Київський театр імені Лесі Українки славився своїми акторськими та режисерськими індивідуальностями. Він завжди був і залишається театром ансамблю. З 1994 року театр очолює Михайло Резникович. Прийшовши у цей відомий колектив 1963 року, після закінчення курсу режисури у Георгія Товстоногова, Резникович надовго пов'язав свою творчу долю з цим театром. Він поставив дуже багато вистав у різних країнах, але Театр ім. Лесі Українки був і залишається його першою любов’ю... Про те, як час і обставини змінюють прославлені колективи, що впливає на успіх, про життєві і творчі університети, карантинні виклики й майбутні прем'єри наша бесіда з генеральним директором - художнім керівником Національного академічного театру російської драми імені Лесі Українки.
ТЕАТРИ ЗІРОК І КОРИФЕЇВ
- Михайле Юрійовичу, ви у професії майже 60 років і за цей час бачили різні періоди творчості театрів Києва. Як ви вважаєте, театр йшов поступальним рухом чи це все відбувалося ривками?
- Я думаю, рух театру в часі відбувається ривками і передусім залежить від лідерів. Якщо у лідера театру є справжні творчі ідеї та високий рівень професіоналізму, то він у змозі підібрати собі команду.
Наприклад, Театр ім. І.Франка довгі десятиліття творчо розвивався тому, що його вів Гнат Петрович Юра. Він створив цей театр, підібрав талановитих акторів, створив справді творчий колектив, який, за формулою Миколи Гоголя, «сказав світові багато добра»...
- Але Київський Театр ім. Лесі Українки був створений Костянтином Павловичем Хохловим і не гіршим був...
- Звісно. Цей театр очолювали майстри: Михайло Романов, Юрій Лавров, Олесь Таршин, Мосей Розін, Євгенія Опалова, Віктор Халатов... Але в Театрі ім. І.Франка було більше так званих «первачів». Хоча в цілому ті театри були, в найкращому сенсі цього поняття, - акторськими.
- Це були театри зірок чи зіркові театри?
- У цих театрах, звісно, були зірки, але працювали всі разом - весь колектив театру, весь колектив вистави. Усі були досить уважними й чуйними один до одного. І чудово наївними - рідкісна сьогодні акторська якість.
Коли мені було 25 років, я поставив першу свою радіовиставу «Усі мої сини» (за п'єсою А.Міллера), де головні ролі грали Дмитро Омелянович Мілютенко і Поліна Володимирівна Куманченко (обидвоє народні артисти СРСР). Вони якось навіть трепетно, уважно сприймали мене, молодого, були чуйними і брали до уваги мої зауваження, хотіли мене почути. Це був театр людської душі. Вони були так виховані і відкликалися на зауваження молодого режисера.
- У цьому була довіра до вас як до режисера чи звичка слухатися режисера?
Усього потроху... З одного боку, була звичка, але й була віра в режисера як у професію. Коли я приїхав до Києва і вступив до Театру ім. Лесі Українки, мені допомогло те, що напередодні, 1962 року, в Києві з гігантським успіхом гастролював ленінградський БДТ, а я був учнем його керівника - Георгія Олександровича Товстоногова.
Тоді в Театрі ім. Лесі Українки режисерові не треба було говорити артистам про «минуле» ролі, про удари долі, які формували характер, - артисти самі цим займалися. Вони підключали до цього своє життя. Це був театр, як мені здається, чудовий. Інтриг було набагато менше, люди були творчі та разом займалися спільною справою, із захопленням і вірою в театр, у його і сьогодення, і майбутнє. Пишалися своїм театром.
- У той час «капусники» влаштовувалися в Театрі ім. Лесі Українки, на які прагнули потрапити всі театрали Києва. Чому «капусники» були лише в цьому театрі?
