом. Так огородили перед зйомками ванну, в якій мав купатися актор, причому він особисто перевірив скло на міцність. Але коли встановили освітлення, оператор заявив, що скло даватиме відблиски, й глядач відразу про все здогадається. Режисер вирішив скло прибрати, але Леонову про це не говорити. Щойно Євген Павлович роздягнувся й шубовснув у ванну (під нею сховали дресирувальника), скло непомітно прибрали й пустили до павільйону тигра, який відразу попрямував до актора й став його обнюхувати. Той відкрив очі і... Інше глядачі бачили — Леонов ахнув, голісіньким вискочив із ванни і кинувся навтьоки, розкидаючи шматки піни. Так що гри тут не було — все сталося звичайним натуральним чином...
Євген Павлович згадував, як до нього підійшли режисер, оператор і сказали, що вони вигадали дуже смішний епізод. «Посадимо тебе в клітку, випустимо тигрів і подивимося, що буде».
«Я кажу: «Ні, я не згоден. У мене родина, маленький син, я — проти. Мене, звичайно, умовили, адже я ж дав згоду зніматися в цьому фільмі. Самі всі поховалися: режисер заліз на щоглу, звідти все видно (керувати легше), а оператор сховався в залізну скриню, виставив камеру. Посадили мене в клітку, випустили тигрів. Тигри підійшли, понюхали й пішли далі палубу оглядати. Тигри не кидаються — комедія не виходить. Режисер кричить: «Дресирувальнику, чому твої тварини не кидаються на актора? — Вони до нього принюхуються, — говорить, а сам запихає до мене в клітку живе порося та шепоче: — Візьми виделку, поколи поросятко, а то тигри на нього не реагують...» Що творилося на палубі за хвилину, коли тигри відчули порося! Вони його через пруття подряпали, поросятко вищить, тигри від цього ще більше лютішають. Я кричу, порося притискаю. А поросятко від страху зовсім збожеволіло, на мене почало кидатися. Тигри гарчать, порося вищить, я кричу: «Дресирувальнику, стріляй, а то всіх зжеруть разом із палубою». Дресирувальник вистрілив у повітря, але тигриця Кальма від усього цього виску й галасу кинулася в море... Цілу годину її рятували, і врятували, звичайно»...
Знімаючись у картині «За сірниками», Євген Леонов приїхав до Фінляндії. Перед зйомками йому запропонували в порядку культурного обміну зустрітися зі студентами й викладачами Гельсінського університету. Актор із задоволенням погодився, тим більше, що знав про свою популярність у фінської публіки. Але в університеті на нього чекав неприємний сюрприз — не встиг Євген Павлович вийти на сцену, як його засвистали... Леонов зніяковів і пішов за лаштунки. Але коли акторові пояснили, що за фінськими звичаями чим голосніший свист, тим більша любов глядача, Євген Павлович тут же повернувся на сцену, вклав два пальці в рот і оглушливо засвистав...
