В Україні є міста, які, втративши статус адміністративних центрів, позбулися і професійного театру й навіть приміщень, придатних для його роботи, — Камянець-Подільський, Умань, Кременчук…
Здавалося, що театральні традиції в них відійшли в далеке минуле — що вже й казати, коли в обласних центрах на кшталт Хмельницького, Житомира чи Ужгорода поважні колективи з віковою історією переживають не найкращі свої часи…
Театр і сучасне місто — це взагалі проблема: аж надто багато невідкладних справ та всіляких розважальних спокус у сьогоднішніх потенційних глядачів, особливо коли вони змалечку до відвідування вистав не привчені (нинішні аншлаги у Києві — ще не показник, хоча тенденція обнадійлива). Та — перефразуючи класика — «якщо театри відкривають, значить це комусь потрібно?» Тим більше, коли це відбувається «знизу», за власної ініціативи, а не за вказівкою «згори» під яку-небудь чергову передвиборну кампанію.
У даному разі ініціатива належить Сергію Ситнику, акторові за першою освітою (Дніпропетровське театральне училище) та театрознавцеві за другою (Київський театральний інститут ім. І. К. Карпенка-Карого): після десяти років роботи у палаці культури — з Новорічними ялинками, професійними святами та іншими культмасовими заходами (що, звичайно, вільній творчості не сприяє) — він ризикнув піти «у нікуди», на вільні хліба і зареєстрував громадську організацію «Кременчуцький Троїцький театр». На резонне запитання, чому саме «Троїцький», — відповідає: це і «посилання» на Троїцький народний дім у Києві, де, як відомо, у 1907 р. відкрився перший на Лівобережній Україні стаціонарний драматичний театр під орудою М. Садовського; і натяк на засадничу тріаду будь-якого театру: драматург — актори, режисер, художник — глядачі; і певний духовний вектор.
Справді, програма дій у театру серйозна: якісна, проблемна драматургія, цілеспрямована робота з глядачами, причому не лише у Кременчуці, але й у сусідніх Комсомольську, Олександрії, Світловодську, Миргороді… А щоб міцніше «присадити» публіку на театр, на кожну виставу батьків обов’язково запрошують із дітьми, а ще й привозять дітей з дитячих будинків — і за цим не лише благодійність, а й тверезий розрахунок: виховання майбутнього постійного глядача, праця на перспективу.
У першій виставі театру — «Лисиця й виноград» за складною, з елементами трагіфарсу та філософськи забарвленим конфліктом п’єсою Г. Фігейреду «Езоп» — теж все «по-дорослому»: два акти, масштабні декорації (хоч грецькі колони з позолотою і склеєні з паперу), костюми, реквізит, музика, світло… Це не просто така собі разова постановка аматорського театру — на кількох стільцях із концертним оздобленням, — а повноформатна театральна вистава.
Звичайно, непрофесійним акторам, попри всю їхню самовіддачу та неабиякий вже досвід (так, Владислав Мішун ще 10 років тому грав у Ситника Лускунчика у новорічній казці, а тепер «доріс» до давньогрецького філософа Ксанфа), важко бути на сцені відповідними фаховому рівню їхнього керівника, який поряд із ними грає Езопа. Але уявіть собі цілком сучасних, абсолютно земних, нормально адаптованих у соціумі молодих людей (деякі навіть із престижними дипломами), які після роботи репетирують, влазять в «шкуру» якихось доісторичних персонажів (здавалося б, «що їм Гекуба»?!), а також клеять, в’яжуть, збирають-розбирають, та ще й квитки продають… Причому все це — безоплатно: ціна квитків суто символічна (5— 8 гривень), оренда ж, відповідно, дорога, та ще і костюми пошити, і музику записати… Так що наразі все — власним коштом, плюс — із біганиною по інстанціях, випрошуванням, переконуванням… Знову, як і скрізь у нас у країні, це всім потрібно, але нікому не треба.
Розпочинати таку справу на таких початкових умовах, фактично з нічого — суцільне божевілля, особливо з сучасної прагматичної точки зору. Але й корифеї вітчизняного театру колись так зробили; і Мольєр, якого Ситник і його команда, до речі, зараз репетирують, теж багато років зі своїми акторами подорожував провінцією ледь не на возах… Можна заперечити: мовляв, часи тоді були інші. Але насправді часи завжди однакові — особливо щодо такого універсального витвору людства, як театр.
Звичайно, масштабні плани Сергія та його однодумців щодо розбудови трупи, здобуття фахової освіти, поступового переходу на професійні рійки сьогодні виглядають дещо фантастастичними: як то кажуть, «нам би день простояти та ніч протриматися». Але дороговказом тут може бути приклад Павлоградського театру ім. Б. Захави: його історія налічує кілька десятиліть, останнє з яких він працює вже у професійному статусі як міський репертуарний театр.
…На презентації Сергій Ситник порадив глядачам зберегти використані квитки — аби колись прийти за ними до справжнього професійного Кременчуцького Троїцького театру. Може, й дійсно так буде?