- Мені здається, що в ті роки Театр ім. Лесі Українки був майже ідеальним колективом. Я чотири роки, коли навчався, «прожив» у БДТ, потім - рік у московському «Ленкомі», де ставив свою переддипломну виставу. Це були театри жорсткі, де внутрішнього душевного зв'язку між артистами було небагато, але у кожного було прагнення відбутися за будь-яку ціну. Коли я прийшов у Театр ім. Лесі Українки, мене вразила якась душевна спорідненість у колективі, доброзичливість, увага до молоді, навіть зворушлива людська повага один до одного.
- Ця молодь стала надалі корифеями і не пішла за попередніми корифеями і вже не так уважно ставилася до молоді, чому?
- Багато в чому це залежало від того, хто керував театром. Коли я прийшов до Театру ім. Лесі Українки, там жила ще пам'ять про Костянтина Павловича Хохлова і про те, як він керував цим театром. К.П. Хохлов думав не лише про Юрія Лаврова і Михайла Романова, але він думав, що гратиме А.Гранатов (актор третього або навіть четвертого складу). А коли лідери-легенди - Г.П. Юра, К.П. Хохлов - пішли, в театрах поступово почали дедалі менше думати про акторів. У Театрі ім. І.Франка, наприклад, був актор, який постійно конфліктував з Гнатом Петровичем, а той давав йому головні ролі. Тому що Юра казав: «Він ворог мені, але я не ворог собі...» Це дуже важливо: хоч би якими були стосунки, але талановитих людей треба підтримувати незалежно від їхнього характеру.
ПРО ПРЕСТИЖ ПРОФЕСІЇ
- За часів СРСР було багато талановитих людей - акторів, режисерів, сценографів і т.д. Але через цензуру була досить важка атмосфера в країні, а театр активно розвивався і залишив величезну кількість імен. Закінчилося ХХ століття, і з ним усе пішло. Чому так сталося?
- Змінився престиж професії. Коли я вступав 1958 року в театральний інститут на режисерський факультет, то престиж професії режисера, так само, як і професії актора, був шалено великий. У той рік, коли я вступав, конкурс був 100 осіб на місце, а зараз - 2,5 особи! Але тоді, за наявності радянської жорсткої, навіть жорстокої цензури, все ж духовні людські цінності були в пошані, а от на початку XXI століття з духовними людськими цінностями на театрі не все гладко. І престиж професії режисера, та й актора - впав. До театральних інститутів тепер значно менше приходить талановитих людей, і, скажемо чесно, наша театральна освіта дещо деградує...
- Але ж цьому сприяють ті, хто свого часу отримував чудову освіту...
- У нівелюванні рівня професії бере участь час. Справа в тому, що раніше в суспільстві і у владі все ж поважали особистості, прислухалися до них, і ступінь обдарування, працездатності був затребуваний владою, а потім так звані «владні люди» дедалі менше почали цікавитися театром.
Володимир Васильович Щербицький був дуже серйозним партійним керівником, але багато залежить від того, наскільки керівник просто любить театр і розбирається в ньому. Наприклад, В.Щербицький дуже любив футбол, тому він призначив В.Лобановського і О. Базилевича тренерами київського «Динамо», і вони «зробили» в тодішньому футболі епоху. Але при цьому В.Щербицький узагалі не ходив до театру...
У той же приблизно час І.Д.Безгін, як один з керівних працівників Міністерства культури України, поїхав до Харкова, подивився там вистави режисера В.І. Ненашева в Театрі ім. О.Пушкіна. У тому театрі йшло шість вистав за п'єсами одіозного радянського драматурга А. Софронова. І.Безгін різко розкритикував політику театру й рівень вистав. Це стало відомо А. Софронову. Він, тоді як головний редактор всесоюзного журналу «Огонек», надів зірку Героя соціалістичної праці й поїхав до Києва на прийом до В. Щербицького, і той, не надто розуміючись у справах театру, дав відповідні вказівки. В результаті І.Д.Безгіна звільнили з Міністерства культури, а В. І. Ненашева перевели до Києв – керувати Театром ім. Лесі Українки. Отака історія…
– У середині 1970-х ви ставите виставу «Як важливо бути серйозним» О. Вайльда, який,з усіх поглядів, був не просто касовим, – «вибуховим».
