Нещодавно в Парижі на виставі Мнушкіною «Ноєв Ковчег» я сидів поруч із Пітером Бруком та його дружиною Наталією. Дві легенди англійського театру, Брук — живий класик світової режисури ХХ століття, легко розпочали бесіду з незнайомцем з українського театру. Можливо, процедуру знайомства скасувало значуще місце сидіння, можливо, розповіді про сьогоднішню Литву, звідки родом батьки Брука. Або спогади про останню побачену виставу майстра «Веселенькі дні» Е. Йонесько, в якій проникливо грала Наталія, підтвердили нашу театральну спорідненість. Принаймні, ні манірності, ні холодності, ні церемонності я не відчув. Ну, а якщо ці іманентні англійцям риси поведінки й були, то так аристократично виражені, що були на рівні природності й простоти. На репліку Наталії, як багато років тому вона грала цю роль, я відповів французькою приказкою: «Жінка, яка може назвати свій вік, здатна зрадити батьківщину». Тут же пригадався В. Черчилль: «У чому секрет успіху? Стався серйозно до всього, що ти робиш, але ніколи до самого себе».
Метр сучасної англійської теорії драми Д. Д. Стайн називає Брука одним серед майстрів світового театру, чиї досягнення стали на тривалий час джерелами, до яких актуальна театральна практика постійно звертається за натхненням. При цьому наголошується, що символістський і ритуальний театр не чийсь винахід, а коренева традиція англійського театру. І в цьому кияни могли пересвідчитися особисто на моновиставі Гарета Армстронга «Шейлок». Шекспірівські сюжети так само безглузді, як і символічні. Починаючи з найпопулярнішого про генерала-негра, який убиває свою білу дружину, й закінчуючи євреєм Шейлоком, який погрожує вирізати шматок м’яса з плоті християнина. Історія лихваря стає дослідженням глибиною в кілька сторіч. Паралельно з нею відстежується сценічна історія євреїв, починаючи з Карабаса Барабаса в рудому парику (за аналогією з рудим Іудою) й закінчуючи трактуванням Шейлока в постановках англійських театрів з XVI століття. В Англії в той час, коли Шекспір писав свою п’єсу, євреїв не було, тому що їх вигнали за наказом Едварда I ще 1290 року. Не нацисти вигадали єврейські жетони (жовті шестикінечні зірки) — їх винайшли в Європі в XII сторіччі, щоб завадити змішаним шлюбам. 1140 р. у місті Йорку було вирізане все єврейське населення; багато хто вважали євреїв вампірами; Гітлеру дуже подобалася п’єса, але він примусив переписати епізод, де дочка Шейлока виходить заміж за неєврея й т.д. У створених актором образах Понтія Пілата, Адольфа Гітлера, графа Дракули втілилася надлюдська ненависть до єврейства. Декорації вистави — всього лише дорожній чемодан з написом «Венеціанський купець». О, яким же він виявляється вантажем!
Вистава була відзначена п’ятьма зірками в програмі Единбурзького фестивалю, першою премією на фестивалі моновистав у Кілі (Німеччина) й також, як два наступних, про які йтиметься далі, представлений київському глядачу в рамках театральної програми Британської Ради в Україні. Колись завдяки програмі Ради я відвідав один з единбурзьких театрів, який був перебудований таким чином, щоб у будь-який цех, склад, у будь-яке місце театру могла потрапити людина з будь-якими проблемами пересування. Там же я вперше побачив виставу, в якій грали хворі на синдром Дауна. Шок перших хвилин зміняється відчуттям відкриття ще одного виміру життя. Англійці говорять: «Вправного стрільця видно не по стрілі, а по меті». Благородство мети виправдовувало всі фінансові витрати. Але коли на Міжнародний фестиваль мистецтв «Київ Травневій» ми запросили фольклорний колектив «Дерев’яні черевички старовинного палацу» (графство Сюррей), який виконує старовинні англійські обряди й танці, у фінансовій підтримці йому було відмовлено. Адже Британська Рада декларує: «Метою нашої театральної програми є представлення творчого потенціалу, динаміки й різноманітності сучасного мистецтва Великої Британії й усунення застарілих стереотипів про Об’єднане Королівство».
Цій меті цілком відповідає показана у Києві вистава «Нейтрино» «Театру без кордонів» (Единбург). В образі найдрібнішої частинки реальності втілена людина, яка у своєму хаотичному русі все ж таки є невіддільною частиною єдиного цілого.
Незважаючи на те, що у виставі немає хвилюючої, повної драматизму дії, немає навіть чіткої фабули, навряд чи вона залишила хоча б когось байдужим. Безтурботний гумор, такий несхожий на типові англійські жарти, зрозумілі лише англійцям, і дивовижний оптимізм у поєднанні з тонкою філософією створюють актуальну й стильну виставу, розраховану проте, швидше, на молодіжну аудиторію.
Хоча мені гумор вистави нагадав цілком англійський жарт Шерідана. Драматург в одній із п’єс різко висловився про діяльність парламенту. Як покарання його примусили з’явитися в зал засідань, встати на коліна й принести публічні вибачення. Шерідан виконав вирок, але, підіймаючись з підлоги й обтрушуючи хусточкою одяг, сказав: «Боже, як тут брудно!» Очевидно, парламентаризм дійсно має великі традиції.
До досягнень останнього часу варто віднести постановку вистави «Кількість. Усі його сини». У головних ролях — Хостікоєви, батько й син. Режисер Віталій Малахов. П’єсу 2002 року британська театральна критика з упевненістю й деяким пафосом назвала найцікавішою п’єсою року, першою п’єсою ХХI століття. В англійському, первинному варіанті вона йшла під назвою «Кількість» і була поставлена Стівеном Долдрі, якого український глядач знає як кінорежисера фільмів «Години» й «Біллі Еліот».
До речі, однією зі специфічних рис Британського Королівського театру є принцип постійного оновлення репертуару. Навіть якщо вистава йде з безперечним успіхом, театр знімає її, тим самим звільняючи місце для нових постановок. П’єса «Кількість» не стала виключенням. Тепер найсвіжішу європейську виставу можна побачити лише в Україні.
Дуже хотілося б подивитися роботи Тревора Роберта Нанна — колись наймолодшого режисера за всю історію Королівської шекспірівської трупи, якого сьогодні називають однією з визначальних фігур сучасного Британського театру. На його мюзикли «Моя прекрасна леді» Алана Джей Лернера й Фредеріка Лоу та «Все зійде» Коула Портера з’їжджаються театральні гурмани з усього світу.
Дуже інтригуючі рецензії на останні роботи Національного театру, художнім керівником якого недавно призначено володаря двох театральних премій «Олів’є» і «Тоні» Ніколас Хітнер. Його вистава «Король Лір» у Королівському шекспірівському театрі вважається кращою з часу постановки Пітера Брука. І не виключено, що в історію британського театру Хітнер увійде також як один із його найбільших реформаторів.
Проте ця інформація, швидше, для тих, хто може собі дозволити подорож за театральними дорогоцінностями.
Скільки це коштує? Колись Бернарда Шоу запитали: «Скільки б ви хотіли заробляти, щоб вважати себе щасливим?» — «Стільки, скільки я заробляю на думку моїх сусідів», — відповів він.