- Ми поїхали до Запоріжжя на великі гастролі, зокрема і з цією виставою, і нам сказали керівники міста: «Ви прибирайте всі вистави з афіші, залиште лише «Як важливо бути серйозним» на всі 30 гастрольних днів». Тоді лідери театру виховували покоління. І в «Як важливо бути серйозним» було задіяне те акторське покоління Театру ім. Лесі Українки, яке ще встигло щось «взяти» від майстрів-корифеїв.
- Кому, приблизно в цей же час, спало на думку замінити головного режисера в Театрі ім. І. Франка, і зі Львова приїхав Сергій Данченко, а до Театру ім. Лесі Українки прийшла Ірина Молостова. Хтось тоді задумався про ситуацію чи були інші ігри?
– Усе залежало від влади. Завдяки якісно-професійному оточенню В.В.Щербицького Сергій Володимирович Данченко прийшов керувати Театром ім. І. Франка. Він поступово підхопив і розвинув нове, свіже акторське покоління – привів А.Хостікоєва, Б. Бенюка, Б. Ступку, В.Розстального. А сьогодні, м'яко кажучи, не всі керівники театру займаються формуванням акторського покоління. Принадність репертуарного театру в тому, що одне покоління переходить в інше. У цьому й наша відмінність від західного театру, який працює лише на експлуатації актора, де збирають трупи на два місяці, а потім розпускають. Але якщо керівники театру розуміють, що потрібен театр репертуарний, – це один варіант. А якщо керівнику все одно, це інше ...
Лідер театру повинен мати потребу виховати наступне акторське покоління. Але для цього він має бути професіоналом, який вміє правильно «відібрати» акторські індивідуальності і дбати про них. С.В. Данченко вмів «колекціонувати» талановитих людей.
«ЖИТТЯ ЗМІНИЛОСЯ ...»
- А вам це вдається?
- Певною мірою ... Річ у тім, що життя змінилося ... Раніше артисти театром дорожили – вони не мислили себе без театру, а якщо й знімалися в кіно, то це лише час від часу.
Зараз над Україною, та й не тільки, «висить» сокира долара. Раніше цього не було. Театр сьогодні втрачає духовні цінності. Ця пошесть активно рухається зі сцени до глядацької зали. Тут цілий комплекс проблем, важко вирішуваних. А подолати їх можливо буде за умови, якщо керівники країни, які відповідають за культуру, розумітимуть рівень кожної професійної особистості в театрі.
–У нас зникають не лише професіонали, а й професії. Приміром, професії театрального критика як такої в Україні вже немає. Адже не може бути професії, якою не можна заробити гроші на життя.
- Загалом, театр не може жити й розвиватися без критики, якщо їй в театрі вірять, без професійного стороннього погляду. Певний рівень цинізму в цій професії почався ще в 1970-ті роки. В мене була вистава, в програмці якої, згідно з наказом по Театру ім. Лесі Українки про призначення на ролі, було зазначено два склади, а грав лише один. Рецензія, яка з'явилася після прем'єри, обговорювала гру двох складів, тому що критик взяв програму й автоматично написав, як зіграли два склади.
- Це що, недбале ставлення творчого середовища до своєї професійної справи? Відсутність кодексу честі?
- Це – цинізм.
- Але немає й кодексу честі у продюсерів та режисерів, які сьогодні запрошують до телесеріалів людей без акторської освіти, бо це дешевше.
- Є ще одна жахлива річ: і в Україні, і, вочевидь, у Росії: рівень сценаріїв – страхітливий. І теми, проблеми, які розв’язуються, обговорюються, буквально мусоляться в сьогоднішніх серіалах ... Усе залежить від рівня лідерів: керівник телеканалу або розуміє і до чогось прагне, або він йде на «ширпотреб».
– Практично зник телеканал «Культура», хоча він ніби і є, але до нашої культури не має жодного стосунку. Чому так сталося?
- Я добре пам'ятаю нараду, на яку було запрошено всіх керівників театрів України. Вона проводилася під керівництвом тодішнього президента – Леоніда Кучми. Я наївно йому сказав, що, оскільки є в нас чудовий скрипаль Богодар Которович, хіба не можна зробити на телебаченні 10 серій по 30 хвилин, щоб він розповів про музику. А Кучма відповів, що, крім одного телеканалу, у нас в країні всі телеканали приватні. І багато що залежить від їхніх власників. Отака історія…
- Багато років тому ви почали говорити про те, що в Україні до культури дітей треба залучати з малих літ, з дитсадка, з «Івасика-Телесика» і що «Украдене щастя» та «Камінний господар» – це велика драматургія.
- Я закликав, щоб саме ця драматургія репрезентувала Україну за її межами, але ніхто не почув ... У мене зараз перший акторський курс, я на першому ж занятті сказав, що їм, студентам, треба багато читати, і передусім читати Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку, Михайла Коцюбинського. Сам я прочитав їм кілька хрестоматійних рядків з української класики: "Ідуть дощі. Холодні осінні тумани клубочать угорі й спускають на землю мокрі коси. Пливе у сірі безвісті нудьга, пливе безнадія, і стиха хлипає сум. Плачуть голі дерева, плачуть солом'яні стріхи, вмивається сльозами убога земля й не знає, коли осміхнеться. Сірі дні зміняють темнії ночі. Де небо? Де сонце?.. "(М.Коцюбинського." Fata morgana "). Чому я це знаю напам'ять досі ?! Я вчився в російській школі у Львові, але у нас була гарна вчителька української мови й літератури, вона хотіла вчити нас. Вона заражала нас. Рівень викладання тоді був інший, як у школі, так і в інституті. Я і «Каменярі» І. Франка теж пам'ятаю ще зі школи.
- Той же «Закон про мову», в якому немає жодного натяку на те, щоб звільнити українське книговидання від податків, але ж книги коштують дуже дорого. Там немає жодного звуку, щоб профінансувати проекти українських театрів.
– Але є ще й інша річ: адже переклади великої світової класики українською часто жахливі. Тут важливий рівень перекладача.
- А як перекласти «Тризну» Т. Шевченка?
– Тараса Григоровича Шевченка для нас перекладати не треба – він геніально писав й українською, і російською мовами. Тому все залежить від того, наскільки держава дбає про освіту, наскільки вона вкладає кошти і який критерій підходу до питань української культури.
У чому був жах останніх 30 років СРСР, а це певним чином дається взнаки й сьогодні. Треба було ставити вистави до дат (так звані «датські») – до ювілею Жовтневої революції чи В.Леніна. І ця жахлива радянська ідеологічна практика перейшла, на жаль, нині й до нас.
Сім років минуло, як ми поставили в нашому театрі виставу за творами Т. Шевченка «Скрізь один. Свічка на вітрі ». І вона досі в репертуарі, з тим самим складом. А часто-густо вистави ставлять саме до дат, і вони зазвичай через півроку зникають з репертуару. Це – формальність, мовляв, «відзначилися» і все.
Коли наша країна відзначала ювілей І. Франка, ми замовили гарному драматургові М. Рощину п'єсу за повістю українського класика «Для домашнього огнища». Але драматург, на жаль, пішов з життя, а майбутня робота мала бути колективною, і до того ж час інший настав ...
«МИ НАМАГАЄМОСЯ ДОСЛІДЖУВАТИ ЛЮДСЬКУ ДУШУ»
- Дуже часто Театру Лесі Українки докоряють, що він не звертається до сучасної української драматургії, що театр продовжує лінію психологічного театру і не хоче обернутися у бік авангардного театру. Як ви вважаєте: психологічний театр – це театр учорашнього чи завтрашнього дня? Сьогоднішній, так званий, авангардний театр – це що таке?
- Я не дуже розумію, що таке «авангардний театр». Усі театри я поділяю на людські, тобто, ті, що намагаються досліджувати різні пориви душі, та ті, що до людини та її душі байдужі. Ми намагаємося досліджувати людську душу.
- Як ви вважаєте, чому ваша вистава про Лесю Українку «Три кохання» має успіх у глядачів?
- Мені здається тому, що ми спробували «витягнути» з життя Лесі Українки щось тепле, людське, і це людям близьке. А якщо ми беремо якийсь твір і не вкладаємо в нього людську душу актора, то нічого не виходить.
- Нещодавно на засіданні конкурсної комісії в Міністерстві культури України ви відзвітували за підсумками виконаної роботи за минулі п'ять років і окреслили перспективи діяльності на подальші п'ять років. Чи є у вашій творчо-організаційній праці речі щодо репертуарної політики, формування трупи, які даються непросто?
- Сьогодні формування трупи ускладнене тим, що багато акторів активно працюють у кіно, і тому ритм репетицій страждає, а керівник театру при цьому повинен ураховувати всі явища життя. Це складно, тому що, з одного боку, я розумію, що кіно – це заробіток і популяризація актора, з іншого – кожна пропущена актором репетиція для нього невиправна. На цьому «балансі» постійно доводиться працювати і щось таким чином втрачаєш.
«COVID-19 – ЧУМА XXI СТОЛІТТЯ»
- Як впливає локдаун на життя театру?
- COVID-19 – чума XXI століття. Ми всі перебуваємо в підвішеному стані, передусім чекаючи з жахом: захворіє актор чи не захворіє?! При цьому нам важливо, щоб вечірня вистава відбулася.
- Адже це не лише через гроші?
- Ну, як вам сказати: п'ятдесят на п'ятдесят.
- Як ви все владнуєте, якщо актор «випав» з процесу через хворобу: робите термінове введення чи заміну вистави? Що краще в цій ситуації?
- Тут рецептів немає, кожен випадок – особливий. Але сьогодні реальність життя театру полягає в тому, що потрібно мати два склади в кожній виставі, а це важко. Дуже хороший режисер Леонід Вікторович Варпаховський казав: «Мені простіше поставити дві вистави з одним складом, ніж одну – з двома».
- Плани театру на майбутнє ви можете скласти будь-які, але однак усе залежить від ситуації.
- Так, і від акторів, від їхнього рівня свободи, від зйомок, від їхнього обдарування, тому що, якщо ми беремо класику, то для цього потрібно масштаб особи актора. Я сказав, що років через два, якщо все буде добре, поставимо українською мовою «У неділю рано зілля копала…» за повістю О. Кобилянської. Але для цього спочатку потрібно написати п'єсу.
- Сьогоднішня ситуація з війною та COVID-19 вимагає від театру комедію, чи все-таки глядачеві потрібні й інші жанри?
- У нас зараз готуються до постановки драма британського драматурга і сценариста Джеза Баттеруорта «Поромник», комедія італійського автора Альдо Ніколаї «Святе сімейство», мелодрама румунського письменника Михайла Себастьяну «Безіменна зірка». І якщо ми випустимо ці вистави в умовах локдауну, – це буде добре.
Ми намагаємося виконувати два заповіти. Перший – Миколи Васильовича Гоголя: «Театр – це така кафедра, з якої можна багато сказати світу добра». Другий – Томаса Манна (сформульований ним у часи фашизму): «Театр перетворює натовп на народ». У цих двох напрямках ми і намагаємося працювати.
